Ларс фон Трієр для чайників – що, як і навіщо в елітарному кіно

У час, коли гроші і  масова культура мають владу над світом, нечасто можна побачити по-справжньому елітарне кіно. Однак воно існує — і ми все пояснимо так, щоб було цікаво, зрозуміло і просто, на конкретному прикладі — «Німфоманці» Ларса фон Трієра.


У кіно, як і в будь-якому виді мистецтва, існують масові твори й елітарні. З першими усе зрозуміло, одна з їхніх основних цілей — заробити якомога більше грошей. Другий тип складніший. Автори таких творів мистецтва орієнтуються насамперед на людей освічених, здатних аналізувати побачене та сприйняте. Тобто елітарна культура, зазвичай, вимагає хорошої підготовки та правильного розуміння.

Можна провести зовсім не витончену паралель зі спортом. Що більше ви працюєте в залі, що сильнішими стають ваші м’язи — то більшу вагу вам до снаги підняти. Так само і тут: що більший ваш інтелектуальний багаж, то кращим і глибшим є світорозуміння.

nymphomaniac

Паростки сучасної елітарності

Заглибимося у кіно. Одною із скандальних і безсумнівно елітарних стрічок останніх років стала дилогія «Німфоманка» Ларса фон Трієра — безумовно, один з найпровокативніших фільмів 2013-го року. Через високу концентрацію еротичних моментів прокат намагалися заборонити в багатьох країнах світу. Де-не-де вдалося дійти такого компромісу: випустити кінокартину з урізаними (причому без жодних узгоджень з режисером) пікантними сценами. Проте в більшості випадків «Nymphomaniac» показували в «хард-версії».

Ця стрічка має дві частини (вони ж томи). Проте різниця в часі між релізом першої й другої частіше за все (залежно від країни) становила два тижні. Виняток — Данія. Тут обидві «Німфоманки» вийшли в один день — 25 грудня 2013 року. Скоріше за все,  це наслідок того, що сиквел, схоже, взагалі не планувався. Можливо, кінострічку просто розрізали навпіл, таким чином зробивши з одного фільму аж два.

Тепер коротко про сюжет. Протягом чотирьох годин глядач має змогу спостерігати за історією Джо (Шарлотта Генсбур), дівчини з неприродними сексуальними бажаннями. Вона розповідає своєму новому знайомому Селігману (Стеллан Скарсгорд) про все своє життя — від дитинства і аж до моменту зустрічі з ним (чоловік знайшов Джо на землі закривавленою того ж дня). Шляхом флешбеків режисер відносить аудиторію в різні періоди, м’яко кажучи, нетипового життя головної героїні. Також проводяться паралелі між німфоманією й різними буденними явищами (наприклад, риболовлею). Тут, здається, фон Трієр не зовсім вдало використовує такий прийом, як філлер (кіношну відбивку). Хоча, можливо, це одне з тих продуманих рішень, які надають «Німфоманці» ту «родзинку», той шарм. До таких можна віднести комбінування важкої рок-музики і класики, дещо неприродні репліки персонажів (особливо це стосується Селігмана) і маловажливі з точки зору сюжету сцени.

Поговорімо й про гру акторів. Шарлотта Генсбур відтепер у більшої частини шанувальників Трієра буде асоціюватись з жінкою… «вільного норову», і це дійсно був комплімент майстерності акторки, якій відверто вдалася роль Джо. Не варто забувати і про Стеллана Скарсгорда, який, граючи одного Селігмана, зіграв відразу двох діаметрально різних персонажів, що вдасться не кожному.

Підбиваючи підсумки

Картинки по запросу nymphomaniac Думки кінокритиків стосовно ідеї твору розділилися. Одні стверджують, що фон Трієр за допомогою низки описаних вище засобів, а також неочевидних метафор в радикальній формі висловлює протест проти всього, що ненавидить в сучасному житті і сучасному кіно.

Інші ж не зовсім поділяють цю думку. Наприклад, Сергій Оболонков з порталу Lenta.ru:

«Фон Трієр знущається не над явищами, про які оповідає, і не над елементами, з яких зібраний його фільм. Грубо кажучи, об’єктом насмішок стають не романтичні почуття як такі. За задумом автора, дістатися повинно в першу чергу наївним мрійливим натурам, любителям фуг, шанувальникам Тарковського і далі за списком. Тобто фактично будь-якому глядачеві «Німфоманки» — або, знову-таки, споживачеві».

Декілька років тому П’єтро Марчелло (один з журі Венеційського кінофестивалю) сказав таке: «Дуже легко зняти кіно, де стріляють, і важко зняти кіно, у якому люблять».

Ларс фон Трієр зміг створити кінокартину, де майже не стріляють, але й фільм, де є любов, він не зняв (до речі, слоган «Німфоманки» — «Забудь про кохання»). Він у тандемі з акторами й знімальною групою створив щось нове. Це був великий ризик, який, тим не менш, виправдав себе. Уже зараз цю роботу називають Magnum Opus данського режисера. Йому вдалося відзняти дуже якісне кіно, яке тримає нас, глядачів, у напрузі з першої й до останньої хвилини.

Ну, враховуючи специфіку стрічки, це й не дивно: фізіологію все ж таки ніхто не скасовував. Жарт.

Олександр Єрмаков