08.03.2015 - Культура

Мистецькі бесіди в тінях абажуру

Найбільше дивує те, що їм ледве за двадцять, а у їх очах розважливість. Ми сидимо у маленькій студії «Lighthead», позаду мене мольберт з ескізами інтер’єрів, у кутку стоїть полиця з книгами про мистецтво. Тут лише два маленьких вікна майже під стелею, але зовсім не темно. М’яке світло від ламп із абажуром падає на дизайнерські життєво необхідні вигадки-підставки, фото-тримачі, кошики, які відкидають химерні тіні, пахне терпкою кавою, яку тут, напевно, часто п’ють. Настя розливає чай і соромиться, коли бачить диктофон. Влад не відриваючись від монітора комп’ютера, очевидно, створює новий проект. Вони – архітектор та дизайнер, не люблять пафосних формулювань на зразок «творчі особистості», вірять, що мистецтво – у простих речах і впевнені, що в житті всього можна досягти самостійно. І поки в студії грає легкий фолк, вони говорять про затерту буденність, людські стосунки, високі й духовні речі і навіть розвіюють стереотипи.


Все почалося з табуретки

Настя: Нав’язливої ідеї відкрити свою студію не було. Усе йшло дуже поступово. Історія почалася з моменту, коли вступили до університету, і курсу з другого стали займатися індивідуальними замовленнями. Свого часу Влад працював у «Епіцентрі» у відділі декоративного шпаклювання – просто робив якісь барельєфи – часом йому там «підкидали» роботу. Мені було тоді 19… А Владу тоді було (пауза)…18, Влад! Коротше, малявки були. (Сміються).

Влад: Я не був офіційно оформлений в «Епіцентрі», моє завдання полягало в тому, щоб робити якісь гарні штуки й продавати клієнтам, тобто вони приходили – я їм показував. Паралельно доводилося й фарбу продавати, хоча ніяк не був до неї причетний…

А ще колись працював на 15 поверсі на балконі, який не був нічим закритий, не схований. І я собі просто так – на табуреточці.

Н: Це ще й на Троєщині, здається, було?

В: Ні, це було на Чернігівській. Мені тоді просто друг написав, що є робота: 500 гривень на день. Я такий: гіііііі!

Н: Звичайно, космос! На другому курсі!

В: Як було: ми сіли в машину, приїхали до будинку, піднялися у квартиру: дивлюся з вікна – а там труби (як на теплостанціях), турбіни і степ, – і де я? (Сміється.) Уже згодом виявилося, що це Чернігівська.

Ненавидіти – престижно?

Н: Ми відчували, що відкривати студію з нуля – це великий ризик. Найтяжче й найнесподіваніше, що в тебе ніхто не вірить по суті, кому б ти не казав, особливо родичам (знаєш, усі ж звикли, що закінчив універ – шуруй на роботу). Словом, віри дуже не вистачало. Але ми спробували. Одного літнього вечора сиділи з Владом і вирішили: або все – або нічого, або зараз – або ніколи. Так і є: для того, щоб реально щось отримати – треба ризикнути всім. Звичайно, важко, бо не отримуємо стабільну зарплату, як деякі одногрупники, які влаштувалися.

В: Цікаво, що деякі одногрупники якраз найбільше й не підтримують. І навіть друзів.

Н: Так, наприклад, ми говорили деяким друзям, що відкрили офіс – приходьте. З нас і по сей день стібуться, типу: «Ну що ви там?». Коротше, у нас вважається престижно ходити кудись на роботу, бути найманим працівником, бути дешевою робочою силою…

