Чому ми переїдаємо?

Сьогодні людство споживає у 1,5 разу більше їжі, ніж півстоліття тому. Завдяки зусиллям маркетингу їжа нас оточує скрізь. Рекламні щити, телебачення, супермаркети, кіоски, кафе, ресторани швидкого харчування – все нагадує нам: «Час перекусити!», і ми покірно слухаємось. Ми постійно думаємо про їжу, ми від неї залежні. Чому нам важко відмовитись від привабливого шматочка тортика, навіть якщо ми розуміємо, що вже наїлись і він точно буде зайвим? У всьому винен наш мозок.


Оскільки я навчаюсь в «жіночому царстві» Інституту журналістики, мене постійно оточують дівчата. І чи не щодня вони скаржаться, що погладшали, заїдаючи сльози відчаю піцою, привезеною кур’єром під гуртожиток десь так годині о десятій ночі. Дивно, чому ми стаємо заручниками відчуття глоду?

Молода журналістка Ася Казанцева у 2014 році видала книгу «Кто бы мог подумать! Как мозг заставляет нас делать глупости», де у напівжартівливій формі змалювала механізм виникнення нашої дивовижної пристрасті до їжі. Я намагатимусь так само доступно пояснити його українською мовою, спираючись на цікаві спостереження талановитої російської журналістки-біолога.

Ви, безумовно, знаєте, що існує така річ, як індекс маси тіла. Він дорівнює квадрату ваги людини в кілограмах поділеної на її зріст у метрах. Тобто, якщо ваша вага 55 кілограмів, а зріст 165 сантиметрів, то ви цілком нормальний і пропорційний житель планети. За оцінкою Всесвітньої організації охорони здоров’я індекс маси може коливатися в межах 18, 5 – 25.

За статисткою Організації об’єднаних націй, рівень щорічного споживання калорій на одну людину за останні півстоліття зріс майже у півтора разу. Від надмірної ваги страждає кожен п’ятий, при чому близько 1 млрд людей харчуються неповноцінно, хоча навіть країни третього світу споживають в середньому 2000 ккал на день. Що вже й казати про розвинуті країни, де одна людина споживає більше 3000 ккал щодня. Три мільйони людей щорічно помирають через хвороби, спричинені ожирінням.

Чому ж ми так багато їмо?

Людство винайшло ліки проти віспи, чуми та безлічі інших захворювань, а просто не переїдати нам чомусь несила. Відповідь дуже проста. Впродовж еволюції нашого виду основним завданням людини було виживання, а отже і добування їжі. Харчів завжди не вистачало, тому здатність запасати жир, коли є така можливість, була дуже важливою.

Не дарма ж усі Венери палеоліту – доісторичні жіночі статуетки – можуть похизуватися гіпертрофованими формами. Тому, як бачимо, наша схильність до переїдання зумовлена еволюційно, але ж на те ми і homo sapiens, щоб тримати себе в руках.

Їжа, перш за все, нам потрібна для того, щоб отримувати енергію. Енергією нас забезпечує аденозинтрифосфатна кислота, або АТФ. Для синтезу АТФ потрібна глюкоза. Більшість клітин організму для вироблення енергії можуть використовувати жирні кислоти. Нервові клітини такої здатності не мають, тому мозок потребує постійного надходження глюкози з кров’ю. Нормальна концентрація глюкози в крові – 3,3 – 5,5 ммоль/л (приблизно 1 грам на літр). Якщо концентрація глюкози в крові стає меншою, ніж 2,7 ммоль/л, у людини розвивається гіпоглікемічна кома, а потім клітини мозку поступово починають гинути. Тому мозок ретельно дбає про те, аби глюкози в нього було достатньо для нормальної роботи організму. Ось чому ми ніколи не відмовляємося від солоденького: наш мозок боїться скрутних часів.

