Кіна не буде?

Український кінематограф дещо схожий на дитину, яка намагається зробити перший крок: трохи невпевнено, але з великим бажанням. Та чи вдасться йому вирости у кремезного парубка, творіння якого здатні підкорити Голівуд?


«Навіщо вигадувати велосипед?» — думають українські телевізійники та замість того, аби блиснути креативністю та створити щось своє, купують закордонні формати популярних проектів. Серед них: «Голос країни», «Ікс-фактор», «Танцюють всі», «Мастер шеф» та багато інших. «В українського кінематографу потенціал є, але, на жаль, ми любимо бути папугами — наслідувати стиль іноземних фільмів та проектів», — зазначає художній керівник театру на Подолі, режисер Віталій Малахов. Проте разом з глобальним потеплінням тане не лише антарктичний лід, а й крига в українських телевізійних цехах: наші продюсери почали працювати. Безсонні ночі, сотні горнят кави і бінго: маємо якісний продукт. Телевізійники врахували особливості різних психотипів, тому неважливо, хто ти: бородатий хіпстер чи бабуся з буклями на голові ― дивитися все рівно будеш. Більше того ― якісний телеформат куплять закордонні канали.

Рецепт успіху простий (проте простий він, напевно, не для всіх) — мати розум та уяву. Проект «Хата на тата» (формат якого було розроблено телеканалом «СТБ») продали в Росію, Естонію, Киргизстан. Дивно, тому що коли я від нічого робити перемикаю канали й ненароком потрапляю на цей «шедевр людського інтелекту», то стає страшно, що люди це дивляться, а закордонні телевізійники таке купують.

Буває, прогулюючись по «Новусу» у пошуках знежиреного йогурту, зустрічаю «кварталівців»: то Женю Кошового з дружиною, то Степана Казаніна. Ходять, продукти вибирають, а я тим часом, забувши про йогурт, уважно за ними спостерігаю. З вигляду звичайні собі чоловіки, на обличчі ― ні граму оптимізму, який ми звикли бачити від них на телеекранах. Проте хлопці знають, як заробляти гроші: за їхніми спинами не лише тисячі концертів, а й десятки гумористичних серіалів та фільмів. Формат українського проекту «Розсміши коміка» (виробництво «Студії квартал ― 95») популярний не лише в Європі, а й у країнах Азії, зокрема в Китаї та В’єтнамі.

За словами експертів, у середньому продаж телевізійного формату приносить близько півмільйона гривень. Проте формат апріорі має бути новаторським та цікавим для глядача. “У тих країнах, де великий ринок збуту, багато своїх форматів і дуже висока конкуренція. Тому Україні важко”, — зазначає Ганні Кірсіпуу, директор з продажу в СНД і Балтії британської компанії FremantleMedia. За її словами, FremantleMedia отримує багато проектів з України, але поки не зважилася займатися їх дистрибуцією. “Ми розглядаємо ці проекти, але поки не побачили нічого, що могло б стати добре продаваним в світі форматом”, — розповідає Кірсіпуу.

«Парфюмер по-українськи»

Поміж новин про бандерівців росіяни із задоволенням дивляться український серіал з дивною, як на мене, назвою «Нюхач», який, за підрахунками експертів, став у Росії найбільш рейтинговим телесеріалом за останні 5 років. Прем’єра відбулася ще в 2013 році на каналі «ICTV».

Популярність дітища Артема Литвиненка (творець «Нюхача») росла швидко: у 2014 році цей формат придбав провідний французький канал «TF1». Але однією Європою ситий не будеш: найбільший японський телеканал «NHK» придбав у «FILM.UA Group» право на адаптацію «Нюхача»: глядачі побачили японську версію телесеріалу вже у 2016 році.


«Інтерес до нашого серіалу, проявлений настільки великою і відомою компанією, як NHK — велика честь для нас, — говорить Генеральний продюсер «FILM.UA Group» Віктор Мірський. ― Це знакова подія не лише для «FILM.UA», а й для всієї телевізійної індустрії України».

