«Help and Travel» – «Допомагай та подорожуй»

«Не питай, що твоя країна може зробити для тебе,
запитай, що ти можеш зробити для своєї країни» (Д. Ф. Кеннеді)

Катерина Жупанова – одна із засновників проекту Help & Travel, координатор волонтерів і просто людина-мрійниця, яка прагне змінити Україну.


Ми зустрілися в ресторані швидкого харчування, де під акомпанемент дзенькання тарілок упереміш з українською естрадною музикою втомлена, але щира і привітна Катя розповіла нам про свою «дитину».

Як виникла ідея створення проекту «Help and Travel»? Розкажи, будь ласка,  про сам проект.

Проект «Help and Travel» («Допомагай та подорожуй») існує вже 3-й рік. Ідея взагалі народилась у 2012 році, коли ми зібрались з випускниками програми FLEX (Future Leaders Exchange) на таку зустріч, на якій ми просто кидали один в одного ідеями, у нас був такий brainstorming. Ми ділилися ідеями, ділилися своєю енергією, чимось тим, що ми привезли зі Штатів. І думали, щó можна в Україні зробити нового, унікального, щоб і самим повчитися та інших чогось навчити. І власне в цей момент процес «брейнстормінгу» затягнувся, і одна з присутніх, Даша Баталова, розповіла про тур, в якому вона брала участь у США – Pay It Forward Tour. І там концепт полягав у тому, що школярі їздили в різні штати, за тиждень вони об’їжджали 5 штатів, і в кожному штаті займалися волонтерством. В Америці взагалі волонтерство дуже розвинене як рух, як феномен, як те, чим займаються від двох років до 200 (якщо доживають). Ми вирішили таке започаткувати в Україні. Усі ми міські діти, нам було би цікаво поїхати в села. В селах, як відомо, завжди потрібна допомога. Ми вирішили робити такий тур, під час якого ми практично робили б щось на місцях, показуючи людям, що за один день, об’єднавшись, можна зробити дуже багато. Тобто наш концепт полягав у тому, що один день – це одне село, кожен день в новій області. Всі шестеро з нас, хто тоді був на першій нашій зустрічі, були з різних областей. Кожен вирішив, що візьме свою область (центральна Україна в основному). І кожен брав свою область, зв’язувався з місцевими активістами, через знайомих знаходив, які селища цікаві, домовлявся, розпитував, чим можна допомогти і казав, що в нас є така можливість приїхати до них влітку. Ми були дуже впевнені в собі, дуже впевнені у своїх силах, дуже натхненні, ми знали, що все це красиво розпишемо в гранті, зможемо зацікавити грантодавців, довести необхідність цього в Україні. Ми активно займались організацією, саме налагодженням контактів. Все це ми починали з нуля: просто була ідея, і ми її бачили. З кожним місяцем у нас все більше з’являлось думок, бачення того, як це все буде. Врешті-решт, так ми написали грант. Виграли 2 гранти: один – для випускників програми FLEX, а інший – від посольства США, і втілили це все у 2013-ому вперше.

У чому власне полягає діяльність волонтерів?

Ми приїжджаємо в село і за попередньою домовленістю з місцевими активістами, молоддю в основному, або самі робимо те, що в тому селі є необхідним. Наприклад, ми прибирали багато, в деяких селах ми відбудовували, реставрували, фарбували дитячі майданчики. Минулого року ми навіть побудували дитячий майданчик, на місці несанкціонованого сміттєзвалища, яке було там до цього. В одному з селищ ми допомагали музею, який повністю самоокупний, тримається на ініціативі директора – це в Петриківці Дніпропетровської області. Там ми прокопали траншею для Інтернету. І ще одну, з іншого боку, для водовідводу – величезну яму. І от я їздила цього року – два роки по тому у них уже є функціонуючий туалет. Тобто приємно, коли ти бачиш результати своєї праці. Треба робити щось таке конкретне, явне, що лишиться в цьому селі або в цьому містечку невеличкому, і надихати місцевих продовжувати це робити. Особливо з дітьми дуже подобається працювати. Коли ми приїжджаємо, дітки бачать, щó ми робимо. Ми завжди в жовтих своїх футболках, нас видно на все село – там «новое веселье».