Коли ми споживаємо їжу, мозок активує свою систему винагороди – так називають усі структури мозку, які надають нам відчуття щастя, коли ми займаємося чимось корисним для виживання та розмноження (або ж коли нам вдається їх ввести в оману і зробити щось некорисне, видавши це за життєво необхідне). Якщо шлунок не наповнений, то клітини його слизової оболонки виділяють гормон грелін, який дає мозку сигнал, що час підкріпитися. Гіпоталамус виробляє ендогенні канабіноїди – це такі сполуки, які посилюють відчуття голоду, впливаючи на ЦНС. А назва їхня походить від латинського слова cannabis – «марихуана», бо спочатку вони були виявлені саме в цій рослині, а потім і в організмі людини. Мозок може нас обманювати і вимагати їжі рефлекторно, навіть якщо організм її не потребує. Коли ми бачимо зображення, наприклад, піци чи улюблених тістечок, голод з’являється сам по собі. І навпаки: коли у нас є важливі справи, або ми переживаємо стрес – мозок може забути, що нас потрібно нагодувати. Проте зазвичай наш організм ніколи не проти підживитися (чому б не отримати зайву дозу «щастя» задарма?), через те ми часто з’їдаємо більше, ніж насправді потрібно організмові. Крім того, дослідження, проведене у 2012 році показало, що один із ендогенних канабіноїдів пов’язаний не просто з відчуттям голоду, а саме з бажанням їсти щось смачненьке. Після сніданку, який не містить ніякого делікатесу, відчуття голоду зникає і знижується рівень греліну та ендогенних канабіноїдів в плазмі крові. Однак, якщо ситій людині після прийому їжі запропонувати її улюблений десерт (а не звичайний хліб з маслом), вона нізащо від нього не відмовиться, і рівень греліну та канабіноїдів в її організмі знову зростає.

Крім того, ви, мабуть, неодноразово чули, що відчуття насичення з’являється приблизно за 20 хвилин після прийому їжі. Насправді ж ніяких наукових підтверджень саме такого відтинка часу немає. Єдине, що справді доведено, – це гормональна, а не нервова зумовленість відчуття ситості. Тобто нашою харчовою поведінкою керують перш за все гормональні сигнали. Нездатність відчути насиченість своєчасно – доволі передбачувана проблема, яку легко пояснити. Передача інформації по нервовому волокну займає секунди, а передача інформації за допомогою хімічних речовин може потребувати багато часу. Людина вже встигне з’їсти три зайві пиріжки, і тільки після цього раптом зрозуміє,що переїла. З цієї точки зору особливо небезпечні швецькі столи: якщо вам важко утриматися від смачненького, ви, найімовірніше, з’їсте у півтора разу більше, ніж потрібно організму.

Вчені з Корнельського університету провели масштабне дослідження поведінки людей в китайських буфетах самообслуговування по всій Америці. Вони виявили низку цікавих статистичних закономірностей. Під час експериментального спостереження виявилось, що гладкі відвідувачі частіше використовували великі тарілки,ніж худі. Вони сідали ближче до столу роздачі і найчастіше займали місця, звідки стіл з їжею видно якнайкраще. Стрункі люди витрачали більше часу на те, щоб обійти навколо стола і обрати собі страву, яка їм найбільш до смаку, тоді як повні зазвичай підходили до першої ж каструлі, заповнюючи тарілку їжею вщент. Худі клієнти ресторану пережовували кожний шматочок довше, залишали на тарілці більше недоїдків і втричі частіше користувалися паличками замість звичайної виделки.[Фото 4. Шведський стіл] Найбільше здивував дослідників ось який факт: худі люди, порівняно із гладкими, кладуть собі на коліна серветку. Чи існує взаємозв’язок між вагою людини та її схильністю до дотримання правил етикету? Поки невідомо. Але думаю, майбутні дослідження з цього приводу нас ще неодмінно дивуватимуть.

То чому так важко не переїдати?

Причин є декілька. По-перше, в деяких випадках це пов’язано з генетичними особливостями людини. Інколи відбуваються мутації гену, який кодує грелін. Вони спричиняють посилений синтез цього гормону, тому людям з такими мутаціями постійно хочеться їсти. Зазвичай їхній індекс маси тіла вищий. Людям, яким необхідно набрати кілька кілограмів, можна штучно вводити грелін, посилюючи таким чином їхнє відчуття голоду.

Відчуття ситості пов’язане з пептидом YY (тирозин-тирозин), який виробляється в кишечнику. Якщо його вводити добровольцям, то вони починають споживати менше калорій. А от мутації, які знижують синтез цього пептиду, призводять до хронічного переїдання. Існує плем’я індіанців Піма в Арізоні, де індекс маси ледь не кожного жителя через таку мутацію перевищує 45.

Схильність до переїдання може залежати навіть від того, скільки вуглеводів споживала ваша матір під час вагітності, точніше на ранніх її стадіях (підтверджено дослідженнями вчених Саутгемптонського університету). Як уже зазначалося раніше, це зумовлено природним відбором. Якщо дитину зачали тоді, коли їжі в природі було мало – вона змушена активувати свою здатність до накопичення жирів, аби вижити. Тому, відповідно до результатів експерименту американських науковців, діти, чиїм матерям проводили метилування гену RXRA (це рецептор клітинного ядра, тобто він залучений до регуляції активності інших генів, відповідно у матерів було виявлено нестачу вуглеводів), часто страждали від ожиріння у шкільному віці.