Чому українка стала «російським снайпером»?

«Незламна». Світ побачив кінострічку з цією назвою у 2015 році. Фільм вважають російсько-українським, проте російський він лише на 20 відсотків (технічна база, фінансування, команда — на 80 відсотків українські). Телевиробництво ― це дзеркало, яке відображає наше життя. «Незламна» ― не лише біографія української жінки-снайпера Людмили Павличенко, це — наша буденність. В країні йде війна, тож ця кінострічка пасує до українських реалій. Прокат фільму здійснювався не лише в країнах СНД, а й у Європі, Азії та Америці. До речі, в Японії стрічка виходить у прокат під назвою «Російський снайпер». Мільйони глядачів побачили цю картину: для творців «Незламної» це був шанс не лише заробити гроші, а й популяризувати героїчну українку, й точно не допустити того, аби вона стала «російським снайпером».

Єврокінематограф

Українці – народ спокійний та терплячий, проте коли вже зовсім накипіло, то нація потрохи, але прокидається. Прямий доказ цьому — Помаранчева  революція 2004 року та, власне, Євромайдан. Під час цих подій градус всенаціонального обурення й відчаю спалював усе навколо. А для людей творчих такі масштабні революції грають роль своєрідної музи та розширюють рамки робочого поля.

Журнал «Репортер» відзначає одні з найкращих, на думку редакції, робіт про Майдан: цикл документальних фільмів «Зима, що нас змінила» Володимира Тихого; «Все горить» — дітище Олександра Течинського, Олексія Солодунова та Дмитра Стойкова; «Як починався Майдан» — фільм, відзнятий творчою групою «Щедрик»; «Ціна демократії» — режисер Сергій Якименко. Кожна з цих робіт — оксиморон, адже, коли переглядаєш будь-яку з них, мурашки на шкірі з’являються як від усвідомлення того, що деколи людська жорстокість безмежна, так і від гордості за своїх співвітчизників.

Участь у Канському кінофестивалі

Українські кінорежисери вже мають перманентну звичку отримувати «Золоту пальмову гілку» у Каннах. «П’ятий канал» повідомив про те, що під час 67 Каннського кінофестивалю глядачам презентували роботу українського режисера Сергія Лозниці «Майдан». Така лаконічна назва, всього шість літер — а стільки асоціацій. До речі, емоції виникають не лише в нас, адже перші шпальти газет по всьому світу впродовж багатьох місяців виходили з шокуючими заголовками та світлинами Майдану. Нарешті до світу дійшло, що Україна — це не лише «десь там біля Росії», брати Кличко й Андрій Шевченко. Україна стала для світу державою, населення якої хоче справедливості, хоче свободи й, більше того, хоче в Європу.

Сила в нашій підтримці

В України є все: жага до свободи; занедбані, проте багаті природні ресурси, а ще — якісний кінематограф, який вже більш впевнено стоїть на ногах, проте йому бракує одного — коштів. І тут виникає питання: чому українці масово ходять на американські комедії на кшталт «Американського пирогу», щоб «тупа паржать», а кіномистецтво, яке реально змушує задуматися над важливими речами, збирає невелику кількість глядачів, а відповідно — мізерну касу. А нам, до речі, є на що подивитися, є що підтримати та чим пишатися. Нехай американці пишаються тим, що в них є такі кіномитці, як Стівен Спілберг та Тім Бертон, хай французи гордо тримають голови за те, що Люк Бессон — надбання їхньої нації. А нам, українцям, конче необхідно не лише носити в пам’яті імена Олександра Довженка та Сергія Параджанова, а й підтримувати наших сучасних режисерів, адже визнання у рідній країні — найкраща муза для виходу на арену культового кінематографу.

Олександра Ніколаєнко