Тобто місцеві жителі підтримують вашу ініціативу?

Так, вони підтримують. Особливо молодь, діти прибігають, допомагають нам. Дуже круто, коли ти бачиш, що у цих людей загоряються очі, що вони хочуть також щось робити, вони розуміють, що вони можуть самі… Це якісь прості речі, але отут таке приїжджає жовте нагадування про те, що це наша відповідальність за те, де ми живемо, як ми живемо. Власне маленькими такими кроками, такими краплями в океані щось змінюємо.

А хто може брати участь у програмі? За яким принципом ти обираєш волонтерів?

У нас проект розрахований на молодь віком від 18 до 25 років. Щороку відкривається заявка. У заявці є різні запитання, наприклад: «Чи є у вас досвід волонтерства?». Це, насправді, не впливає на наш вибір. Навіть якщо у людини немає досвіду волонтерства, ми можемо її взяти, щоб вона його здобула. Також ми питаємо, яка мотивація в людини. В принципі, з відповідей зрозуміло, чи ця людина нам близька по духу, чи зможемо ми тиждень з нею їздити, адже це не просто так: ми їздимо, працюємо, ми ще й спілкуємось, тому люди мають бути об’єднані принаймні якимись банальними, базовими речами.

Ще я забула сказати, що ми ночуємо у спальниках в місцевих школах, в місцевих клубах творчості. Тобто багато вирішує людський фактор. З анкети видно, чи людина дружня. Ось це напевно основні речі: щоб людина була відкрита, товариська. І це читається. Всі організатори беруть участь у відборі.

До речі, скільки у вас організаторів?

Цього року нас шестеро,

Це всі випускники програми FLEX?

Ні, не всі. Одна наша минулорічна волонтерка – не FLEX, але вона одна з організаторів.

Також у нас є деякі організатори, які не живуть в Україні, але по мірі своїх можливостей вони допомагають нам з закордону: деякі в нас навчаються, деякі виїхали на волонтерство якраз в іншу країну. Вони також долучаються.

Так от: ми всі обираємо за своїми якимись внутрішніми покликами. Для мене, наприклад, важливе почуття гумору в анкеті. Тобто у нас немає ніяких «залізних стандартів». Просто відчувається, що ця людина стане частиною «Help and Travel» – команди, сім’ї.

До речі, скільки дітей у вашій «сім’ї»? Впродовж одного туру, я маю на увазі.

Це 22 людини. Ми планували 25 людей. І перший, і другий рік у нас виходило чомусь 22 – таке золоте число. Цього року будемо прагнути 30, щоб вийшло 25. Дуже важко, взагалі, обирати людей. Різні фактори трапляться: іноді людина проходить відбір, але не може прийти на тур. Але у нас ще є альтернативні кандидати.

Чи бували під час туру якісь конфлікти між учасниками?

Ось це цікаво. Тому що і перший рік, і другий рік, знаючи людей, я внутрішньо все одно готувалась, що раптом будуть якісь проблеми. Ти знаєш – не було. Жодного разу не було конфліктів. І це цікаво, це феноменально. Тому що тиждень поспіль разом, різні бувають моменти. У нас, наприклад, обмеження на приймання душу: 5 хвилинок. У нас є регламент, коли ми лягаємо спати, бо маємо встигати все зробити. В деяких моментах я повинна бути жорсткою, але ніколи не було… Люди розуміють, для чого вони туди їдуть. Не розважатися, вони їдуть туди робити спільну справу, вони їдуть доносити до українців ідею того, що волонтерство – це класно, це може бути хобі. Люди роблять це з натхненням. Поки що, за два роки існування туру, не було жодних конфліктів. Люди настільки здружувались, що доходило до того, що в нас є волонтери, які з різних міст з’їхались (в основному вже випускники університетів), зараз живуть в Києві разом, знімають квартиру. У нас постійно якісь здибанки волонтерів, тобто дух правильний!

А чи були якісь смішні, курйозні ситуації?

