Генеза теп-денсу в Україні

До берегів Нового Світу мчить на вітрилах британське судно. На кораблі метушяться матроси: з трюмів витягають на палубу вельми незвичайний товар для «провітрювання». Це вихідці із Західної Африки, простіше темношкірі невільники, негри, раби. Після повстання афроамериканців у 30-ті роки XVIII століття під забороною опинився там-там, їхній музичний інструмент, котрий був виразником душі цього народу. Однак трагізм становища, всепоглинаючий біль виривалися назовні. І винахідливі афроамериканці, для того, аби полегшити свій тягар, не тільки співали спірічуелси, але й танцювали музику – пристукували, шаркали ногами, відбивали ритм. Так зароджувався степ.


Мине ще багато років, перш ніж, на сцені з’явиться Вільям Генрі Лейн на прізвисько «Мастер Жуба», засяють зірки Джиммі Дойла і Харланда Діксона, Джорджа Праймроуза і Джона Сабблета Бабблза, підкорить серця Біллі «Боджанглс» Робінсон («Чорна перлина Бродвею»), вразить блискавичною швидкістю Елеонора Пауелл. Та ще більше часу знадобиться для появи і розвитку теп-денсу в Україні.

Коріння українського степу

Теп-денс у сучасному його розумінні приходить на терени Радянської України на початку XX сторіччя. А втім мистецтво «стукання ногами» було відоме нашим прадідам й до цього. Дрібушки були основою чечітки – народного танцю, якому відомі усього-на-всього два-три удари.

Вперше справжній степ українці побачили 1915 року, коли до СРСР приїжджають американські темношкірі майстри з гастролями. У Зимовому палаці вони дають феєричні концерти, контактують з вітчизняними умільцями-чечіточниками, таким чином сприяючи культурному обміну.

Подальше проникнення жанру відбувається завдяки розвитку кінематографу. Незважаючи на той факт, що в Радянському Союзі теп-денс був напівзабороненим, музикальні картини за участі братів Ніколас, Фреда Астера, Пола Дрейпера дивилися, хоча під страхом і з-під поли.

Світочі українського теп-денсу

Першим майстром в Україні, який оволодів технікою степу, був одесит Еміль Глед. Навчився він танцювати у свого старшого брата Михайла, однак очевидці пізніше стверджували, що Еміль перевершив брата у майстерності і став справжнім кумиром публіки. Слава прийшла до одеського степіста в другій половині XX століття. У цей час він співпрацює з Олександром Цфасманом, джазовими колективами Бориса Ренського та Едді Рознера, виступає з Леонідом Утьосовим, підкорює театр «Ермітаж». І навіть попри проголошення джазу і степу в Радянському Союзі «буржуазним мистецтвом», Еміль повністю віддається своїй улюбленій справі, вдало маскуючи теп-денс під матроський танець.

По собі Еміль Глед залишив талановитих учнів, серед яких Світлана Чижевська, Ія Рождественська, Катерина Штанько, Олексій Гилко, які, продовжуючи традиції свого наставника, популяризують нині степ в Україні.

Не сміємо оминути й іншого великого київського степіста Володимира Шпудейко. Освоюючи степ у Канаді, він однак повернувся на батьківщину, де 1997 року відкрив першу в Україні степ-школу «Джаз-степ-танц-Класс!». Його зусиллями запроваджено і перший всеукраїнський фестиваль з теп-денсу «Країна степу», який останнього разу був проведений в 2003 році. І сьогодні Володимир продовжує діяльність на ґрунті жанру, щоправда, гучна популярність його в 90-ті та нульові роки дещо принишкла.

А доки слава одних тьмяніє, зірка інших засліплює. Такими «світилами» теп-денсу не тільки українського, а й світового масштабу є одесити Олександр Останін і Сергій Остапенко. Ці хлопці вибороли золото у змаганні «IDO World Tap dance Championships 2014», здобувши звання Чемпіонів світу по степу.

Одеса – колиска українського степу

Теп-денс завдячує своєму розповсюдженню морякам. Тому, не дивно, що Одеса, торгівельний порт, була і залишається осередком українського степу. Саме сюди здебільшого приїжджали іноземні, зокрема американські, степісти, привозили свою техніку танцю, якою обмінювалися з нашими майстрами, сприяючи взаємозбагаченню стилю. У цьому місті минав процес культурного обміну.

Цього року Одеса ще раз довела, що недарма зветься столицею українського теп-денсу. Бо ж саме тут у серпні пройшов перший в історії України Міжнародний фестиваль степу. Фестиваль у його істинному, а не радянському, розумінні: з майстер-класами, батлами, тусовками, джем-сейшеном і фантастичною концертною програмою.

Найкращі степ-вистави України, як гадаєте де? Також в Одесі! Серед них варто відзначити п’єсу «Ураган по имени Одесса» з сімома степ-номерами та спектакль «Фрукты Одессы», запальний теп-денс в якому співіснує поруч з контемпом.

