Перлина сіверянського краю — місто Чернігів — має багатовікову історію. Коли князь Олег у десятому столітті дійшов до Царгорода і прийняв своєрідну капітуляцію містян, однією з його вимог була виплата данини містам Русі. Наступним пунктом після стольного Києва було названо саме Чернігів, отже, на той час його позиції вже були високими. Християнство, що згодом поширилося тогочасною Україною, теж зробило місто одним із своїх форпостів. У цьому можна впевнитись і зараз.
З приходом до України більшовиків і радянської влади прихильники режиму повсюдно почали нищити церкви. Зокрема, Київ утратив близько ста сорока п’яти храмів і релігійних монументів. Чернігову ж, як не дивно, поталанило — троща святинь відбувалася лише довкола нього. Хто вберіг унікальні архітектурні комплекси від забуття, залишається питанням. Проте, можемо впевнено сказати, що завдяки цій невідомій руці в місті існує третина (!) пам’яток всієї Східної Європи, зведених ще до часів татаро-монгольської навали у тринадцятому столітті. Далі про кожну з них дещо детальніше.
Спасо-Преображенський собор (XI ст.) був головною святинею Чернігівського князівства. Син Володимира Великого Мстислав заклав його ще до 1036 р., адже, відповідно до літопису, саме в цей час (а за іншим списком — двома роками раніше) храм мав висоту «вершника, що стоїть на коні з піднятою рукою». Будівництво добігло кінця за князя Святослава Ярославовича. Спасо-Преображенський собор був центральною точкою в князівському «стольному граді» і, що логічно, став для них усипальницею. Наприкінці вісімнадцятого століття відбулась часткова реконструкція, але фрески одинадцятого століття, підлога з шиферних інкрустованих мозаїчних плит та шиферні парапети залишились у первозданному вигляді. Частина золотого і срібного церковного спорядження теж вціліла і зберігається у Чернігівському історико-краєзнавчому музеї імені Василя Тарновського. Час від часу місцеві священики проводять у Спасо-Преображенському служби.
Борисоглібський собор (XII ст.) зазнав більш насиченої подіями долі. У 1115 р. князь Давид Святославович сприяв перенесенню мощей святих Бориса та Гліба дом храму, збудованого його батьком у Вишгороді. Нетлінні рештки винесли зі старої дерев’яної церкви і розмістили у щойно збудованій кам’яниці. За п’ять років князь втрачає сина Ростислава, а згодом стає фундатором собору на пошану перших руських святих Бориса та Гліба і в пам’ять про свою дитину. Давид, між тим, мав ще одну мету, якої досягло будівництво: спорудити для себе усипальницю. Власне, у 1123 р. там його й поховають.
Монголи на чолі з Батиєм зруйнували церкву, але з роками, силами митрополита Максима, її відновлять — уже за століття Борисоглібський собор згадують як монастирський храм. Але біда не пішла, вона лише ненадовго відходила. У 1611 р. Чернігів захопила польська шляхта, а святиня згоріла під час боїв. За кілька років домініканці повертають її до життя, засновуючи католицький костел. Після звільнення від польської окупації храм було відновлено — реконструкцією керував місцевий архієпископ Лазар Баранович. У часи гетьманування Івана Мазепи, за його сприяння, із срібного ідола, якого викопали під час побудови дзвіниці, було створено царські ворота. Борисоглібський переживе ще одну реконструкцію та перефарбування у дев’ятнадцятому столітті, а потім, здавалося, і фіаско. У роки Другої світової війни на нього впаде авіабомба, але, хвала Богові, церкву не кинули напризволяще — було влаштовано капітальну реконструкцію будівлі, що загалом повернула їй форми домонгольської доби. Сьогодні тут — у музейному об’єкті Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній» — відбуваються концерти духовної музики та проводять екскурсії.
Успенський собор Єлецького монастиря (XII ст.) належить до мурованої архітектури. Зазначимо, що його будували за зразком однойменного храму Печерського монастиря в Києві. Він теж вабив різноманіттям фресок, але нині їх можна спостерігати лише фрагментарно. Значної шкоди завдала святині облога Чернігова ордою Батия — так він і стояв, доки в 1445 р. не почалися відновлювальні заходи тривалістю у піввіку. І знову жарти долі: не встигла оновлена церква прожити століття, як місто захоплюють поляки — певний час собор разом із монастирем займали єзуїти. До речі, саме в Успенському соборі Єлецького монастиря у 1646 р. Кирило Ставровецький (Транквіліон) надрукував першу в Чернігові книгу «Перло многоценноє» з морально-релігійними настановами. За дві сотні років після цього формування ансамблю монастиря завершилось, і дотепер істотних змін собор не зазнавав.
