Любиш — не бий! Насильство в сім’ї та як з цим боротися

Проблема насильства не оминула Вашу сім’ю або сім’ю Ваших знайомих? Тепер постає необхідність захистити себе та дітей.


Відповідно до закону “Про попередження насильства в сім’ї”, насильством у сім’ї є будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного характеру одного члена сім’ї по відношенню до іншого, якщо ці дії порушують права і свободи члена родини як людини та громадянина, завдають йому моральної шкоди, шкоди його фізичному чи психічному здоров’ю. Закон розрізняє такі види насильства: фізичне, психологічне, сексуальне та економічне та приховане. 

Доволі не просто відрізнити звичайний сімейний конфлікт від насильства, єдине — умисне нанесення шкоди фізичному чи психологічному здоров’ю. Порушення Ваших прав як людини — сигнал задуматися, чи дійсно Ви хочете провести своє життя поруч із людиною, до якої відчуваєте страх? Задумайтеся, крім Вас це впливає ще й на життя Ваших дітей.

За даними міжнародних досліджень кількість дітей, які щодня потерпають від насильства в сім’ї, перевищує 10 мільйонів. Щоденно в Україні фіксують близько 348 випадків насильства в сім’ї, а близько 60% жінок страждають від домашнього насильства на постійній основі.

Фактично кожна третя жінка в Україні потерпає від домашнього насильства. Чоловіки також стають жертвами домашнього насильства. Утім, у них набагато вищий ризик зазнати насильства з боку незнайомців. Жінки та діти найчастіше стають жертвами насильства з боку тих, кого вони знають. Тому серед жертв домашнього насильства частка жінок непропорційно велика.

Щороку поліція реєструє близько 150 тисяч заяв про факти насильства в сім’ї. Проте лише частину випадків зафіксовано, тож це число можна сміливо помножити на 10. Це офіційна статистика. Цифри вражаючі. Про це не можливо не говорити.

Та найгірше те, що часто жінка не може піти від свого кривдника. Причини можуть бути різними, та жодна з них не зможе виправдати насилля з його боку.

Журналістка, громадська активістка та ведуча авторських телепрограм Ольга Герасим’юк каже: «Людська природа складна, і стосунки між людьми завжди будуть складними». Але автори збірки “ПРОти НАСильства” спробували їх узагальнити:

  • немає альтернатив (або жертва впевнена, що немає) працевлаштування та джерел надходження фінансів, адже часто всі грошові надходження контролює чоловік; ця проблема особливо вагома для жінок із дітьми;
  • немає житла або іншого помешкання, куди жінка могла би переїхати разом із дітьми;
  • соціальні, культурні й сімейні цінності, які декларують шлюб як найвищу цінність і закликають до збереження сім’ї за всяку ціну;
  • люди, які переконують жінку (або підтримують її впевненість) у тому, що вона сама винна в насильстві й може зупинити його, якщо підкориться вимогам партнера;
  • синдром набутої безпорадності;
  • іммобілізація внаслідок психологічної та/або фізичної травми: травмовані особи часто не можуть мобілізувати власні ресурси, необхідні для припинення деструктивних шлюбних стосунків і початку нового життя для себе і своїх дітей, особливо в період одразу після травмування;
  • зрештою, жінка може просто боятися насильника, який погрожує, що вб’є її чи дітей, якщо вона піде. І такі побоювання небезпідставні. За статистикою дослідження, проведеного у США, жінки, які покинули своїх кривдників, на 75% більше ризикують бути вбитими, ніж ті, хто зберігає стосунки. Ось тільки цикл насильства постійно повторюється. Лишатися із кривдником також небезпечно. До того ж психологічних травм зазнають всі члени родини.

Чи повинні від цього страждати діти? Коли вони проживають у сім’ях, де чиниться насильство, порушується психіка, не тільки тоді, коли кривдять їх особисто, а й тоді, коли знущаються з близьких їм людей (найчастіше це їхні матері). Підлітків спостерігають за насильством у сім’ї, а це один із чинників підліткових правопорушень і криміналізації вже у зрілому віці. 63% підлітків-правопорушників, засуджених за вбивство, скоїли вбивство тих, хто бив їхніх матерів. Імовірність того, що хлопчики, які стали свідками насильства щодо матерів, у зрілому віці битимуть своїх партнерок, в 11 разів вища порівняно з хлопчиками із сімей, де насильству немає місця. Крім цього, такі діти в 6 разів частіше намагаються вчинити самогубство. Імовірність, що такі діти вживатимуть наркотики і алкоголь або скоять зґвалтування підвищується на 50%. Насильство — це одна із причин втечі підлітків із сімей.

Психологічна деградація, божевілля, самотність, психічні захворювання – це тільки деякі із сотень захворювань від простого спостереження за насильством.

Що робити?

Заздалегідь сплануйте ваші дії: куди піти у разі небезпеки. Підготуйтеся: зберіть речі першої необхідності, ліки, одяг, ключі, особисті документи та документи, що підтверджують право власності на житло, автомобіль тощо. Також дитячі документи. Оберіть декілька місць, де Ви могли б сховатися, якщо підете з дому. Запам’ятайте адреси, номери телефонів людей, яким Ви можете довіритися у випадку загрози вчинення насильства, або організацій, до яких маєте намір звернутися. Продумайте можливі всі юридичні питання, а особливо питання про розподіл спільного майна, встановлення місця проживання дітей та виплати аліментів. Юристи соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді чи громадських організацій можуть надати вам безоплатну консультацію. Для того, щоб не порушувати навчання дітей, обов’язково подайте письмову заяву на ім’я директора з проханням віддавати дитину винятково Вам.

Якщо Вам чи дітям кривдник завдав тілесних ушкоджень, обов’язково повідомте в поліцію та зверніться до медичної установи. Медичні висновки про отримані тілесні ушкодження можуть бути вагомим доказом того, що сталося. Якщо не можете визначитися щодо подальшого життя або Вам важко прийняти рішення, розірвати цикли насильства — скористайтеся безоплатними психологічними консультаціями соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Якщо член сім’ї вчиняє насильство, по допомогу можна звернутися:

  • до поліції за номером 102 або до дільничного інспектора за місцем проживання;
  • до відділу сімейної та гендерної політики Департаменту соціального захисту;
  • до Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді;
  • до Служби у справах дітей;
  • до місцевого Центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги;
  • до представника Управління забезпечення прав людини Національної поліції;
  • до медичних закладів системи охорони здоров’я;
  • до громадських організацій, які надають допомогу постраждалим від насильства.

Валерія Озерчук