Саме у цьому чорноморському місті зосереджена найбільша кількість шкіл та студій цього жанру, які, до того ж, є і найпрофесійнішими. «Умелые ноги» під керівництвом Олексія Гилко та Сильветти Атауліної, «Ostanin Dance Center» Олександра Останіна, «Nikomo Tap Studio» Сергія Остапенка та «ШЕМРОК» Юрія Артем’єва.

Однак поодинокі пагінці теп-денсу проросли й в інших містах України: Києві, Вінниці, Харкові, Рівному та Дніпрі. Зокрема своїми вихованцями може пишатися вінницька «Степ-компания», учні якої двічі у 2005 та 2007 роках взяли перші місця на Чемпіонаті світу по степу.

Нас мало, але ми в тільняшках!

На жаль, теп-денс сьогодні залишається недостатньо розвиненим стилем танцю. Набагато більшою популярністю користуються контемп, хіп-хоп, брейк-данс. Для підтвердження, гляньмо хоча б національне талант-шоу «Танцюють всі», у якому за всі сезони було лише три степісти Олександр Останін (переможець першого сезону), Ксенія Пархатська та Микита Дронов.

Але, як знаємо, кількість не значить якість. І, якщо кількісно Україна поки пасе задніх, то в якісному плані дасть фору будь-кому. Однак теп-денс все-таки потребує популяризації. З приводу цього питання своєю думкою поділився вже знайомий нам Сергій Остапенко:

«По-перше, зазначу, що степ – дуже складний вид мистецтва, вкрай важкий. З мого кута зору, як професійного танцівника, набагато легше опанувати хіп-хоп, бальний танець, ніж степ. Чому? В теп-денсі в десять секунд як мінімум треба вкласти тридцять-сорок ударів. Кожен з цих ударів відточується роками. По-друге, у степі за рухом завжди закріплений звук, тобто степіст не тільки танцівник, а ще й музикант. Таким чином кількість інформації, кількість складнощів в десятки разів більша, ніж в усіх інших танцях. Це вид мистецтва дуже примхливий, якому потрібна і підзвучка, маю на увазі мікрофони на підлогу, і черевики спеціальні, не дешеві, і так далі.

Так чи інакше ми, степісти, котрі присвятили життя цьому виду мистецтва, ми все, що можемо, ми все робимо. Я, наприклад, написав книгу (ред. «Введение в степологию»), яку активно продаю. Потім був організований фестиваль степу в нас у Одесі, куди приїхали майстри з кількох країн світу, навіть з Німеччини й США. І ключові події цього фестивалю проходили в центрі міста, на Дюківській площі біля Потьомкінських сходів та в Російському театрі, теж центральний об’єкт нашого міста. Там були залучені журналісти, ми давали багато інтерв’ю, виступали в студіях.

При популяризації вагоме місце посідає, звісно, реклама. Скажімо, хтось прийшов до нас на урок і йому сподобалося – він приходить і приводить із собою своїх друзів, своїх знайомих. Тобто все ж таки в кількісному плані ми ростемо.

Далі важливо всі виступи транслювати по телебаченню. Я думаю, що не зайвим буде показувати фільми про степ. Наприклад, був такий чудовий фільм «Зимовий вечір у Ґаґрах». Це, до речі, єдиний фільм, який був знятий на території Радянського Союзу про степ. І провідні майстри того часу були задіяні в цьому фільмі: Аркадій Насиров, Володимир Кірсанов, брати Федоткіни. Це були неперевершені майстри степу, які і нині живуть, щоправда, вони вже в солідному віці. Чому б не показувати частіше старі картини за участю Фреда Астера, братів Ніколас, Елеонори Пауелл?! Я думаю, що глядачі мало бачили степу – ось цього класного!»

Сучасні тенденції українського теп-денсу

Сьогодні, як і століття тому, степ продовжує існувати у двох формах: імпровізації та постановки. Кожен степіст намагається привнести у жанр щось своє, виробити власний неповторний почерк. Декому на це вже стало сили, зокрема Олександр Останін синтезує степ з контемпом, Сергій Остапенко наповнює танець ідеями, історіями, настроями, Сильветта Атауліна поєднує теп-денс з фламенко; дехто ж ще тільки вчиться.

Що ж потрібно, аби почати танцювати нотами?

На це запитання влучно відповідає герой Євгенія Євстигнєєва з фільму «Зимовий вечір у Ґаґрах»:

«Поступ, ритм, ноги – усе це дурниці! В чечітці головне – кураж! От відчуваєш: ти можеш бити чечітку – і все тут! Наче жити без цього не можеш! От, якщо не битимеш зараз чечітку – помреш! Ось яке почуття! Навіть страшно стає».

Іванова Анастасія