День без гаджетів, або що болить нашому поколінню?

Кажуть, зараз усі міцно підсіли на гаджети та соцмережі, як на голку. Що це – перебільшення чи сувора реальність? Я, брат, батько та двоє моїх друзів вирішили провести експеримент, на день відмовившись від усіх гаджетів. Чи всі витримали – та що з цього вийшло?


Людина завжди залежить від когось або від чогось. Кожен має свої слабкості. Звичайно, найбільше ми залежимо від коханих і близьких людей. Але чи є ще щось, що настільки ж важливо? Чи є те, що може замінити нам усе? І що буде, якщо ми це втратимо?

Цим сьогодні я вважаю наші гаджети, в яких умістився увесь наш безмежний соціальний світ. Чи маю я рацію? Чи дійсно ми заручники своїх смартфонів?

Щоб відповісти на ці питання, я вирішила провести експеримент. У ньому взяли участь п’ять осіб: я, мої близькі друзі Марго і Тарас, мій батько Вадим та мій п’ятирічний брат Арсеній (так-так, у свої п’ять років і він є споживачем певних програм на смартфоні та планшеті). Протягом одного дня ми не мали користуватися своїми гаджетами взагалі.

Розпочну з себе. Здавалося, що зранку мені буде найпростіше, а ближче до вечора – важче. Та я помилилася. Складно було від початку і до кінця. Кожен ранок я розпочинаю з обов’язкової перевірки нових повідомлень у своєму смартфоні. Бувають і пропущені під час сну дзвінки. Я часто отримую СМС із текстом «добрий ранок» – це здається такою дрібницею, але ж як це приємно…

Того ранку ні дзвінків, ні СМС, ні навіть спамів на пошту я не побачила. Я відчула себе спустошеною, а насправді – не завантаженою купою неважливої інформації. Вона часто створює ілюзію, що в мене багато думок. Насправді це лише сміття, яке тільки заважає мислити. Сумно. Мій дослід дав певні плоди: я бодай почала замислюватися про свої думки.

Весь день я провела з братом: грала з ним, малювала. Цим я вбивала, так би мовити, двох зайців, бо і сама займалася чимось корисним, не пов’язаним з гаджетами; і Арсенієві постійно нагадувала, що він бере участь в експерименті. Спочатку його зовсім не цікавили ні мій телефон, ні мамин планшет, ні телевізор: ми грали, і дві години пролетіли швидко. Труднощі почалися пізніше, вже ввечері, коли стомлений брат повернувся з прогулянки і хотів просто подивитися улюблені мультики. Із солодощами в одній руці та віршами Маршака у другій я таки заспокоїла і запевнила брата в тому, що всі його друзі в садку заздритимуть. На мій подив, Арсеній виявився найсильнішим з учасників експерименту. Хоча йому ще важко стримувати себе, він, на щастя, ще не настільки залежить від техніки. Це спростовує слова багатьох батьків, які кажуть, що не можуть відволікти свою дитину від телевізора чи планшета. Я впевнена, що справа – в цікавому занятті. Якщо не боятися витратити свій час і присвятити його дитині, це цілком можливо.

Повернімося до мене. Звісно, клопоти з братом допомагали не думати про смартфон. Але поки я їхала транспортом не в змозі слухати музику – було жахливо. Дивлячись на людей у навушниках, я починала реально заздрити. Я зрозуміла, що майже ніколи не буваю в тиші. Щойно я залишаюся сама – одразу вмикаю музику, щоб не почуватися самотньо.

Рівно опівночі, коли закінчився експеримент, перше, що я зробила – ввімкнула музику. Ігри з братом не допомогли на сто відсотків: я не могла позбутися бажання зателефонувати чи бодай написати близьким. Мені дуже не вистачало спілкування, хоча я мала його – і не просто спілкування, а живе, справжнє. Але цього було замало. Я потребувала саме соціальних мереж, мені хотілося переглянути фотографії в Інстаграмі.

Нещодавно я прочитала статтю про наше покоління. Головною проблемою генерації автор назвав те, що ми вкрай залежимо від чужої думки. Нам потрібно сподобатися всім. Лайк – це не просто «сердечко» в соціальній мережі, а підтвердження, що ми чогось варті. Я почуваюся невпевнено, коли отримую менше лайків, ніж завжди. Обираючи сукню, дівчина запостить її в усі соцмережі, тільки щоб упевнитися, що її вибір підтримують. Ми залежні не тільки від самих гаджетів, а й від сотень «друзів» ВКонтакті та в Інстаграмі. Соцмережі роблять нас невпевненими та несамостійними.

Моя подруга Марго, що також брала участь в експерименті, не змогла його витримати до кінця. Вона настільки рознервувалася, що в неї розболілася голова. Я прочитала декілька праць про залежність від гаджетів і знайшла купу історій про людей, що навіть втрачали свідомість від неможливості користуватися технікою. Марго найбільше бракувало мережі ВКонтакті: там – усі її чати, переписки, а також музика, без якої і їй було дуже складно.

Батько сказав, що на день відмовитися від техніки було складніше, ніж здавалося. Щодня в інтернеті він грає в шахи з різними людьми, і цього бракувало найбільше. Але, у принципі, було неважко. Батько не відчув жодної залежності від соціальної мережі Facebook, на якій він зареєстрований, і навіть не помітив, що день туди не заходив. Складно було втриматися від перевірки новин – а це він робить зазвичай кілька разів на день.

Тут ми бачимо різницю поколінь: хоча батько має ті самі можливості, що і ми з Марго, він спокійно може прожити без них.

Тарас витримав увесь день і був навіть готовий спробувати ще якось. Найскладнішим для нього як для водія була неможливість користуватися картами. А в Києві без навігатора – як сліпий (цитата). Також Тарасові, як і моєму батькові, не вистачало різноманітних месенджерів і сайтів з новинами.

Закінчивши експеримент, батько просто ліг спати, Тарас перевірив повідомлення і дзвінки, я ввімкнула музику і подзвонила Тарасові. Марго сказала, що занепокоєна своєю залежністю, і вирішила зменшувати час у соціальних мережах і взагалі в гаджетах. Я повністю підтримую ідею Марго і разом із нею сідаю на дієту зі споживання непотрібної інформації.

А чи зможете Ви день протриматися без смартофона?

Юлія Менжуліна