23.11.2012 - Сім'я

Боротися не можна терпіти

25 листопада оголошено Генеральною асамблеєю ООН Міжнародним днем боротьби за ліквідацію насильства над жінками. На комітетських слуханнях Верховної Ради щодо застосування та ефективності реалізації положень Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» оприлюднили, що від насилля в сім’ї потерпають приблизно 100 000 українок. Це лише ті, чиї заяви зареєстрували.


У чинному законодавстві ще є над чим працювати. Олена Бондаренко, Голова підкомітету з міжнародно-правових питань та гендерної політики Комітету Верховної Ради України з прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин, підкреслила : «Не можу обійти увагою відсутність національної програми запобігання насильству в сім’ї, а також подолання наслідків, що мають здійснюватися як цілий комплекс заходів на загальнонаціональному рівні та за рахунок державної підтримки. Потрібні значні зміни українського законодавства, наприклад, криміналізація насильства в сім’ї».

Жінка чоловікові подруга, а не прислуга

Серед причин, через які сильна половина дозволяє собі надмірне ставлення – алкогольна, наркотична залежність, лудоманія, далі йдуть комплекси, дитячих психологічні травми, що виражаються у самоствердженні за рахунок слабших, загальний культурний рівень. Дається взнаки й виховання – чи вчили чоловіка в дитинстві поваги до жінок. До більш поодиноких випадків відносять побої, як відповідь на зраду, провокацію жінки своєю поведінкою… А ще кривдники б’ють не від того, що мають запальний характер. На інтернет-форумах серед фраз на кшталт «не чоловіча справа – принижувати жінку», трапляються й такі: «Бувають ситуації, коли треба…Потім буде навколо тебе бігати та ще більше любити. Інакше відчує слабину і на голову сяде».

Жінки натомість закривають очі на аж надто промовисті факти, головним чином через віру, що все з часом налагодиться. Слабкою половиною людства керує почуття жалості, виховання у стилі зразкової дружини (потрібно бути покірною, не виставляти подружнє життя на загальний розсуд, бо на берегині домашнього вогнища лежить відповідальність за «погоду в оселі»). Класична думка: «А раптом я назавжди залишусь сама, а дитині ж потрібен батько?»

Не можна чітко виокремити за певними фізичними чи психологічними ознаками тих, хто знаходиться в групі ризику: потерпають жінки різного віку та соціального статусу. Може, справа у сімейному вихованні? Цілком ймовірно, що ті дівчатка, які змалку спостерігали насильство в родині, підсвідомо звикли до нього як до прийнятної форми поведінки. Можливий також і протилежний варіант сценарію: дочки, виховані в неконфліктній сім’ї, зіткнувшись із таким ставленням з боку партнера, розгублюються і не знають, як себе поводити далі.

Та, що перемогла обставини

«У психології є таке поняття як “колесо насильства” – якщо вже чоловік дозволив собі одного разу таку норму поведінки, а жінка не відреагувала якимись належним чином, то воно майже стовідсотково повториться ще з більшою жорстокістю. Психологічне (46,7 % опитаних) насилля передує фізичному (43,1 %), і треба багато працювати над тим, що б переконати жінку звернутися до правоохоронних органів. Чим більша кількість жінок не замовчуватиме, а буде звертатися по допомогу, тим скоріше зміниться ставлення держави до цієї проблеми. Але жертви надто залякані», – зазначає Ірина Огороднійчук, директор департаменту комунікаційної підтримки національних «гарячих ліній».

Наталя Мазур теж потерпала від домашнього насильства, та жінка наважилась боротися до переможного кінця. Після поневірянь у приймальнях державних органів, пані Мазур відправила справу щодо позбавлення батьківських прав свого колишнього чоловіка до Європейського суду з прав людини.

«В умовах насильства я жила 9 років – 5 у шлюбі та 4 після…Останньою краплею став випадок, коли колишній чоловік ввірвався до помешкання, порізав собі вени, написав передсмертну записку сину та намагався мене вбити. Я викликала міліцію. Приїхали працівники, подивились і сказали таке: “Якби був ваш труп, ми б розбирались, а оскільки вашого трупу  немає, то розбиратись ми не будемо”.