По-друге, існує ще одне надзвичайно оригінальне пояснення того, чому ми продовжуємо їсти, якщо наш шлунок уже задихається: у всьому винен вірус ожиріння (Ad-36).[Фото 5. Вірус ожиріння] Індійський вчений Ніхіл Дюрандар проводив дослідження на курах, які померли від вірусної інфекції в місті Мумбаї. Науковець помітив, що ці кури якось особливо відгодовані. Вчений встановив, що симптомом цього вірусу у людей є всього-на-всього старий та не дуже добрий кон’юнктивіт. Проте цікавим є те, що антитіла до цього вірусу було виявлено у 30% людей з надмірною вагою і лише у 11% людей з нестачею кілограмів.

По-третє, беззаперечною причиною збільшення маси тіла є недосипання, що призводить до підвищення рівня греліну, а отже і до посилення апетиту.

Ну а хто ж насправді винен у тому, що ми недосипаємо? Звісно, наші друзі, сусіди, наше керівництво і наші діти.

Щодо друзів – це окрема історія. Існує припущення, що наше оточення впливає на наші гастрономічні звички. У 2003 році американським вченим з Гарварда Ніколасом Крістакісом було виявлено, що у маленькому американському містечку Фрамінгем навколо кожного жителя, що страждав від надмірної ваги ще у 1971 році, з часом сформувалась ціла армія його родичів та друзів, які також почали набирати зайві кілограми. Виявилось, що якщо у вас є друг, який товстішає, ваші шанси погладшати збільшуються на 57%. Ризик стати товстуном також зростає на 25%, якщо друзі ваших друзів також полюбляють булочки та піцу. І навіть якщо друзі друзів ваших друзів мають зайву вагу – загроза погладшати зростає ще на 10%. Така ситуація, мабуть, пов’язана з тим, що навколо гладких людей формується сприятливе соціальне середовище: над ними припиняють жартувати і, навпаки, починають їх ще більше відгодовувати.

На щастя, наука не стоїть на місці. Сьогодні існує безліч способів боротьби із зайвими калоріями (окрім занять спортом і жорстких дієт). Нині вчені розробили препарати, які пригнічують відчуття голоду, механічні методи знущань над собою (можна ввести у шлунок силіконову кулю, щоб він просто займав місце і не дозволяв нам поглинати все й одразу), антидепресанти (щоб недоїдати було психологічно легше). Існує навіть ін’єкція від голоду – людині вводять антитіла проти гормону греліну, знешкоджуючи його і не пускаючи його до мозку. Таким чином людина просто не розуміє, що зголодніла. Але засіб, на який сучасні вені покладають надзвичайно великі надії – це бурий жир.

Що ж таке «бурий жир»?

У нас є не тільки звичайна, біла жирова тканина, яка зберігає запаси поживних речовин, а ще й бура, яка продукує тепло. У людини такої тканини зовсім небагато, вона більш характерна для бурих ведмедів і, до речі, у немовлят її також багато. Бура жирова тканина густо заповнена мітохондріями особливого типу. В умовах норми мітохондрії повинні виробляти АТФ, енергію для біохімічних реакцій, але в клітинах бурого жиру вони ніби «браковані». Такі мітохондрії їжі витрачають багато, а АТФ майже не виробляють – купа енергії розсіються у вигляді тепла. У 2012 році команда міжнародних вчених відкрила новий гормон – іризин. Він виникає в організмі під час активних фізичних навантажень і діє на клітини білої жирової тканини, перетворюючи їх у щось на кшталт бурого жиру. Поки ніякого препарату на його основі не винайдено, але поки що ми можемо втішатися тим, що поки ми тренуємося у спортзалі або бігаємо ввечері на стадіончику, у нашому організмі виробляється ще й бурий жир, який допоможе нам не тільки не мерзнути, а й не гладшати.

