11.05.2012 - Інтерв'ю

Мустафа Найєм: «Журналіста годують ноги»

Мустафу Найєма неможливо з кимось сплутати. Цей політичний журналіст запам’ятовується не лише яскравою зовнішністю, а й  узагалі особливим  іміджем. Під час інтерв’ю Найєму зателефонували разів із п’ять, а колеги з «Української Правди», де, власне, і проходила наша бесіда,  постійно його відволікали. Він ввічливо перепрошував і продовжував інтерв’ю, які він, як виявилося пізніше, дає неохоче. В інтерв’ю «Телекритиці» Мустафа Найєм пояснив це тим, що журналіст повинен ставити правильні запитання, але не факт, що він зможе дати правильні  відповіді. Мустафа – це новий бренд в українській журналістиці. Він завжди провокує скандали та сенсації. Зрештою, цей журналіст – людина-загадка, яку ми спробували розгадати в цьому інтерв’ю.


Освіту ти здобув в НТУУ «КПІ». Тобі хоч раз у житті знадобилися знання, які ти там здобув?

Насправді сказати, що на практиці вони знадобилися, я не можу. Якісь статистичні знання, розрахунки – можливо, але не вважаю, що для цього треба було навчатися в КПІ. З іншого боку, технічна освіта давала можливість аналізувати все системно. І з цієї точки зору, думаю, щось відклалося все одно.

Чи відчував ти колись брак журналістської освіти?

Ні, бо я не вважаю, що є така освіта взагалі. Левова частка журналістів не закінчували профільні виші. Однак є приклади, коли люди, що мають таку освіту, досягають висот. Тому сказати, що існує якась закономірність, не можу. Однозначно, журналістика – це не наука. Як вивчати її? Це ж не філологія та не історія. Я вважаю, що більше залежить від рис та індивідуальних особливостей людини, а не від тої освіти, яку вона отримала.

А які риси повинен мати гарний журналіст?

Головне – це цікавість, а все інше додасться. Також має бути бажання розповісти про те, що знаєш. І до цього повинен бути такий собі постійний потяг.

В інтервю «Телекритиці» ти заявив, що дуже боїшся втратити цікавість до своєї роботи. Пройшло два роки. У тебе й досі горять очі?

Я не можу сказати, що в мене зникла цікавість. Раніше мене цікавили факти, а тепер тенденції. Можливо, це особиста чи професійна зміна. Така собі особиста деформація.

Спочатку тобі було важко в політичній журналістиці?

Не можу сказати, що мені було важко. Не було такого, що просто вирішив «ось зараз займатимуся політичною журналістикою». Так склалося, що я опинився в газеті та почав працювати.

А писати складно було?

Ні. У школі ми всі писали твори, і я завжди писав щось для себе. Складно було зрозуміти, що це таке взагалі та для чого це потрібно. Розуміння прийшло не одразу

Яка спочатку була мета твоєї роботи?

Це була просто робота, на якій я заробляв гроші та яка була мені дуже цікава. Ось і все.

Тобі коли-небудь пропонували хабарі?

Звичайно, пропонували.

Ти відмовлявся?

Так, завжди.

І важко тобі було відмовитися?

Ні, не важко. У той час, коли ще пропонували, було не до цього. Було настільки цікаво, ти кудись рвався… А зараз уже не пропонують. Питання «важко чи не важко» у мене ніколи не виникало. Такого не було, що мені пропонували хабар, а я довго думав, мучився. Насправді це завжди неприємно.

А яку найбільшу суму тобі пропонували?

Коли ти починаєш говорити про них, це вже торгівля. Тому суми ніхто не озвучував. Були випадки, коли на щось натякали. Але сказати, що відмовився від мільйона доларів, я не можу.

Для тебе робота є лише засобом заробляння грошей?

Зараз це єдиний мій засіб заробітку. Але моя професія не завжди дає всі гроші, які потрібні. Умови сьогодні такі, що важко знайти якусь гідну роботу, щоб вона забезпечувала тебе повністю. Та навіть якби хотілось, немає часу на щось інше, щоб заробляти. Справа в тім, що навіть якщо не маєш грошей, ти повинен працювати, щоб не випасти з подій. Бо якщо це станеться, ти загубиш відчуття часу та не зможеш адекватно висвітлювати події. У мене був період, коли я не заробляв грошей, але мав працювати. Ходив у Раду, спілкувався з людьми, зустрічався з експертами…

Ти колись задумувався над тим, чи не повернутися на театральну сцену (Мустафа Найєм грав у театрі «Чорний квадрат» прим. Otiumportal)?
Ніколи. Це не було професійно, це було хобі.

Ще раніше ти грав на джамбі. Це захоплення теж пройшло?

Так. Мабуть, я вже зараз і не пригадаю нічого.

Де тебе можна зустріти, окрім роботи?

Вдома. Я взагалі мало куди ходжу. Це по-перше. А по-друге, я на роботі, потім вдома, іноді я можу з дружиною кудись піти або до друзів. Але сказати, що я тусуюсь, десь ходжу, не можу.

Але ж ти сам казав про цікавість до життя.

Просто за день стільки інформації!.. Ти читаєш постійно, інтернет… Робота така, ти цікавишся не лише політикою, а й іншими сферами. Не скажу, що мені нудно та немає чого робити. Просто немає часу та бажання. Можливо, немає кому витягувати мене кудись. Але, якщо є щось цікаве, можу піти. До речі, на концерті я був дуже давно. Тобто мені краще сидіти вдома. Я такий домосід насправді.

Чому ж раніше ти ходив по клубам і сам писав, що витрачав там всі гроші, що заробляв?

Це було, коли я вчився в театрі, і то було інше. Усе одно в житті є потреба в інформації, нових емоціях, певних враженнях. Тоді було таке. Я спілкувався з дуже цікавими людьми з іншої сфери – музикантами, акторами, режисерами.

Раніше ти казав, що мрієш про те, щоб у тебе зявилися конкуренти, які б дихали в спину. Як ти вважаєш, вони вже зявилися?

Під конкурентами я розумів людей, які б працювали в тому ж жанрі. Я можу сказати, що деякі люди з’явилися, але зараз й обставини у країні, й атмосфера не сприяють появі нових кадрів у цій галузі. Однак багато журналістів з’явилося в регіонах. І це дуже радує. Тобто там, де ще якось можна працювати, є люди, які це роблять. Наприклад, у Львові, Донецьку. У Києві вони теж є, але тут велика щільність ЗМІ та конкуренція між ними. Тому коли з’являється щось нове, помітити це одразу неможливо.

Що ж робити журналістам-початківцям, якщо зараз така велика конкуренція?

Працювати. Якщо журналістів багато, то це не означає, що всі вони гарні, кожен не може обрати собі тему та немає більше перспективи. Якщо відкрити газети, можна побачити, що в них пишуть на однакові теми, проте одні роблять це фахово, а інші – ні. Тому поле для роботи величезне.

У журналістів справді шалений темп життя. Тобі це не важко фізично, психологічно?

До цього звикаєш. Усі працюють. Поки що я не бачу альтернативи. Журналіста завжди годують ноги – це правда. Людині, котра не спілкується, не розбирається, важко бути журналістом. Дуже мало людей, які можуть бути журналістами та при цьому не працювати стільки. Я не такий. Мені поки що доводиться багато працювати.

А що ти порадиш журналістам-початківцям?

Цікавитися та не боятися – це найголовніше. «Не боятися» мається на увазі не когось конкретного: журналіст має брати сміливість висловлювати свої думки. Необхідно також читати про події, спілкуватися з людьми та дуже багато працювати.

Спілкувалася Аніта Прасад