Де поховані ваші мрії?

Хобі

Ви колись відвідували тренінги, метою яких було мотивувати Вас і ще десяток таких невмотивованих, як Ви, до якоїсь дії? Припустимо на хвилинку, що одна з тез, що звучала на тренінгу (якщо Ви все ж на ньому були, а якщо ні, то запевняю — ця теза точно була), була приблизно така: «Головне — мріяти. Мрія і бажання — півшляху до мети». Але проходить час, і ваша мрія не збувається. У 30, 40, 50 років Ви, може, маєте те, що хотіли, проте досі не маєте того, про що так гаряче мріяли у дитинстві чи юності. Отже не всі заповітні мрії збуваються, частина з них руйнуються, як мильні кульки об асфальт, лишаючи за собою вологий слід і Вашу незадоволеність станом справ у житті.


Питаючи людей про те, чого вони так бажали у «свої роки», неважко зрозуміти, що мрії цілком матеріальні, а якщо не матеріальні, то якісь очевидні, без особливостей. Люди описують їх так, наче без їхнього здійснення із семи кольорів веселки людського життя мінімум чотири кольори випадає. Але не усі ці речі можна назвати мріями, бо у більшості випадків це лише потреби, які не може задовольнити середньостатистичний українець. І лише дехто відверто вірив у те, що колись «здолає дракона», підкорить Еверест, полетить у космос.

Пані Галина має зараз 73 роки. Ви не здивуєтеся, але у свої 18 мріяла лише про те, щоб держава їй подарувала квартиру у Києві. Народилася вона під Києвом, прожила там до студентства, влаштувалася згодом працювати на заводі електрозварювання імені Патона. Там вона виготовляла різноманітні деталі. Проте власної квартири вона так і не мала, мешкала у кімнаті комунальної квартири, поки у 90-х не приватизувала собі декілька кімнат. Та її мрія не здійснилася, бо хотіла вона власне просторе житло з усіма зручностями. Таких Галин у наш час не мало, може, навіть більше, ніж тоді. Проте держава їм навряд подарує квартиру, тому мріяти залишається про купівлю нерухомості. Мешканець Бремена, наприклад, не мріє усе життя про квартиру. Це одна із потреб, яку він, рано чи пізно, реалізує. Така ж ситуація із мешканцем Лондона, Нью-Йорка, Сінгапуру.

Що стосується 32-річного Дениса, то у 16 років, це було на початку 2000-х, він мріяв малювати професіональні комікси. Якщо пам’ятаєте, вони тоді були досить популярні серед молоді. Ще не відійшовши від «великих змін» 90-х, хлопці та дівчата мріяли бути рок-виконавцями, рекетирами, боксерами тощо. Це звучить як щира мрія, а не потреба, як наївне бажання усього життя, проте наївність робить його в рази щирішим та бажанішим. Проте є проблема. Денисові, який не мріє про квартиру, вона, так чи інакше, необхідна. Також йому необхідно годувати дитину, купити за можливості автомобіль. Тому хлопець, а згодом чоловік, ніколи не йшов до тієї щирої і теплої мети — стати художником коміксіів. Він лише знав, що ці мрії скоріш за все не принесуть йому грошей, не допоможуть розібратися із банальними та побутовими проблемами.

Григорій, котрому навесні виповнилося 40, мав досить передбачувану і неоригінальну мрію. Вона припала на період «великих змін». Він сказав, що хотів би мати гарну кар’єру, проте, подумавши трохи, мовив інше: хотів би бути бізнесменом. Але на питання, який бізнес ві хотів би мати, чоловік із насмішкуватим видихом відповідав: «Та яка різниця? Аби приносив дохід, було на що жити. Просто з бізнесом легше, ніж горбатіти на когось». Було на що жити. Цю тезу тримають у голові мільйони наших із вами співвітчизників.

Де поховані наші з вами мрії? Кожне із цих омріяних бажань поховане тут, в Україні. Мрії закопані у негромадянському суспільстві, задавлені минулим, притиснуті корупцією і пасивністю. Раз-по-раз вони з’являються у гарячих головах дітей, підлітків, юнаків, та й дорослих, але миттю розбиваються о граніт звичайних потреб, розбиваються о палку ковбаси, «октавію» на литовських номерах та однокімнатну «хрущовку». Деякі гинуть, не народжуючись. Можливо, ми не мріємо взагалі, ми просто прагнемо того, що по праву дано нам, як людині і як громадянину. І як тільки українець почне переходити впоперек Сахару, народить семеро хлопців і сестричку для них, підкорить Еверест або ж проводитиме старість біля каміну у будинку за містом тільки тому, що це була його дитяча мрія, тоді я скажу: ми живемо, а не виживаємо, ми мріємо, а не потребуємо.

Богдан Миколайчук