Була ситуація. На другий день нашого першого туру з нами їздила відеооператор, яка знімала про нас фільм. (До речі, за обидва роки можна подивитись два документальні фільми на YouTube). Вона побачила, що в автобусі є неонова підсвітка, і сказала: давайте влаштуємо танцювальну вечірку прямо в автобусі. Тобто автобус стоїть і хитається зі сторони в сторону, і ми в ньому танцюємо з неоновою підсвіткою, хтось знімає відео мобільним телефоном. І в цей момент одна з волонтерів кричить: «Жупанова, де сміттєвий пакет?» Це, звісно, треба бачити: коли всі танцюють під гучну музику, вона кричить через весь автобус, а я отак хитаю головою, і показую: «Не знаю». Потім у нас була ситуація, коли минулого року одному волонтеру наснилося, як інші двоє одружуються, і ми наступного дня були в Деражні Хмельницької області. І там, де ми обідали, в якійсь їдальні, були декорації, які залишились після весілля, або перед весіллям почепили… Не знаю. І ми їх «одружили». І це також є у нас в фільмі. У нас було багато всього. Коли волонтери голодні починають яблучка з дерев зривати – це просто весело збоку дивиться. Або коли місцеві виносять відро абрикосів, і треба їх швидко їсти, бо попсуються. Коли ми підбираємо людей по дорозі, і вони дивуються, що ми не беремо грошей за проїзд.

Ніхто з учасників не хотів передчасно покинути проект, адже це таке велике нервове напруження?

Ні. Не було такого. У нас щовечора то поезія, то просто під гітарку співаємо біля вогнища, або у нас перегляд фільму, відео з конференцій TED, обговорення. Другого року у нас з’явилося «коло довіри» – коли всі сідають в кінці дня перед сном в коло і по черзі діляться своїми враженнями.

Я знаю є ще «Друзі Help and Travel» та «Help and Travel – Крим». Розкажи детальніше про похідні проекти.

Основний проект відбувся у 2013 році – пілотний. У нас було дві волонтерки з Криму. Дівчатка організували свій «Help and Travel – Крим» минулого року. Можете уявити собі, наскільки це було проблематично, адже вони почали планувати проект тоді, коли ніхто не міг уявити, що Крим буде «неукраїнським» так би мовити, не автономною республікою, а частиною РФ. Але вони не здалися. Вони створили потужну мережу волонтерів, які робили маленькі акції безпосередньо перед туром. Вони знайшли партнерів. Вони знайшли спонсорів. Ми їм трохи допомогли. І вони провели свій тур минулого року. Тобто 2013 – це пілотний проект, 2014 – турів уже було два: основний (центрально-західна Україна) і кримський. І далі кримчани продовжують робити акції, прибирання різні, в основному екологічного спрямування. А цього року ми вже запустили «Друзі Help and Travel». Оскільки наш проект розрахований на людей віком 18-25 років, також хотілося школярів більше долучати до нашої діяльності. Ми їздили у ті слища, де ми вже були. І там діткам розказували про різні можливості в Україні та за її межами. Про важливість англійської мови, про те, як вони можуть долучатися до наших рухів, надихали їх створювати свої проекти. Просто розповідали їм, що таке є. Це цікаво, і це може приносити їм як задоволення, так і в перспективі якісь плюси при майбутньому працевлаштуванні. Тому що волонтерство – це дійсно круто, на заході це норма, це порив людей. Не тільки брати від своєї країни, а й віддавати щось. Як казав Кеннеді: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни».

Чи організовують волонтери впродовж року аналогічні одноденні заходи в різних містах України?

Так. Конкретно в Києві минулого року ми кілька разів допомагали облагороджувати зоопарк. Волонтери в своїх областях роблять. Цього року планується черкаський тур. Також дуже у них іде активна підготовка. Дівчатка там дуже запальні. Організатор – Ліза Побиванець – волонтер першого проекту. До «Help and Travel» вона взагалі не займалась волонтерством. Це був її перший досвід, і тепер вона зупинитися не може. У них там буде дуже класний тур.

Перші два роки ви отримували грант. На жаль, цього року не вдалося. Як ти плануєш вирішувати цю проблему?

