Етюди про кіно у Шумені

Болгарія – не тільки країна моря. За пляжними курортами заховані міста з давньою історією. Одне з них – Шумен. Там ще у турецькі часи вперше з’явились театр, професійний оркестр і броварня європейського зразка. Місту не судилося стати ще й столицею болгарського кіно, але з кінотеатрами все було в порядку. До певного часу.


Друзі по кіно

Варна, Несебар, Бургас… Де тут Шумен? Іноземці уявляють Болгарію як вервечку курортних міст. Ще одну Туреччину – без мовного бар’єру. Насправді, з двадцяти восьми болгарських областей, біля моря лише три – і Шумен не в їх числі. Але місту поталанило: в Україні про нього знає не лише болгарська діаспора, але й жителі міста Херсон.

У часи Хрущова Шумен і Херсон «одружили», як то бувало у СССР та його сателітів. Загалом, міста одружували з корисною «метою»: чи досвідом обмінятись, чи економічну співпрацю простимулювати. СССР зник – «дружба» лишилась: у Шумені був кінотеатр «Херсон», у Херсоні – кінотеатр «Шумен». Щоправда, у нові часи їх кіножиття було однаково сумним.

Херсонський кінотеатр «Шумен» перетворився на нічний клуб. Його нова назва, «Міленіум», перекреслила болгарські сентименти. Жителі Шумена більш консервативні – кінотеатр з назвою «Херсон» залишився. Дарма що в ньому давно не показують кіно. Він живе своїм окремим життям: мальовнича пішохідна зона починається зі сходинок кінотеатру; логотип із шести масивних літер – ХЕРСОН – вкарбувався як символ середмістя.

Кіно й болгари

У часи ситого застою Тодора Живкова відкриття «Херсону» стало справжньою подією. Це був ультрасучасний модуль совєцьких кінотеатрів: містких (760 місць – він міг помістити майже кожного десятого шуменця), зручних, архітектурно свіжих. Попри масштаби для невеликого міста, натовп відвідувачів не розсіювався. Опинитись у залі прагнули за будь-яку ціну – хтось вистояв довжелезну чергу, хтось «дістав» заповітного квитка «по блату».

Взагалі-то, болгари справжні кіномани. Мали власне кіно з 1920-х. Але якщо до війни це було чисте мистецтво, то після – один із засобів пропаганди комуністів. Скупуватий уряд щедро дарував кіносалони чи не в кожен населений пункт. Показували у них, переважно, стрічки «про війну».

Настали кращі часи – на початку 1950-х крутили хороші західні фільми. Наприклад, американський «Великий Карузо» та французький «Фанфан-тюльпан».

Але до справи підійшли все одно по-воєнному – створили своєрідні кіноокруги, для належного контролю репертуару кінотеатрів. Місто Стара Заґора визначало, що дивитися на півдні країни. Ґорна Оряховіца – що на півночі, зокрема в Шумені. Перелік дозволених фільмів складала спеціальна комісія. Обирали з-поміж тих, що були у їхній базі даних – прем’єрні та архівні.

До різких політичних змін, які прийшли 1989 року, кіно можна було подивитися щонайменше у восьми кінотеатрах Шумена. І це у місті з населенням в сто тисяч людей!

Елітний, народний, згорівший

Звісно, кожен шуменський кінотеатр мав свою славу, неофіційний статус. Як славнозвісна «Републіка», розташована просто біля перону залізничного вокзалу – часом у залі, під час сеансів, можна було чути гудки потягів. До «Републіки» вчащали два типи глядачів: приїжджі та неслухняні школярі, які прогулювали уроки. Стрічки йшли з восьмої ранку до пізнього вечора – як і в розкішному кінотеатрі «Херсон». Але тут ніколи не було черг і завжди були квитки – дешеві і доступні. Звісно, це мало свої недоліки: на задніх рядах лунали дурнуваті коментарі, від когось пахло їдким потом. У кінозалі можна було бути скільки заманеться. Зазвичай крутили бойовик виробництва НДР. У 1990-х кінотеатр став черговою дискотекою. Будівля занепала, а цієї зими її просто знесли.