В: …ненавидіти начальника…

Н: Так-так, буває, зараз спілкуємося з кимось і випливає, що нам немає на кого жалітися, немає злого начальника, який вимагає рівно о 9 чи о 10 бути на роботі, і затримуватися після 6-ої чи 7-ої. Ходимо вільні і відповідальні самі перед собою, зі своєю совістю. І ось така ситуація дивна складається: як наче недолугі ми, і не маємо чим поділитися, і нічого не відбувається в нас, хоча, насправді, відбувається дуже багато, і навіть, мабуть, більше: ми особисто спілкуємося із замовником, особисто бачимо все, особисто відповідаємо за великий об’єм роботи. Це страшно, звичайно, але тим не менше, ніколи не треба боятися. І хочеться сказати, що ми вже мегауспішні, багато досягли, але – ні, мінливо все, ця зима була тяжкою, а курс долара росте й росте. Це відбивається на всіх. Але ми віримо, що все вийде, і не дарма почалося. Хоча, звісно, так значно важче, ніж просто ходити на роботу. Кожен день треба боротися.

Натхнення в бронежилеті

Н: Напевно, найбільше надихають видатні люди. Часом енергія і натхнення з’являються при думці, якщо ти не працюватимеш, то завтра тобі не буде чого їсти. Це дуже прагматично, але правда. І, знаєш, немає часу витрачатися на всі ці сентиментальності й соплі, – просто інколи закриваєшся, одягаєш якийсь бронежилет і не дозволяєш собі розклеюватися. Бо якщо будеш постійно давати слабину – ніхто тобі не допоможе.

Службовий роман

В: Я думаю, це все міф, що робота заважає стосункам, бо якби це було так, то ми давно б уже не спілкувалися і були б значно далі один від одного.

Н: Навпаки, є теми для обговорень, навіть думаємо тепер разом. Багато спільного з’явилося. Відповідно, у роботі знаєш, із ким і про що ти говориш; довіряєш, бо в курсі, як ця людина робить. Скажімо, в офісі у нас таких прямо «мімімішних» стосунків немає. Буває навіть таке, що годинами можемо не говорити. А вдома – це вдома. Цілком можливо, причина в тому, що ми в гуртожитку разом жили, ситуація була приблизно та ж сама – крім співжиття ще й разом працювали. Тобто зараз ситуація не змінилася так кардинально, щоб важко було до чогось звикнути. І коли восени я їздила на стажування (запрошувало рекламне агентство), навіть жалкувала, що Влад не був зі мною. В офісі просто кожен робить свою роботу, немає такого, що я лізу в щось суто його, а він – у моє.

Френдзона і робота

Н: Для нас не важливий диплом в принципі. Можна і лікарем бути самоучкою, але ж результат буває різний. Головне, робити добре і якісно. Якби ми брали когось на роботу, то, мабуть, не друзів. Знаєш, якщо ти хочеш зберегти з друзями хороші стосунки – не зв’язуйся із ними щодо грошей. Краще якусь незнайому людину, на яку можна й накричати, раптом що. Передусім, треба людей, які щось уміють.

“Teacher, leave them kids alone…” ©

В: Українська освіта, як мінімум, не гірша за європейську, у нашій спеціальності – точно. Такий висновок принаймні з того, де ми були, і що бачили в Європі. Просто в нас збереглася ще радянська школа, відповідно маємо дуже страшних і суворих викладачів з теормехів та сопроматів, але це теж пройти треба.

Н: Освіта має дуже велике значення. Я особисто вважаю, що люди, які вчилися і говорять, що вища освіта – це дурниця, – не вчилися. Освіта – це не тільки навчання, це, передусім, коло людей, яких ти зустрічаєш, пізнаєш, із якими спілкуєшся, з яких ти потім черпаєш певні знання, натхнення, – оце все є вищою освітою! Тобто не універ і предмети.

Хоча, само собою, усі знання, які ти отримав в університеті – теж мають значення. Принаймні перші чотири роки – це курс тих знань, які необхідні. Ти, можливо, зараз не з кожним другим спілкуєшся про історію мистецтв чи історію культури, але ти її знаєш, і цього за плечима не носити.

