Балтійські канікули

Сьогодні молоді пропонують безліч грантів та студентських обмінів — варто лише поцікавитись і заповнити анкету. Тепер будь-хто може потрапити в будь-яку країну світу на стажування, волонтерський проект чи міжнародну конференцію! Мені пощастило опинитися в Естонії, і я розповім, як це сталося.


Мій шанс знайшов мене влітку в на одеському пляжі «Ланжерон», де ми гуляли з подругою. Вона на хвильку відірвалася від свого гаджета й спитала, чи я не проти з’їздити в Естонію. Без вагань, я погодилась. Виїзд планувався через чотири дні.
Не маючи уявлення, куди й навіщо мене веде доля, я надіслала резюме й мотиваційний лист англійською мовою, підтвердила наявність візи й оплатила членський внесок (оскільки не належала до організації, від якої їхала). Як виявилося, це був проект, організований спільно з «Erasmus +». Спонтанна відмова учасниці від України поставила організаторів у стресові умови, коли потрібно було знайти заміну за чотири доби до від’їзду, тож мою кандидатуру швидко затвердили. Таким чином я потрапила в команду шести обраних від неньки-України.

Дорога на проект

Оскільки ми їхали в країни Балтії, не хотілось обмежуватися лише Естонією. Спочатку ми вирушили до Жешува, що в Польщі, потім був переїзд до Варшави, нічна мандрівка в Ригу. Утомлені, з 14-кілограмовими похідними наплічниками, ми прибули на автовокзал і чекали на відповідь від каучсерфера. Дзвонити йому було дорого, зловити wi-fi — щось на грані можливого.
Урешті-решт ми отримали адресу, завантажили карту й дісталися до дому нашого ризького друга Гірта. Він виявився милим латвійцем зі світлою бородою ростом під два метри. Квартира була затишною, а кімната, у якій ми спали, — просторою.

Прекрасна Рига

Незважаючи на втому і спеку, ми таки потрапили в центр старого міста, яке нас приємно вразило. Воно компактне, атмосферне й гарно збережене. Проте, як і в будь-якому іншому місті, саме життя проходить не в історичному центрі, а за його межами. Парки, дитячі майданчики, житлові будинки, індустріальні райони — ось там справжнє місто. І воно прекрасне.
Нічна Рига спокійна й домашня. Навіть кладовище не виглядало моторошно чи таємничо, а радше, як музей посеред парку. Люди спокійно вигулювали там своїх собак.

Подорожі за місто

20 хвилин електричкою — і ти в мрії свого дитинства — Юрмалі. Не знаю чому, але конкурс «Нова хвиля» сформував у моїй уяві канон ідеального курорту — море, сосни й відсутність страшної спеки, як на одеських пляжах.
Було хмарно, але це не заважало мені гуляти по коліно у солоній воді. Хоча глибше й не зайшла б, бо треба йти метрів 500, щоб зійти з коси.
Юрмала не вразила, розвіяла дитячі мрії. Але варта того, щоб до неї з’їздити.
Прогугливши маловідомі для туристів місця, знайшли Даугавський маяк, судячи з фото місце неймовірне. Дороги ми не знали, але нас підкинула на автівці мила жінка-латвійка, із якою ми познайомилися на зупинці. Виявилося, що чоловік нашої знайомої родом з України, тож ми всі говорили на міксі з англійської, російської, української й інколи латвійської.
Діставшись маяка, ми зрозуміли, що годинна поїздка була варта того. Захід сонця й море створювали незабутню атмосферу.

Центр естонського студентства

Ми мали цілий день на прогулянку в Тарту, у другому за величиною й кількістю населення місті Естонії. Тут 100 тисяч мешканців, як в українському Кам’янець-Подільську. В університетському містечку посеред центральної площі стоїть пам’ятник закоханій парі студентів. На вулиці молоді й усміхнені обличчя. Величезний парк у місті, або краще «місто в парку». Охайність і доглянутість повсюди. Ідеально підстрижений газон. До речі, у Тарту щороку проходить конкурс стріт-арту.