Христо Маврев, корінний мешканець Шумена, розповідає: «У 1960-х, коли мені було двадцять з гаком, я ходив у спортивний клуб «Юнак». У його підвалі також був кінотеатр. Я дивився там індійське кіно. Здається, тільки там його можна було подивитися. Пригадую, я плакав, коли дивився стрічку «Слон, мій друг»».

Елітним закладом вважався кінотеатр «Култура». Перед прем’єрами проводилися бесіди, а самі глядачі мали змогу побачити найсвіжіші фільми. Вони переважно були в оригіналі – працював синхронний перекладач. Там же був ще один кінотеатр – «Млада ґвардія». Зі зміною власників останній продали сектантам. Тепер там молитовна зала.

Кінотеатр «Херсон» проіснував найдовше – до 2011-го року. Його останній власник Юліан Ґенчев працював собі у збиток. Заробляв тим, що здавав площі магазинам, перукарям і навіть торговцям елітними автомобілями. Після його смерті кінотеатр закрився остаточно.

Зрештою, кінотеатри і в совєцькі часи не були прибутковим бізнесом. Держава платила за все – опалення, ремонти тощо. Тому мізантропи 1990-х – 2000-х, які вкладали гроші в старі кінотеатри, відмерли як клас.

Кожен з восьми кінотеатрів Шумена має свою долю, в дослідженні якої рано ставити крапку. Один із них, «Ґеорґі Дімітров», має непересічну драматургію: на початку 90-х він просто згорів. Думки про цей яскравий інцидент різні. Одні кажуть – пожежа виникла через технічний збій. Інша версія – кінотеатр підпалили місцеві турки, яких насильно виселяли з домівок. Нині на місці погорільця готель.

Вимушений кінотуризм

Отже, 2011 року кіно в Шумені померло остаточно. Але це не значить, що в місті зникли кіномани. Вони були ладні заради нової стрічки здолати чималий шлях: від автовокзалу до приморської Варни. А це 90 кілометрів в один бік! До речі, у Варні теж не лишилось автономних кінотеатрів – вони стали частинами торгових центрів.

Шуменці не нарікають. У Варні сучасні екрани, 3Д-картинка, об’ємний звук. Час не повернеш – вони не підуть у старі кінотеатри Шумена, навіть через ностальгію. Шуменці вперто чекали на інвестора. Але в небагатих містах на цю справу гроші не дають.

Звісно, це проблема не тільки Шумена. Болгарія – кіношна країна. Тому Болгарське національне телебачення вдалося до відчайдушного року: їздять по країні з туром «літнього кіно» під відкритим небом. Безкоштовний показ у рамках проекту був і в Шумені. Прийшло 100-150 людей. Показували «Опасен чар» – відомий болгарський фільм 1984 року.

Старше покоління радо згадало минулі часи. Але молодь вразити не вдалось – навіщо вкотре дивитися фільм, який сто разів транслювали по телебаченню?

Несподівано жагу на сучасне кіно втамував «дім молоді» – останній пристойний комплекс у центрі міста. Його, за бажання, можна було перетворити на кінотеатр – дев’ятий в історії Шумена.

І так сталося: в червні 2014 року його концертний зал переобладнали у сучасний 3Д кінотеатр. Допоміг Євросоюз – профільний грант покрив більшість витрат. Відтак ціле місто порятували від вимушеного «кінотуризму». Тепер до Варни, як і раніше, можна їхати просто на море.

Відсутність кінотеатрів протягом трьох років довела – потреба в них насущна. Тепер зали знову заповнені, а біля кас великий натовп. Звісно, у Шумені навряд чи буде знову вісім кінотеатрів. Але місто є громадою тільки тоді, коли має можливість разом дивитися кіно. У цьому сенсі Шумен знову став Містом.

Христофор Мартинюк