Ми намагалися збирати на західній краудфандинговій платформі, в Україні існує «Спільнокошт» на сайті biggggidea.com. На «Спільнокошт» ми вирішили одразу не подаватися, тому що у світлі подій, які відбуваються в країні, збирати на суто волонтерський проект, який багатьом може здатися просто розвагою, ми просто не можемо. Ми спочатку вирішили подивитися,чи вийде у нас зібрати на Заході. Оскільки ми – випускники програми FLEX, ми виходили на наших знайомих в Америці, друзів. Нам не вдалося зібрати всю суму, але навіть та частина, яка є, нам має покрити весь автобус або хоча б частину його оренди. Ми будемо також проводити ще акції, вже місцеві, зі збору коштів. Скільки буде – так і буде. Уріжемо. Будемо харчуватись яблуками. Жартую я. Ми зараз очікуємо підтвердження з приводу ще одного гранту. Сподіваюся, що там щось вийде.

Чи не намагалися ви залучатися підтримкою українських меценатів?

Так. Над цим ми також працюємо. Виходимо на різні фонди. Не завжди нам ідуть назустріч. Але ми ще будемо пробувати. І корпоративних спонсорів, і індивідуальних будемо ще цього року по максимуму знаходити, оскільки ми готуємося до туру заздалегідь і маємо контакти в кожному селі, в яке ми їдемо. Також ми хочемо з місцевими поговорити з приводу того, чи були у них якісь меценати, фонди і т.д., тобто свій до свого по своє. Щоб в кожній області знайти, якщо не в сільській місцевості, то хоча б в обласному центрі, зацікавлених в організації – тих, хто зможе нам допомогти. Власне з великих витрат на тур нам потрібна оренда автобуса – це тягне велику суму. І їжа для волонтерів. Матеріали, в принципі, фарби ті ж треба. Але до цього ми привозили свої. Цього року спробуємо зробити це у форматі толоки, щоб місцеві долучалися ще активніше до безпосередньої фізично-практичної частини втілення проекту.

Ви вже об’їздили центр, захід України, Крим. У які області плануєте завітати цього року?

Загалом ми були вже у 12-тьох областях. Цього року планується Волинська, Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Закарпатська і Чернівецька області. Дуже західні.

А от коли ви відвідаєте усі області, що плануєте далі? Скільки турів ще чекати?

Це безпосередньо мій останній тур, який я організовую фізично, на місці, тому що далі я планую рухатися в іншому напрямку, але «Help and Travel» – це як дитина, його неможливо кинути повністю. І люди будуть завжди продовжувати цей тур проводити, бо це така ідея, яка об’єднує людей. І волонтери цього року, наприклад, будуть організаторами, скажімо, наступного. Тобто проект не зникне ніяк, я думаю він тільки розвиватиметься. Насправді, я можу сказати, що минулорічний тур, в плані організації, незважаючи на те, що були такі події в країні і морально було важко робити будь-що (багато в чому я особисто сумнівалась, думала, що в нас не вийде), у нас вийшло ще краще, ніж перший наш рік, пілотний. Тобто з кожним роком це тільки обростає новими ідеями, новими баченнями, і воно буде продовжуватись. Зі мною чи без мене.

Ти себе називаєш «мамою Help and Travel». Чи вважаєш ти цей проект одним із найвагоміших досягнень свого життя?

Так. Однак це дуже велика, дуже кропітка робота всієї команди. Тому я не можу себе виокремлювати. Так, я думаю це один з найбільших проектів, які мені доводилося організовувати. Він найважливіший для мене. Кожен робить це зі своїх власних причин. Для мене було важливо об’єднати людей. Бо коли я повернулася з FLEX, я відчувала себе дуже самотньою, не бачила відголоску від своїх внутрішніх поривів. Я не могла щось робити, це нікому не було потрібно, в мене не було однодумців. І тут ці люди з’явилися, і їх тільки більшає завдяки цьому проекту. І це прекрасно, тому що є кримські, є черкаські тури, є «Друзі H&T», є дітки які нам постійно пишуть, є діти, які просили ще приїжджати, є рівненські активісти, які хочуть проводити тури в усіх селах області. Люди роблять щось дуже часто на голому ентузіазмі. Хтось підпрацьовує, хтось працює. Якщо раніше все трималося на грантах, то зараз ми можемо самі скластися на те, щоб поїхати в село, оскільки витрати на дорогу не такі великі в межах України. Взагалі всі організатори цього руху – працюючі студенти. І при цьому знаходять час, сили і натхнення займатися волонтерством, тому я спокійна за майбутнє своєї «дитини».

Анастасія Кугук