Батіг VS пряник: мистецтво виховання

З вихованням ми зіштовхуємося щодня: виховуємо дітей, домашніх тварин, близьких нам людей і себе самих. Маленька дитина схожа на прибульця з іншої планети, бо також не знає, як поводитися в новому для себе соціумі, у якому волею долі опинилася. Місія батьків прищепити норми поведінки, систему цінностей дитині, яка тільки вчиться бути людиною. Серед безлічі педагогічних прийомів перше місце посідає метод заохочення й покарання, про який йтиметься далі. Що ефективніше: батіг чи пряник? Чи такий підхід до виховання дитини правильний?


Замкнуте коло, або Звідки беруться погані діти
Немовля нещодавно було з мамою єдиним цілим, тож бажання малюка постійно бути поруч та потреба уваги, тепла та ласки — цілком нормальні. У спробах не розбестити дитину увагою, батьки часто її ігнорують. Ми помічаємо дітей тільки тоді, коли вони завдають нам дискомфорту: галасують, бігають під ногами, дошкуляють запитаннями, намагаючись пізнати світ або псують чи ламають речі. Коли дитина спокійна, чимось захоплена, зайнята, ми зовсім забуваємо про її існування. Єдиний спосіб привернути увагу дорослих — погані вчинки, але чим гірше поводиться дитина, тим байдужішими до неї стають батьки. Чи не Ви виховали дитину такою, а тепер вимагаєте слухняності?

Озброєння батогом
Покарання — це не вид тілесної розправи, не моральний пресинг, не дії вихователя до вихованця, його результатом має бути виправлення скоєного (наприклад, попросити вибачення), засвоєння уроку ( розуміння чому необхідно це зробити), подальше уникнення подібних ситуацій (зробити так, щоб у майбутньому не довелося вибачатися) і, звичайно, позбавлення дитини почуття провини.
Покарання можна розділити на дві групи: ті, що ґрунтуються на страху дитини втратити батьківську любов і на боязні болю. Перше — чистої води маніпуляція, друге нагадує дресирування. Дитині необхідно пояснити суть речей, щоб вона в результаті роздумів сама дійшла до розуміння того, як варто чинити, а не закріплювати дії на рівні захисних рефлексів. Маніпуляція любов’ю навіює дитині думку, що в результаті своїх дій вона може втратити найцінніше. Малюк повинен відчувати, що батьки люблять його навіть тоді, коли позбавляють на певний термін свого хорошого ставлення. Необхідно, щоб за провиною одразу слідувало покарання. У іншому випадку дитина (особливо маленька) не зможе пов’язати свої негативні дії з покаранням, тому вважатиме його незаслуженим, несправедливим.

Заохочувати, не можна карати
Справжній пряник — це здатність батьків підтримати й зрозуміти дитину за будь-яких обставин. Діти більше потребують нашої любові, коли, здавалося б, найменше на неї заслуговують. Звичайно, це зовсім не означає, що малюка необхідно хвалити в ситуаціях, коли він, наприклад, б’є інших дітей або мучить тварин. Необхідно, не називаючи дитину поганою, спонукати її до прояву найкращих якостей: вміння взаємодіяти з людьми та іншими живими істотами, вміння враховувати чужі бажання, поважати думку інших. Спокійна розмова з дитиною набагато ефективніша за погрози й прочуханки, які згодом спонукають дитину до бунтарства, бажання робити все на зло батькам.
Говорячи про «пряники», ми чомусь маємо на увазі матеріальну винагороду або похвалу за правильно виконане завдання, високу успішність в школі, забуваючи, що позитивний результат вже передбачає автоматичне задоволення, яке не варто «глушити» подарунком. За такої тактики дитина прагнутиме вчитися не для засвоєння знань, а щоб отримати велосипед. Моральна сторона поведінки закладається в процесі виховання, тому справа вихователя — заохочувати добрі вчинки своєю підтримкою.

Взірець для наслідування
Діти позбавлені права критикувати власних батьків, вони не можуть помічати погані звички тата або невідповідність слів мами дійсності. Варто визнати, що серед нас багато людей жадібних, нечесних, легковажних, безвідповідальних, лінивих, залежних від сигарет чи алкоголю. Під загрозою суворого покарання ми забираємо в дитини право критикувати дорослих, бо ми наче привілейований стан, ми вищі, у нас ж бо всі козирі на руках. Як часто ми вимагаємо від дитини не властивої нам поведінки, забуваючи, що перша навичка, яка допомагає дитині соціалізуватися — наслідування, а найперший приклад для наслідування, як відомо, батьки.
Світлана Полонська, дитячий психолог: «Іноді батьки дивуються: звідки в дитини взялася та чи інша звичка. Відповідь дуже проста: подивіться в дзеркало. Наслідування для дитини — один зі шляхів до засвоєння життєвого досвіду та пізнання світу. Наслідування може бути цілеспрямованим та мимовільним. Об’єктом може стати будь-хто, до кого дитина відчуває симпатію та любов. Якщо в 1-3 рочки такий об’єкт обожнювання — батьки або найближчі родичі, то з 4 років з’являється інтерес до інших людей».
Чи завжди ми говоримо правду, коли навчаємо цьому свою дитину? Розмовляючи про добро, моральні вчинки, щедрість, прослідкуйте, чи відповідаєте Ви самі цим якостям. Чи можете ви навчити дитину тому, чого самі не знаєте або не розумієте? Відповідь на це запитання — ні. Батьки, виховуючи дитину, неодмінно повинні виховувати й себе. Так, тут вже йдеться про самодисципліну батьків, вміння слідкувати за собою, контролювати власні емоції.
Як виховати дитину?
Не існує універсальної відповіді на це запитання. Польський педагог Януш Корчак впевнений в тому, що “веліти кому-небудь продукувати потрібні тобі думки — те ж, що доручити сторонній жінці народити твою дитину”. Прийти до них ми маємо шляхом вивчення власної дитини, розкриття мотивів та причин агресивної, неадекватної чи якої завгодно іншої поведінки. Зробити це можливо лише через:

- безумовну любов до дитини, яка не залежить від її поведінки. Якщо дитина припускається помилки знову, то це через те, що одразу засвоїти урок було важко. Не слід засуджувати дитину та вішати ярлик “погана”. Якщо людині казати, що вона — свиня, то кінець кінцем та захрокає;

- прийняття дитини як окремої особистості, яка має свободу та заслуговує на повагу до власних інтересів та цінностей навіть у випадках, коли ці цінності нам здаються сумнівними;

- скасування авторитарного режиму в сім’ї — дитина любить та поважає Вас не завдяки лекціям із поведінки, а за власним бажанням;

- терпіння до дитини та до того, як вона влаштована. Треба пам’ятати, що навіть найрозумніший помиляється, найспокійніший може вийти з-під контролю, найрозсудливіший може вчинити нерозумно.

Ми шукаємо методів, які допоможуть навчити дитину вчитися, але забуваємо про те, що нам необхідно робити це власноруч. Зрозуміти, як працює цей маленький, але дуже складний механізм під назвою “людина”, збагнути всю його крихкість, зробити все можливе, щоб не зашкодити.
Ми відповідаємо за тих, кого виховуємо.

Целуйко Олена