По собі можу сказати, що, порівняно, наприклад, зі школою багато в чому мій світогляд змінився.

В: В університеті не вчать, а дають можливість тобі вчитися. І скільки там людей вчаться, які нічого не знають, бо не так, як у школі – не примушують.

Н: Право вибору є: хочеш вчишся, хочеш – ні. Що спершу дивувало. У вищій освіті ти можеш дивитися не у дві сторони чи три, а вже у вісім.

Українці та європейці – у чому різниця?

Н: Цікаво, що в Європі навіть прибиральники сміття з приємними фізіономіями, посміхаються й не насуплені. Це, напевно, питання рівня життя, але в нас, українців, ще й внутрішнє ставлення таке: людям завжди легше шукати винного. Простіше сказати: усе лайно – нічого не виходить, і при цьому пускати нюні. А можна із себе почати. Подумати: що я не так роблю? Може, треба якось інакше, щоб нарешті виходило.

В: Так само, як начальник завжди винен.

У пошуках творчості

В: А хто творчі особистості, а хто не творчі? Котлети можна зробити так, що це буде творчістю.

Н: Так, я дуже не люблю ці фрази. І сама намагаюся ніколи не говорити: я творча людина. У мене мама стоматолог, робить хороші пломби, ліпить їх, як скульптор, і люди живуть із ними задоволені – це вже її особиста творчість. Головне робити не на один день. Знаєш, як буває: одному зробили погано, другому, третьому, і думають, – ай, гаразд, у десятого вийде. Це неправильний, безперспективний підхід. Треба робити всім так, наче собі. Ми так робимо.

В: Цікаво, що в нас кожного разу інший стиль виходить. І немає хорошого чи поганого стилю в принципі, немає хороших чи поганих інтер’єрів. Абсолютно немає. Це просто вираження того часу. Той самий наш Майдан у Києві: є старі цегляні будівлі дореволюційні, – був період – їх завісили фасадами, а те, що було зруйновано – добудували, прийшов інший період – завішали по-іншому, зараз – а-ля «сучасно», але це зовсім не сучасно, але це те, що є.

Н: Те ж саме сучасне мистецтво – це вираження нас.

Талановиті ледарі та нездари-трудівники

Н: Талант – існує як явище. Я знаю багатьох обдарованих людей, які гультіпаки, але такі талановиті. І якби їм хоч 5% зусиль прикласти, то вони просто порвали б усю планету. Але талант – і що тут скажеш?

В: І навпаки: є люди, які роблять-роблять, роблять-роблять – і нічого не виходить. Бо немає таланту, немає тієї іскри. І скільки б ти не робив – усе одно це буде «недо».

Н: У мене дідусь по татовій лінії був іконописцем, тато малював у дитинстві, в юності. Тому я знаю, звідки воно дісталося. А у Влада бабуся малювала.

Н: Але якщо талант є в людині, то він її знайде, чи людина його знайде. Я так принаймні вірю. Я в дитинстві просто почала ходити в «художку», вважаю, що малювала, як і всі діти, нічим особливим не вирізнялася. Якоїсь геніальності в мені не передбачалося. Просто подобалося. А коли постав вибір, куди вступати, то виявилося, що крім того, як малювати – я нічого більше не вміла.

З голови – у сувору реальність

Н: Якщо порівнювати інтер’єр і картину, то в інтер’єрі вже чітке уявлення є, як воно має виглядати. А картину ти можеш почати з одного, а випливає взагалі в щось інше.

В: В архітектурі є кімната, є квартира, є ділянка, яка диктує чітке завдання на проектування, а в дизайні – грубо кажучи, теж є завдання, але воно трохи відрізняється тим, скільки людей буде жити, хто буде жити, у якій кімнаті.