 Незважаючи ні на що, я продовжувала шукати вихід із ситуації, що склалася. Так я звернулася до «Ла Стради». Уявляєте собі, я, освічена людина, до 2010 року не знала, що існує такий закон, не знала про існування таких організацій. І не тому, що я їх не хотіла знайти, а тому, що суспільство робить усе, щоб приховати насилля як таке – ось чому ти вибігаєш на вулицю вся закривавлена, а знаєш тільки номер 102, де на протилежному кінці дроту сидять зовсім байдужі люди… На сьогодні громадські організації врятували не одне життя. А дуже хотілося б побачити керівну роль держави».

Дивлячись на цю впевнену, незалежну, ефектну жінку, не вкладається в голові, яким тортурам піддало її життя. Наталя розповідає, що усе почалось приблизно через кілька місяців після весілля. В чоловіка траплялися запої, спершу штовхнув, потім вдарив. Причому, їх маленька дитина була свідком бійок. Тримало жертву біля тирану почуття тваринного страху, бо домашній деспот обіцяв вбити її сім’ю, якщо тільки покине його і почне вживати заходів. І Наталя вірила, бо в черговий раз, коли її забирала швидка (на той момент з підозрою на розрив селезінки), прибігла її мати, і зять підняв руку на тещу.

 А іншого разу агресор влучив у ребро, та так, що зламав. Жінка була загнана в глухий кут, не знала що робити далі… «Лише троє людей з мого оточення мене підтримували, решта сказали, що це соромно, і протестувати не потрібно. Це промовисте свідчення нашого менталітету – я починала сумніватись, а коли починаєш сумніватись, то поступово нівелюєш свої попередні дії. Коли я зателефонувала в “Ла Страду”, то запитала у них, чи правильно я роблю. Уявляєте, наскільки мене затюкали?» – пригадує Наталя.

Зрозумівши, що самотужки нізащо не вибратись, потерпіла звернулася до Міжнародного правозахисного центру «Ла Страда-Україна». Згодом, заручившись підтримкою та кваліфікованою допомогою фахівців, мати, відстоюючи інтереси своєї дитини,  подає позовну заяву до суду про позбавлення батьківських прав колишнього чоловіка. Суд відмовив у задоволенні позовних вимог. Наталя подала на апеляцію і з допомогою юристів «Ла Стради» звернулася до Європейського суду з  прав людини.

«Тепер у мене сумнівів немає. Я шкодую лише про те, що терпіла так довго», – стверджує пані Мазур.

Вихід є

Жертви бояться говорити відкрито через осуд суспільства. Тут дається взнаки радянське виховання: сім’я має бути взірцевою, сміття з хати не виносять. Люди роблять вигляд, що не помічають відвертих проявів насильства, бо буцімто, навіщо втручатись в чужу сім’ю, вони потім помиряться, а винним буду я.

Кажуть, перший раз винен той, хто вдарив. Вдруге – той, кого вдарили. Потурання диктатору тільки зміцнює його необмежену владу. Окрім фізичного болю, можливі значно страшніші наслідки: серйозні проблеми із психікою (зниження самооцінки, зневіра, тривала депресія, постійне відчуття тревоги) і що найстрашніше, сцени сімейних сварок накладають досить сильний відбиток на подальшу поведінку дитини.

Потрібно викоріняти із свідомості навіть думку про припустимість насильства в сім’ї . Тоталітаризму у гідних стосунках між чоловіком та жінкою немає місця! Недарма Теодор Драйзер писав у «Генії», що оточення відчуває ставлення людини до себе і відповідає тим самим. Повага до себе – найміцніша оборона особи.

Отже, куди ж звертатися по допомогу? В Україні існують центри кризової допомоги та притулки, дізнатись про них, а також отримати  кваліфіковану безкоштовну юридичну та психологічну допомогу можна, зателефонувавши на Національні «гарячі лінії» за номерами 386 (безкоштовно для абонентів Київстар, life та MTC) і 0 800 500 335 (безкоштовно зі стаціонарних телефонів). Також з цього року працює веб-сайт «Скажімо “Ні!” домашньому насильству» (http://www.ostanovimnasilie.org.ua). Відвідувачам ресурсу пропонують практичні поради, корисні статті, онлайн-консультації спеціалістів, а також координати обласних центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Звісно, особиста справа кожного, як реагувати на насильство в сім’ї. І якщо, читаючи заголовок, ви сумніваєтесь, як поставити розділові знаки, згадайте історію Наталії Мазур. Боротьба за щастя варта перемоги. Ризикніть, вам вдасться!

  Неля Ваверчак