Фанфікшн: із якого лісу звір

Хобі

Скажіть, бувало у Вас таке: книжка або фільм закінчилися, але Вам здається, що щось залишилося недомовленим, що у сюжеті досі є крихітні дірочки — і Ви точно знаєте, якими подіями їх можна закрити? Або фінал твору виявився абсолютно не таким, як Ви собі уявляли, і Ви впевнені, що Ваша версія була б кращою? Переважна більшість із нас так і залишає ці ідеї при собі, хоча останні кілька років можливостей розповісти про своє бачення вже створеної історії стало значно більше — і все це завдяки фанфікшну. 


То в яких же лісах цей звір водиться?

Фанфік — це аматорський (тобто непрофесійний) твір за мотивами оригінального мистецького твору. Зазвичай в основу фанфіків беруться літературні твори, кіно, аніме, мультфільми, телесеріали, комікси, відеоігри. Однак сьогодні зустрічаються роботи, натхненні реальними персонажами, або, скажімо, сюжетом певної картини. Тобто простору для польоту уяви вистачає.

Головна установка фанфіків: відмова від прав на героїв і світ творів — бо інакше така творчість порушувала б права авторів оригінальних творів. Фактично, автори фанфіків (фікрайтери) діляться з читачами своїм баченням певних сюжетних поворотів або рішень, продовжують закінчені історії так, як їм хочеться, або просто відправляють улюблених героїв до інших сюжетних обставин.

Досить тісно фанфікшн пов’язаний із літературою. Можна навести безліч аналогій, коли одна книжка створювалася на основі іншої, з тими ж героями, але трохи іншим перебігом подій або в умовах іншого книго-світу.

Коли Артур Конан Дойл закінчив свій цикл історій про Шерлока Холмса і відмовився продовжувати цю серію, багато хто почав створювати нові оповідання про геніального детектива з Бейкер-стрит. Наприклад, відомий британський письменник і критик Кім Ньюман у своїй роботі «Професор Моріарті. Собака Д’Ербервілів» розповідає нам про відомі справи Шерлока, але очима Моріарті і Морана. Ньюман використовує ті ж прийоми, що й Конан Дойл, однак всі історії подає з напилом чорного гумору та іронії, та й Моріарті з Мораном в нього не добрі детективи, а справжні злодії, що не розслідують справи, а створюють плани пограбувань та вбивств.

Інший відомий приклад: «Дивовижний чарівник Країни Оз» американського письменника Лімана-Френка Баума і перероблена версія цього роману, що мала назву «Чарівник Смарагдового міста» російського письменника Олександра Волкова. Він узяв за основу оригінал роману і трохи переробив його, змінивши імена героїв. Так дівчинка Дороті стала Еллі, а Тото — Тотошкою. Проте багато хто вважає, що «Чарівник Смарагдового міста» не адаптація, а справжній плагіат — бо першоджерело твору не було згадане аж до перевидання книжок у 1959 році. Більше того, існують продовження російської версії книги: повість «Смарагдовий дощ» Юрія Кузнєцова і серії книг «Смарагдове місто» та «Казки Смарагдового міста», написані Сергієм Сухіновим.

Якщо задуматися, то навіть у класичній українській літературі ми зустрічали такі собі відголоски фанфікшену. Адже навіть «Енеїда» Івана Котляревського була написана за мотивами «Енеїди» Вергілія — але у цьому випадку це була дійсно гарна адаптація античного твору на український народний лад, бо Котляревський зберіг авторське право оригінального сюжету за Вергілієм.

Що ж тоді говорити про сучасну літературу? Кожна друга чи третя книжка зі списку світових бестселерів — це фанфік за походженням. Навіть славнозвісні «50 відтінків сірого» — це фанфік за мотивами роману Стефані Майер «Сутінки», який потім було перероблено в оригінальний твір. А вже за мотивами цієї книжки почали з’являтися цілі серії, що теж здобували феноменальної популярності спочатку на виключно фанфікшн-ресурсах, а потім і в літературних колах.

Усі ці фантастичні історії успіху мають такий вигляд, ніби будь-яка пересічна людина може сісти, написати роботу за мотивами улюбленого твору — і наступного ранку прокинутися популярною. Але все далеко не так просто, як здається. Перш за все, існує безліч жанрів, попереджень, рейтингів та інших особливостей, на ознайомлення з якими потрібен час. Та й до літературознавчих джерел краще звернутися, щоб розуміти структуру тексту, особливості та варіації побудови оповіді, засоби зображення та розкриття персонажів. Адже читач не буде читати абищо, для успіху важливо підібрати максимально вдалий набір письменницьких інструментів.

А чим цього звіра годувати? Як написати фанфік?