Власне, про високе мистецтво…

Н: У мене улюблений художник, напевно, Роден. Він більше відомий, як скульптор. Читала його біографію – цікаво дуже. Моне, само собою. Фріда Кало. До речі, коли ми були в Німеччині в Кьольні, потрапили на виставку імпресіоністів, (це була така поїздка здійснення всіх мрій одним махом), – тож там було кілька робіт Мунка, а вони у нього дуже специфічні. До того (до виставки) – взагалі його творчість не розуміла. Але коли наживо дивишся на картину, бачиш мазки, ансамбль усіх кольорів – переймаєш якісь емоції, і зовсім інакше починаєш сприймати цього художника.

І Ван Гог, звісно, крутий. А з класиків, улюблений – Рембрандт, тому що в нього техніка просто геніальна, і, напевно, таких більше немає. Ще цікава річ: є американський художник Ротко. У нього всі роботи дуже своєрідні, ну просто дууууже. Наприклад, вертикальна картина, що просто поділена навпіл: верх – жовтий, низ – блакитний, а посередині – червона смужка. І…здавалося б…і?! Але! Коли ти починаєш в неї вдивлятися – ти там щось бачиш. Це тяжко пояснити.

…і про сучасне…

Н: Яке мистецтво?! Воно зараз набуло якоїсь іншої форми. Ми ж бачимо, як сучасні технології стрімко розвиваються. І якщо розібратися, то й iMac можна назвати новітнім мистецтвом, тобто його зовнішній вигляд. Промисловий дизайн уже більше мистецтво, аніж картини, які самі по собі нікому не цікаві.

Вони себе не виживають, ні. Це в людей зараз такий період. Вони ніколи не зникнуть, так само, як і книги, хоч зараз уже ціла купа електронних рідерів, і можна за 5 центів завантажити будь-яку книжку. Просто із тим потоком інформації, який є, люди мають більший вибір. Нинішнє мистецтво інтегроване в побут. Те, що в Пінчуку /Pinchuk Art Center/ – це пафос, який не треба так буквально сприймати. Бо там, радше гроші. А у Мистецького Арсеналу, наприклад, хороше майбутнє, бо там відбуваються не тільки мистецькі виставки, а й Fashion Week, і такі всілякі штуки. Тобто, будівля використовується за вдалим призначенням. Чому б і ні? Людям дається можливість за невеликі гроші познайомитися із естетичним. Це ж круто.

Нам по-доброму НЕ пощастило

В: Нещодавно читав Ільфа і Петрова «Одноэтажную Америку», і там головний герой їхав із бомжуватого вигляду чоловіком, який говорив йому про те, що головна проблема Америки в тому, що дуже багато бідних, і щоб цю проблему вирішити, треба забрати гроші у багатих – і роздати нужденним. Але він дозволив залишити багатим по 5 мільйонів. Кожен американець, навіть, найбідніший, усе ж таки вірить, що він колись стане мільйонером. Тобто вірить, що буде можливість, а не сам дійде до цього.

Н: Знаєш, як мені буває часто говорять: «Тобі пощастило – у тебе ж Влад є». І наш тандем – це просто везіння. Пощастило рівносильно так, як і Владу. Це образливо, бо в принципі, незважаючи на те, що фартануло – ми могли б і не скористатися цим шансом. Точно так само, як іноді може зірватися якась важлива справа, і з’являється вільний тиждень. Можна всі 7 днів «прокиснути», а можна щось за цей час зробити, намалювати, створити, використати час правильно. Тобто, пощастило – це якесь таке загальноприйняте помилкове поняття.

Про життя

Н: Ми ж розуміємо, що навіть те, що є – тимчасово. Хотілося б спробувати пожити в іншому місці, іншій країні. А найбільша мрія, напевно, бути все життя вільним в душі. Щоб увесь побут і похмурість, які є в більшості людей – ніколи нас не торкнулися.

В: Знаєш, як буває, дивишся картину відомого художника, вона – геніальна, змінила історію, а творець – голодував усе життя і помер від кашлю в тридцять років. Це життя.

Марина Яременко