Незважаючи на те, що ожиріння є причиною безлічі інших хвороб, наприклад, захворювань шлунково-кишкового тракту, дихальної та нервової системи, опорно-рухового апарату, серцево-судинних, онкологічних та ендокринних захворювань, порушень сечовидільної системи, цукрового діабету та психічних розладів (хоча інколи ожиріння може стати наслідком одного з цих захворювань), жир сам по собі не є таким страшним чортом, як його малюють. Не йдеться про надмірну його кількість, коли людина не пролазить у двері або не може сама собі зав’язати шнурівки. (До речі, американці вигадали немало унікальних приладь для товстунів, які полегшують бідолахам життя. У спеціальних магазинах товарів для гладких людей можна знайти петлі-мотузки, які допомагають закинути ногу, щоб сісти в машину, ножиці з метровими ручками для обстригання нігтів на ногах, підпори для унітазів, щоб не зламати їх своєю вагою, подовжувачі для ременів безпеки у літаках та автомобілях тощо).

Жир є корисним, тому що він накопичує поживні речовини, вітаміни і воду, знешкоджує токсичні речовини, а також є своєрідною подушкою, яка захищає внутрішні органи. Крім того, жир – це орган внутрішньої секреції. Жирова тканина здатна сама виробляти гормони, причому їхня кількість безпосередньо залежить від маси накопиченого в організмі жиру. Зокрема жир необхідний жінкам. Лептин – «гормон ситості», концентрація якого у плазмі крові безпосередньо залежить від кількості жирових відкладень в організмі, потрібен для нормальної роботи жіночої репродуктивної системи.

Якщо запас поживних речовин в організмі занадто малий, то під час вагітності можуть виникати ускладнення. Якщо рівень лептину знижується до критичної позначки (1,85 мкг/л), у жінки припиняється менструальний цикл і зикає здатність до зачаття дитини. Окрім цього, жирова тканина служить додатковим джерелом жіночого гормону естрогену. Тому зрозуміло, що для чоловіків, на жаль, жир зовсім не корисний.

Отже, сучасним жінкам можна не хвилюватися через свої зайві кілограми, якщо, звісно, їхня кількість не перевищує норми. А якщо вже раптом закортить стати стрункішою – можна не хвилюватися, адже є багато способів схуднути, серед них і медикаментозні. Але ось головне правило: всього-на-всього витрачайте більше енергії, ніж споживаєте. Все-таки, як би не розвивалась наука, і які методи боротьби з бажанням поглинати смачненьке не вигадували б учені, найпростішим, найприємнішим і найкориснішим способом тримати себе у формі є заняття спортом. Якщо ви добре відчуваєте свій організм, дослухаєтесь до нього, знаєте свою норму і розумієте, що насправді їсти хочуть ваші очі, а не ваш шлунок – ви не гладшатимете, даючи своєму організмові рівно стільки поживних речовин, скільки він вимагає.

А що думають експерти?

Олена Корчагіна, психолог, консультант з танцювальних та тілесно-рухових практик, фітнес-інструктор та йогін, розповіла про можливі причини виникнення харчової залежності та поділилася кількома порадами щодо того, як тримати себе у формі: «Переїдання справді має біологічне (гормональне) та емоційне підґрунтя. Одначе ця проблема являє собою феномен набагато складніший, ніж можна собі уявити. Явище переїдання з точки зору психології та психіатрії належить до адиктивних (коли виникає залежність) видів поведінки нарівні з наркотиками та алкоголем. Психологи об’єднують “стосунки” людини з їжею у такий комплексний феномен, як харчова поведінка. Часто-густо причина виникнення харчової залежності може критись як в біологічній, так і в психологічній площині, чи навіть мати комбінований характер. Для того, щоб вичерпно відповісти на запитання «Чому ж ми схильні переїдати?», необхідно провести доволі багатопланову й складну діагностичну процедуру, адже робити психологічні інтервенції там, де необхідна фармакологія (наприклад, гормональні порушення), нерозумно, неефективно й небезпечно, так само як і не варто зловживати ліками, де питання лише у психологічній компоненті або банальній відсутності культури харчування.

Єдине, що можу порадити читачам в такому форматі, це:
• розвивати навики уважного слухання тіла: навчитись відчувати свою норму та їсти лише тоді, коли переживаєте реальний фізичний голод;
• помічати, чи не замінюєте ви їжею якісь інші потреби;
• у випадку раптового збільшення ваги без причини слід звернутися до лікарів з метою діагностики проблем органічного походження;
• дотримуватися послідовності у раціональному харчуванні;
• йти до психолога, якщо самостійно тривалий час ви не досягаєте бажаних для себе форм (випадки анорексії я не маю на увазі);
• розуміти свої генетичні особливості, спокійно cприймати своє тіло й не намагатися стати моделлю: прагнути до здорового й комфортного стану тіла, а не до начебто ідеалу краси».

Анастасія Кугук