А ось і про сам проект

Увечері ми вирушили до Лууа, де проживає 300 людей. Там є лісничий коледж, у якому естонці вчаться вирощувати ліс і доглядати за ним, а також правильно його зрізати й викорчовувати на продаж. Студентів влітку не було, тож ми зайняли їхні кімнати в гуртожитку.
Загалом на проекті було 50 людей з різних країн — України, Польщі, Естонії, Греції, Туреччини, Грузії та Азербайджану. Мікс світоглядів та менталітетів. Проектом керував Валді, естонець за походженням, театральний режисер-постановник за призначенням. Суть проекту полягала в пізнанні міфології й фольклору всіх країн, зокрема впливу природи й лісу на появу легенд, пісень, казок і приказок. Нас поділили на команди й дали три завдання: створити анімацію в техніці «стоп моушен» за легендою якоїсь із країн, зняти короткометражку за приказкою й кліп на народну пісню. Нам дали техніку, канцелярське приладдя, багато часу й неймовірну кількість натхнення.
З одного боку безкрає пшеничне поле, з іншої густий сосновий ліс, у якому дивним чином ще й розмістився ботанічний сад, вирощений студентами-лісниками. Прогулявшись лісом, наштовхуєшся на дзеркально чисте озеро й уже надягаєш в уяві купальник. Адже нам пощастило потрапити в Естонію в найтепліші й найсвітліші дні року.
Два тижні пройшли майже непомітно. Моя команда ліпила пластиліновий мультфільм, а це клопітка робота. Записували у студії звукозапису голоси для персонажів та саундтреки власного авторства. ( До речі, записувалися ми в Паламузе, музичному центрі Естонії, де в час, вільний від гастролей, живуть і тренуються вокалісти, і це в 20 хвилинах ходьби від Лууа). Українська команда навіть записала інтерв’ю з естонською газетою й потрапила на першу шпальту.
Окрім того, було багато позапроектної діяльності — поїздка в музей Льодовикового періоду, де був скелет мамонта (залишки останнього мамонта знайдені саме в Естонії), прогулянка в приватному зоопарку, поїздка до лісу для збирання журавлини, чорниці й грибів-лисичок. Також у нас були заняття з лісництва. Нас учили вимірювати діаметр і висоту дерева, садити й доглядати за рідкісними рослинами. Були майстер-класи з фотографування рослин. Як виявилося, це досить складно, адже зловити гарне світло в лісі майже неможливо.
Кожні два дні проводили національний вечір однієї з країн. До речі, українці були єдині, хто взяв якийсь елемент народного вбрання. Як не дивно, але поляки не могли дочекатися нашого вечора через…згущене молоко! Грекам надзвичайно сподобалися вареники й вергуни, які ми самі зліпили. Особливим попитом користувалася засмажена цибуля. На відміну від усіх інших вечорів, під нашу музику танцювали. А на майстер-класі з народних танці був аншлаг.
Естонці стали для мене прикладом того, як треба любити себе, своє оточення й природу. Вони дбають про кожне дерево, кожний кущик і кожну квіточку. А знаєте як вони знімають стрес? Обнімають дерева! Таким чином вони набираються спокою й позитиву.
Прощання відбулось у день незалежності Естонії, презентували наші роботи, а це загалом 21 відео, оголосили переможців, вручили сертифікати. Було дуже сумно залишати проект, навіть не так через нових друзів, яких ти знайшов, а через ту шалену творчу атмосферу, яка панувала весь цей час. І звичайно через Mustikajook, чорничний напій, який продавався в усіх кавових автоматах країни.

Програма «Erasmus +»

Для всіх проект був безкоштовним. Витрати на дорогу повернули. Проживання й харчування за нас оплатив «Erasmus».
До речі, про «Erasmus +». Це програма, спрямована на підвищення кваліфікації та працевлаштування, модернізацію освіти, професійної підготовки та роботи з молоддю.
Легше потрапити в програму такого типу, якщо ти входиш в громадську організацію. Мій естонський проект співпрацював з ІУС. Тетяна Бойко, член цієї організації прокоментувала: «ІУС — молодіжна громадська організація у Львові, яка ставить собі за мету покращувати імідж України за кордоном, виховувати молодих лідерів і змінювати на краще життя місцевої громади. Ми працюємо на локальному й міжнародному рівнях. На локальному рівні нашим основним проектом є Сенсотека — інклюзивний простір для зрячих і незрячих, де ми проводимо низку заходів. На міжнародному рівні ми співпрацюємо з молодіжними організаціями зі всієї Європи. Наші волонтери мають змогу брати участь у тренінгах, молодіжних обмінах, семінарах у будь-якій європейській країні, а також деяких країнах Азії».

Подорож не закінчується

Після маленького Лууа, ми опинились у Таллінні, найчудовішій столиці Балтії. Місто відрізнялося від усіх інших кам’яними мурами, які до того ж, ще й повністю збереглися. Ми просто блукали й насолоджувалися краєвидами, дійшовши аж до морського порту.
До Вільнюса ми потрапили втомлені після дороги. Хоч нас і почастувала чаєм Агне, наша литовська подруга, ми відчували себе вщент розбитими, але готовими до нового міста. Вільнюс відрізняється тим, що в нього немає історичного центру. На місці, де ви очікуєте побачити ратушу й площу, стоїть якийсь собі пам’ятник і біла будівля. Литовцям байдуже, коли ви питаєте, де ж той центр. Вони тягнуть вас у парк, де за день відбувається десятки весільних фотосесій на фоні музичних фонтанів. Там вони завмирають під хіти у виконанні відомої литовської співачки. А тепер щодо історичного центру. Скоріше не зовсім центру, а кварталу Ужупіс, який ніхто з мешканців не вважає центром, а просто частинкою старого міста, де збереглися свої порядки й навіть своя Конституція! У ній всього 39 статей, ось кілька з них:
«Кожен має право помилятися».
«Кожен має право бути невідомим й незнаним».
«Кожен має право доглядати собаку до кінця днів одного з них».
«Кожен має право не мати жодних прав».

На відміну від інших міст, у яких ми побували в Балтиці, Вільнюс показує, що він супер-модерний. Агне вихваляла нам район із сучасними торговими центрами, офісними будівлями й хмарочосами. Їм якось вдалося зробити це красиво й незухвало. Старенький Ужупіс, старенькі костели й мощені бруківкою вузькі вулички не дисонують зі скляними бізнес-центрами та готелями з модерними терасами.
День завершувався на березі річки, яка розділяла два райони — старий Вільнюс і новий, які освідчувалися одне одному в коханні. На одному березі річки висаджено квітами «Я тебе люблю», на протилежному «Я тебе теж».
Балтіє, я тебе люблю. Сподіваюся, ти мене теж.

Ірина Пупко