Фільм нуар: розслідування в темних тонах

Темні кольори, надзвичайно захопливий сюжет, та французький термін подарований сороковими роками минулого століття. Попри роки й специфічність жанру, Голлівуд досі породжує подібні витвори мистецтва. Нещодавно в прокаті з’явився сіквел «Міста гріхів». Рецензії критиків у цілому були негативними, перегляди не великими і фільму не вдалося повторити успіх оригінальної стрічки, яка стала культовою і мала чималі касові збори.


«Місто гріхів» — це екранізація графічних новел Френка Міллера, для візуальної стилістики якого характерна загальна чорно-біла картина та контрастні кольорові акценти (бризки крові, колір сукні, очей і т.д.). Образи, які там використовуються, знайомі кожному, хто хоч іноді дивиться кіно: змучений детектив, який бореться зі зловмисниками і корумпованою владою, аморальні злодії, приваблива «femme fatale», темні міські вулиці, й десяток подібних образів. Знімальній команді, до якої входив сам Міллер, вдалося перенести ці особливості на екран у всій повноті, й візуальна складова була одним із ключових факторів успіху фільму.
Стрічка «Місто гріхів» — чи не найвідоміший представник родини фільмів у стилі нео-нуар. Цей напрям відроджує та осучаснює те, що асоціюється з найбільш стильними фільмами усіх часів та народів — фільмами нуар.

До класичного нуару кінознавці відносять стрічки, зняті в Голлівуді у 1940-1950 роки. У Франції 1955 року вийшла книга Раймона Борде й Етьєна Шаметона «Панорама американських кінонуарів», де, крізь аналіз фільмів: «Мальтійський сокіл» (1941) Джона Хьюстона, «Подвійне відшкодування» (1944) Біллі Уайлдера, «Жінка у вікні» (1944) Фріца Ланга, «Леді в озері» (1946) Роберта Монтгомері, «Вбивці» (1946) Роберта Сіодмака, «Листоноша завжди дзвонить двічі» (1946) Тея Гарнета, «З минулого» (1947) Жака Турнера, «Оголене місто» (1948) Жюля Дассена та ряду інших, автори доходять висновку, що протягом десятиліття Голлівуд випускав фільми зі схожими візуальними та фабульними особливостями, що дало підставу говорити про новий стиль у кінематографі.

Фундаментом цього стилю дослідники вважають німецький кінематографічний експресіонізм, традицію детективних романів (джерелом стала навіть назва серії детективів французького автора Марселя Дюамеля «Série noire»), філософську течію екзистенціалізму та довоєнні фільми про гангстерів.
Візитівкою нуарного фільму є візуальний ряд. Для нього характерна контрастність чорного і білого, гра світла і тіні, виразність композиції кадру, багато сцен знято в темних приміщеннях чи вночі, на вулиці йде дощ або вулиці блищать калюжами, оператор використовує викривлені ракурси тощо.
Для сюжету характерна заплутаність і незрозумілість. Сюжетні лінії, сон та реальність переплітаються у клубок. Як зазначав кінокритик Жорж Садуль, фабула нуарного фільму «липка, як кошмар або мова п`яниці». Найчастіше головним героєм є детектив або ветеран Другої світової війни, який має своєрідний світогляд і займає маргінальну позицію стосовно органів правопорядку. У ході дії він зазнає зради, з темряви в нього стріляють невідомі, а спокуслива жінка заманює його в пастку. У фільмі нуар усі герої мають негативні риси, а суспільство зображується безпринципним і жорстоким. Дія обов`язково розгортається у великому місті, де панують кримінал і корупція, а в заплутаних темних вулицях ховаються зловмисник (цю традицію започаткував Фріц Ланг у фільмі «Метрополіс»).