1. Спочатку варто обрати джерело, яке буде закладене в основу. Це, як вже було зазначено, може бути будь-яка книга, фільм, аніме, серіал або інший твір мистецтва, а також історичні або реальні особи, із якими будуть взаємодіяти герої. Але це обов’язково має бути те джерело, яке ви знаєте досить добре, аби у вашій роботі не було повторів оригінального сюжету, а герої та події відтворювалися максимально правдиво у межах нової історії.

2. Досконало продумайте сюжет своєї історії. Це порада скоріше з практичного досвіду, бо буває таке, коли уява підкидає лише декілька абсолютно не зв’язаних між собою клаптів історії — та іноді краще написати їх окремо одна від одної, ніж об’єднувати в один великий фанфік, який міститиме сюжетні пропуски та неточності. Якщо думок з приводу певного розвитку подій декілька, то краще записати їх усі, щоб потім обрати ті моменти, які підійдуть до загальної картинки ідеально.

3. Додайте у свою історію елементи, які зроблять її дійсно унікальною — це можуть бути ваші авторські персонажі, якісь деталі, пов’язані з часом чи місцем дії героїв, обмін ролями між канонічними персонажами. Не товчіться довго на одному і тому ж, додайте нові конфлікти або випробування. І головне — не бійтеся експериментувати! Фанфік — це ніби біле полотно, на якому автор може зобразити будь-що і будь-кого. Головне, щоб текст був цілісним, логічним, динамічним і, звичайно, грамотним.

4. Після того, як текст буде закінчено — займіться його редагуванням. Якщо протягом повторного читання Ви матимете бажання щось змінити, то зробіть це, але продумайте усі зміни так, щоб вони не порушували єдності сюжету. Зверніть увагу й на граматичні чи орфографічні помилки. Якщо око вже «замилилося», то краще звернутися до редактора з ресурсу, на якому ви плануєте розмістити свій фанфік.

А таких ресурсів насправді дуже багато. Починаючи від публічних сторінок у соціальних мережах і каналів у месенджерах, закінчуючи спеціалізованими сайтами. Найбільшими гігантами у світі фанфіків є сайти Archive of Our Own та FanFiction — там публікуються роботи переважно англійською або іншими іноземними мовами, однак кількість текстів просто вражає об’ємом і якістю. Тож до цих джерел краще звертатися саме у ролі читача — аби побачити різні стилі написання тексту та зайнятися цікавою практикою своєї англійської мови.

У російськомовному та частково україномовному сегменті абсолютним гігантом є «Книга Фанфіків». І, як на мене, ця платформа зручніша за іноземні аналоги. Тут можна знайти і розмістити роботи на будь-який смак, за інтерфейсом сайт дуже зручний, та й навіть у досить слабких фанфіків збирається непогана аудиторія, тому якщо є бажання реалізуватися як автор-фікрайтер, то варто починати саме тут.

Також існують кілька виключно україномовних ресурсів для розміщення фанфіків. Це «Український Фанфікшн» (http://fanf-book.at.ua/) та «Фанфіки Українською Мовою» (http://www.fanfic.pp.ua/). На жаль, там мало робіт і всі вони написані менш професійно, ніж фанфіки із зарубіжних ресурсів або з «Книги Фанфіків», однак я вірю, що з часом більша кількість авторів зверне увагу на ці платформи і почне публікуватися саме там.

Хто ж доглядає цього звіра?

Щоб усе сказане не було голослів’ям, ми запитали у кількох авторів із різних сайтів про те, як вони прийшли до написання фанфіків, чи пишуть якісь дійсно оригінальні твори, і чи може це хобі приносити якийсь заробіток.

Givsen, Книга Фанфиков: «Мені 30 років, я працюю і вчитися закінчила вже давно, а писати почала ще раніше. Це ще зі шкільної лави тягнеться: всілякі замальовочки у зошитах — тоді комп’ютера у мене не було, доводилося рятуватися підручними засобами, до сих пір сором пробирає від думки, що мама всі ці «потуги на творчість» бачила. Хоча вона і зараз періодично бачить, кілька разів навіть писала мені, що пишається.

Саме до фанфіків я прийшла через аніме «Наруто». Із робіт по ньому і почався мій десятирічний забіг по фендомам. Перший час було жах як страшно, жижки трусилися, але критику я намагалася сприймати адекватно, так що перші «у вас тут гидко і противно, не пишіть» не залишили якихось моральних травм. Було неприємно, але не смертельно, ну і, як водиться, критика підштовхнула мене до вдосконалення. Зараз періодично відкриваю старі роботи і закриваю їх із таким обличчям, що жодна маска не зрівняється. До сих пір дивно, як читачам подобалося те, що я тоді писала.

Зараз я потихеньку відходжу від фендомного життя. Тобто у мене є улюблені пейрінги, що входять до канонічних сюжетів, але колишнього азарту і бажання увіпхнути у канони свої фанони вже немає. Зараз у мене буйне божевілля на кей-попі (K-pop — корейська популярна музика, — прим. редакції), і я щиро вірю, що це наступний крок на шляху до створення своїх світів, тому що RPF (жанр фанфіків, де героями стають реальні люди, себто актори, співаки, моделі — прим. редакції) — це майже оригінальна історія, тільки з умовностями.