Іллінська церква (XII ст.) розміщена біля південного входу до Антонієвих печер. Разом із ними вона стала основою Іллінського монастиря. Щонайперше храм мав функції хрещальні і належав до рідкісного типу як для придніпровської архітектури — був тридільним. Зауважмо, що чернігівські зодчі тут стали першопрохідцями, започаткувавши розвиток такого типу храму в українській мурованій архітектурі наступних п’яти століть. За аналогією до Успенського собору Єлецького монастиря церква постраждала від монголо-татарського вторгнення і довгий час стояла в руїнах. Лише у шістнадцятому столітті її вперше поновили та збільшили. Сучасний вигляд Іллінська церква набула завдяки низці перебудовчих акцій двох наступних віків, — мистецькі втручання тогочасних архітекторів надали їй форм українського бароко. З настанням двадцятого століття поруч із храмом постала дзвіниця, а ближче до його закінчення було проведено цілісну реконструкцію. Жоден елемент первісного декору до нашого часу не дійшов, за винятком іконостасу 1774 р. у стилі рококо. Ще одна річ, яку вдалося зберегти – середньовічна чудотворна ікона «Іллінська богоматір» Григорія Дубенського, яка тепер існує в копіях. Це про неї писав переказ у своєму літописі Самійло Величко.
П’ятницька церква (XII ст. – XIII ст.) — ще один шедевр давньоруської архітектури. Її звели на чернігівському посаді біля місцевого торгу, оздобивши різними видами орнаментів. Чернігівський полковник Василь Дунін-Борковський наприкінці сімнадцятого століття вкладе кошти у реставрацію храму. Завдяки роботі художників П’ятницька стане зразком тогочасного українського бароко. До речі, на одному з її фронтонів окреслювався герб гетьмана Івана Мазепи. Два об’єкти — жіночий монастир і дзвіниця — намагалися сусідувати поруч з нею, але перший згорів, а другу розібрали. Фашистські поневолювачі у Другій світовій зруйнували Чернігів. Не витримала натиск авіабомб і П’ятницька церква. Реставратор і дослідник Петро Барановський складав її ледве не по цеглинці, але зробив усе професійно, щоправда, додав святині певної подоби російським храмам. Крім того, він указав на те, що церква не має відповідників чи прототипів на Русі, а отже, є зразком унікального архітектурного стилю часів «Слова о полку Ігоревім». Інколи її так і називають мешканці обласного центру.
Антонієві печери — це кількаярусний релігійний комплекс на Болдиних горах. Монастир Пресвятої Богородиці (тепер — Іллінський) було викопано за прикладом подібних об’єктів із різнопрофільними приміщеннями (келіями для ченців, печерними некрополями і підземними храмами). До 1239 р., облоги Батия, тут тривала активна розбудова. Прикро, але його посіпаки закатували і ченців — їхні рештки досі зберігаються в одній із гробниць. Надалі ховатися в коридорах від загарбників у новоприбулих монахів увійшло у звичку. Ініціатором відбудови часів сімнадцятого століття став чернігівський козацький полковник Степан Подобайло, завдяки його намаганням Антонієві печери мають теперішній вигляд. Сьогодні монастир — це близько 350 метрів приміщень і переходів. Серед них найбільший підземний храм у Правобережній Україні, церква Феодосія Тотемського.
Ось так коротко можна схарактеризувати шістку визначних пам’яток, що нині існують під егідою Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній». У цих сакральних будівлях наші пращури починали мирське життя, сюди приходили, щоб заспокоїти душу і отримати пораду, саме тут вони завершували перебування на планеті Земля. Уже зважаючи на це, нам слід докласти зусиль задля збереження чернігівських соборів. Та й інших, без сумніву, теж. Бо чи треба згадувати про наш життєвий шлях і його нерозривний зв’язок із вірою…
Дмитро Гринченко