Досягнувши вершин, у шістдесяті роки минулого століття, нуар почав занепадати: кінокомпанії робили ставку на історичні фільми, романтичні комедії та мюзикли. Нуар не міг дати відповідь на актуальні соціальні проблеми, а типові герої та антураж фільмів були застарілими і не цікавили глядачів. Однак ці фільми вплинули на покоління режисерів, які прийшли у кіновиробництво у 1960-1970 роках. Їхнє дитинство випало на 1940-1950 роки, коли Хамфрі Богарт, Берт Ланкастер, Ріта Хейворт та Ава Гарднер були суперзірками кіноекрану, а нуарні фільми постійно показували в кінотеатрах. Характерна естетика післявоєнних фільмів стала для них своєрідним маяком, й у своїх роботах вони почали експериментувати зі знайомими з дитинства образами. Так почалася епоха нео-нуару. Цьому сприяло політико-соціальне становище американської нації в 1970 роки. Вотергейтський скандал, убивства політичних лідерів, регрес економіки і травма війни у В`єтнамі стали причинами соціального напруження та песимізму. У фільмах стали обговорювати більш болючі та актуальні питання, такі як домашнє насильство, інцест, тотальна корупція та безправність людини перед владою. Так знову з`явився попит на тематику нуару.
Одним із перших нео-нуарних фільмів критики називають «Китайський квартал» Романа Поланського, знятий у 1974 році. У стрічці Джек Ніколсон грає приватного детектива в довоєнному Лос-Анджелесі й, за всіма законами жанру, втрапляє у світ таємних махінацій, скандалів та хаосу. Критики високо оцінили стрічку, наділивши її престижними нагородами та номінаціями.
У фільмі «Довге прощання» Роберта Альтмана дія відбувається вже у 1970 роках, і головний герой, згідно із задумкою режисера, є чужинцем-невдахою у цій добі. «Немов би герой фільмів сорокових прокинувся від затяжного сну в сучасній Каліфорнії, де ніхто давно не носить краваток і костюмів «богартівского» крою, ніхто не ходить весь день зі сигаретою в роті, ніхто не роз’їжджає на вантажних кабріолетах, де всі стурбовані фітнесом і здоровим способом життя», — писав про протагоніста стрічки критик Девід Томпсон.
Згодом режисери стали більш сміливо експериментувати зі стилем. Ремейки легендарних стрічок та перенесення дії в реалії сучасності стали початком творення нео-нуару як жанру. У 1981 році на екрани вийшов фільм «Той, що біжить по лезу бритви», знятий за мотивами фантастичного роману Філіпа Діка. Режисер Рідлі Скот у інтерв`ю розповів, що хотів кинути виклик Голлівуду. Для цього мав зробити головним героєм високобюджетного фантастичного блокбастера антигероя. «Майже бездушну людину, якій плювати, чи стріляє вона в спину або в обличчя, чи стає його жертвою чоловік або жінка». Візуальний ряд фантастичної стрічки про місто майбутнього базувався на класичних образах післявоєнних фільмів про детективів і містить чимало таких собі «кіноцитат» — знайома за нуарними фільмами споруда Бредбері-білдинг, плащ головного героя та образ Рейчел. Фільм був неоднозначно сприйнятий публікою та критиками, але його вплив на індустрію кіно незаперечний.
Із «Той, що біжить по лезу бритви» починається історія кінематографічного кіберпанку, і такі фільми, як «Темне місто», «Тринадцятий поверх», «Матриця» та «Штучний розум» виникли саме через його вплив. Для цих фільмів 1980-1990 років характерне використання класичних нуарних образів (як у «Темному місті») чи їхнє переосмислення (як у «Матриці»). Такі герої намагаються відрізнити реальність від ілюзії, шукають істинне значення своєї сутності та дізнаються, що звична для них реальність є лише декорацією у світі набагато більшому.
У кінці 2000 років нео-нуар знову почав повертатися до повсякденної реальності. Покінчивши з кіберпанковими антиутопіями, режисери почали використовувати характерні прийоми більш тонко. У фільмі «Драйв» 2011 року головний герой аж ніяк не детектив, та й сцен із добре освітленим простором забагато для нуару. Але самотність головного героя, його жорстокість та мужність у боротьбі з наскрізь прогнилими мерзотниками є типовими для нуарних фільмів. У нічних сценах режисер вдається до характерного контрасту холодного світла і темряви.


Французький фільм «Інше життя Рішара Кемпа» теж із нового покоління нео-нуару, де в образах відсутня зацикленість на відтворені класики, але петля часу, екзистенційні роздуми, особливості освітлення та ряд інших деталей не дають сумніватися у стильовій та жанровій природі стрічки.
Нео-нуарні фільми пропонують режисерам чималий простір для творчих експериментів. У 1990 році вийшла екранізація коміксів Честера Гулда про детектива Діка Трейсі. Щоб стилізувати фільм під картинку коміксу, знімальна група використовувала обмежений перелік яскравих кольорів, характерних для оригінальних коміксів, знімали усі сцени нерухомою камерою з однієї точки, щоб глядач відчув «рамки» побаченої ним картинки, і вибудовували композицію кадрів згідно зі традиціями малювання коміксів. Стрічка отримала Оскари за роботу художника-постановника, за грим і найкращу пісню, а також іще чотири номінації. Згодом шляхом візуальних експериментів пішли й творці «Міста гріхів», зробивши ще одну вдалу екранізацію коміксу у стилі нуар.
«Місто гріхів 2» є найсвіжішім прикладом нео-нуарного фільму. Хоча публіка та критики зустріли його холодно, він продовжує традицію створення стрічок у подібному стилі, й можливо, скоро на екрани вийде історія з більш успішним майбутнім. Адже історія кіно вчить нас, що за провалом приходить успіх.

Лілія Олексієнко