Особисто я вважаю, що у захопленні фанфікшеном є як плюси, так і мінуси.

Плюси: ти набиваєш руку, вчишся на критиці, обростаєш панциром і правильним баченням, звикаєш бачити у своїх работах недоліки і виправляти їх, удосконалюєшся.

Мінуси: з цього болота складно вибратися! У мене є дві великі складні історії, які хочеться розповісти і опублікувати навіть у паперовому варіанті, але я так пригрілася у затишних фендомах, де по суті ніякої відповідальності за вже створених персонажів немає, що нести у світ своє дітище моторошно і страшно: а раптом його не полюблять так само, як люблю його я, а раптом персонажі не сподобаються, а раптом історія буде банальна, а раптом мене рознесуть «у пух і прах». Але я все одно вірю, що відійду від усього цього і наважусь. Коли-небудь!».

Lily-Ann Lo, Archive of Our Own: «Цього року я закінчую магістерський відділ літературознавства та критики, тому з текстом у різних форматах та жанрах я працюю вже досить довго. На другому курсі ми проводили дослідження сучасної літератури — і мені дали завдання дослідити fanfiction. До цього я була палкою прихильницею британської та французької класичної літератури, і, чесно кажучи, спочатку не була в захваті від цього завдання. Мені здавалося, що фанфіки пишуть переважно підлітки або сорокалітні домогосподарки, яким нема чого робити.

Але я знайшла кілька робіт, які мене справді зачепили. І ось уже чотири роки я сама пишу фанфіки і публікую їх на AOO. Це дуже цікавий досвід для мене. Склалося так, що читати я можу багато різних фендомів, але пишу переважно за мотивами тих самих класичних книжок, які для мене й досі взірець якості. Герої «Джейн Ейр» у мене літали в космос, а персонажі «Пані Боварі» взагалі жили у магічному світі. Працюю лише над великими роботами, тобто від 100 сторінок один фанфік. Мені подобається продумувати, як перекласти зовсім далекий від того, що я задумала, світ та героїв на новий лад, чим замінити ті випробування, які вони пройшли. Одна з моїх постійних читачок пише, що моя творчість привила їй любов до читання більш старих книжок.

Загалом, мені подобається писати ці роботи — але це тільки хобі, нічого більшого. Зараз я точно не планую писати якусь власну книгу, бо в мене нема таких глобальних ідей — вистачає того, що я виписую за мотивами улюблених авторів. Але може, якщо така ідея прийде, я щось і напишу».

Anafest, Книга Фанфиков: «Рік 2012. Зимова сесія. Всі нормальні студенти гризуть перед іспитами ті залишки граніту науки, що ще не догризли, а я раптово відкриваю для себе дивовижний світ у роботах автора DrakonBeyshe. Я знала цю людину, але для мене стало приємним здивуванням її творчість.

Ще до того, років у п’ятнадцять, писала якісь любовні романчики рівня “сексдрагсрокнролл” у зошиті. Про школу, звичайно, але у своєму поданні. Розірвала цей витвір, коли старший брат прочитав і висміяв мене. І все ж була одна робота, про втрату якої я щиро шкодую. Загубив її мій учитель, який взяв прочитати. Думаю, мені б і зараз не було соромно за неї. На цьому все закінчилося. Писала вірші. Цим балувалася завжди — кожен висловлює емоції по-своєму. І хто б знав….

Автор, про якого я говорила вище, запропонував мені написати щось у прозі. Чомусь він вірив у мене. Я прийшла за ним на Фікбук і стала жадібно хапатися за все. Зараз навіть смішно згадувати, яка нісенітниця в мене влазила. А потім ризикнула. Просто замальовка. Ще одна. Потім фендом. Аніме “Білий хрест”. Так сильно мені це зайшло. Але все ж я за частиною оригінальних історій. За всі ці роки тричі влазила в різні фендоми по дрібницях. У серпні минулого року у мені щось перевернулося. Влізла у фендом, з якого ніяк не виберуся. Це рятує мене від неможливості писати повноцінні історії. Я не можу не віддаватися роботі повністю, але моє реальне життя, на щастя чи на жаль, не дозволяє мені приділяти достатньо часу написанню повноцінних, незалежних текстів. Фендом рятує. Він вимагає менше, навіть якщо я ламаю канон.

З приводу заробітків на фанфіках скажу так: здорово, коли те, що ти любиш, ще й дохід приносить, але ми ж дивимося на світ реально? Я не хочу, щоб моя віддушина стала джерелом заробітку. Це ж для душі і від душі. Тому що рветься зсередини».

Марія Богатікова