Ізоляція: мистецтво у статусі “біженця”

Платформа сучасної культури Ізоляція чотири роки поспіль реалізовувала численні українські та міжнародні арт-проекти й освітні програми у сфері мистецтва. Аж доки 9 червня 2014 року озброєні представники так званої ДНР не захопили її приміщення – територію колишнього заводу ізоляційних матеріалів у Донецьку. Тепер працівники Ізоляції продовжують діяльність, але вже у Києві.


Ізоляція в екзилі

Тепер стіни заводу ізоляційних матеріалів служать не розвитку культури, а занепаду. Більше того, є численні свідчення про те, що у приміщенні тримають полонених. Тому для самої Ізоляції поки що дороги туди немає. Але спільнота її прихильників і послідовників зростає. Сьогодні Ізоляція веде активну мистецьку діяльність у Києві, залучаючи до своїх проектів ще більше критично налаштованих художників і західних кураторів.

Київ захопили

Під час свого осіннього проекту з 18 вересня до 12 жовтня Ізоляція «захоплювала» простір міста. ЗАХОПЛЕННЯ – це кураторська програма, створена американським художником Клеменсом Пулом і командою Ізоляції у прагненні «вторгтися» в громадський простір міста та переосмислити з різних боків явище окупації. Цей проект об’єднав українських і зарубіжних художників, кожен з яких міг створювати власний підхід до місця, засобів та взаємодії з людьми. Окремі місця Києва на короткий час ставали майданчиком для художніх інсталяцій та перформансів.

Приміром, усі охочі могли потрапити під «Дощ» інформації з найважливіших подій України за 2014 рік, починаючи з Майдану. Інсталяція складалася зі 100 навушників, розміщених у просторі 5 на 5 метрів. Ще один яскравий проект «Люстрація» створили київські митці, які поруч із Верховною Радою продавали саморобні люстри. Щоправда, продати вдалося лише одну люстру, але організатори стверджують, що акція вдалася, бо люди все ж таки реагували.

Реакція публіки на такі культурні інтервенції була досить неоднозначною. Дехто довго і здивовано придивлявся, а хтось із задоволенням підхоплював ідею і долучався до дійства. Клеменс Пул в інтерв’ю газеті «Дзеркало тижня» сказав, що наперед не можна було передбачити дії людей, та й конкретних очікувань організатори перед собою не бачили. Цікаво було «вихопити» людей із буденності, зі стандартного набору дій та спровокувати їх на певні думки.

Говорячи мовою непокори

Для українців таке символічне захоплення громадського простору не є чимось кардинально новим, бо не так давно вони переживали це явище реально. За рік до того Майдан був зайнятий протестувальниками, які вийшли туди продемонструвати свою непокору режимові. Барикади, шини, плакати, стрічки з національною та європейською символіками – всі ці засоби люди використовували для того, аби показати своє прагнення змінити ситуацію.

Революційні атрибути можна сприймати з точки зору візуальних засобів, так званої візуальної мови. І якщо згадати досвід інших революцій і не лише на українських теренах, то можна помітити, що деякі атрибути є спільними. Це одні й ті ж протестні засоби візуальної комунікації. Але за кожним із цих засобів криється свій сенс, притаманний лише конкретному суспільно-політичному контексту. Певним чином проект ЗАХОПЛЕННЯ «обігрує» мотиви візуальної мови, створюючи нові засоби вираження.

Символічні вторгнення у громадський простір апелюють і до теми його переосмислення. Адже окупація місця майже завжди змінює його призначення. Варто лише згадати Майдан. Центральна площа столиці перетворилася у щось на зразок окремого міста із власним самоврядуванням, де кожен з мітингувальників виконував свою функцію. Тут було і житло, і місце для виступів, і для харчування, і творчі об’єднання, і навіть вуличний університет. КМДА та Будинок профспілок також були підпорядковані під потреби протестувальників, звичний контекст цих установ було змінено.

Три життя одного заводу

Так само звичний контекст заводу ізоляційних матеріалів, про долю якого вже йшлося раніше, неодноразово змінювався. Причому зміни ці були полярні одна одній. Такі метаморфози простору також надихнули команду Ізоляції та куратора на проект ЗАХОПЛЕННЯ та саме таку назву. Адже за словами Клеменса Пула, все зводиться до того, як люди інтерпретують простір, наскільки вони готові його змінювати.

Завод був збудований у 50-х роках минулого століття, і його бетонні цехи в радянський час слугували для виробництва теплоізоляційних матеріалів. Після закриття приміщення довгий час пустувало, а з 2010 року в нього знову вдихнули життя. Це не було відродженням заводу з його старим призначенням, натомість територія отримала новий сенс. Тут почав діяти Міжнародний благодійний фонд «ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив».

У рамках новоствореного арт-простору чотири роки проходили виставки та освітні лекції з мистецтва. На території колишнього заводу творили українські та закордонні художники. Донецьк, який раніше не викликав жодних асоціацій з культурою, став привертати увагу багатьох людей з цієї сфери. Молоді митці та куратори почали втілювати там свої проекти, вбачаючи в Ізоляції одну з найкращих культурних інституцій України. Зокрема, в інтерв’ю журналу «IZIN» про це каже художник Саша Курмаз.

Але після захоплення приміщення терористами воно знову кардинально змінило своє призначення. Місце, яке ще нещодавно несло культурно-просвітницьку місію, почало слугувати для утримання полонених. Або ж «для потреб ДНР», як написав ініціатор захоплення Ізоляції Роман Лягін, який тоді був міністром соціальної політики так званої ДНР.

Ізоляція і Донецьк говорять різними мовами

Той самий Роман Лягін у квітні 2013 року доклав руку до зриву одного із культурних заходів Ізоляції в рамках Днів американської культури в Донецьку, на відкриття яких приїхав американський посол. Тоді у арт-просторі проходила серія майстер-класів з нових медіа для журналістів та громадських активістів. Одразу після від’їзду посла під входом в Ізоляцію почали збиратися люди з транспарантами організації «Донецька республіка» та написами на плакатах «Интернет не место для революции» та «Нет арабской весне в Донецке». Їм вдалося виламати ворота та зірвати захід. Ця історія, розказана куратором Ізоляції Оленою Червоник в інтерв’ю журналу «Korydor», підтверджує, що далеко не всі мешканці Донецька були готові до сприйняття діяльності проекту. Однак Ізоляція мала прихильників, а їх число зараз постійно примножується.

Незважаючи на перебування в екзилі, Ізоляція послідовно продовжує свою діяльність, змінюючи її форми та переосмислюючи найактуальніші суспільні проблеми. І якщо на глобальному рівні розрив між культурою, яку несла Ізоляція, та її рідним містом майже не скоротився, то на рівні окремих особистостей та художніх об’єднань це діє.

Юлія Беба