Назад у майбутнє, або Ренесанс Оруела

Культура

«Свобода – це можливість сказати, що два плюс два – чотири. Якщо дозволено це, усе інше звідси випливає», – так написав Джордж Оруел у своїй прогностичній книзі «1984». Із кожним днем у нас стає все менше й менше змоги сказати, що це все-таки 4, а не 5. Звичайно, зараз не про математику. Зараз про пропаганду й маніпуляції. Про промивання мізок і нав’язування фейкової інформації. Для чого? Перш за все для того, аби відволікти нашу увагу від більш вагомих речей. Для того, щоб ми розучились мислити й аналізувати.


Старший Брат контролює все, навіть думки людей. Знайомо, чи не так? Інформація, яку ми отримуємо, вигідна комусь. Те, як її подають, теж вигідно. І зрештою те, як ми повинні її зрозуміти й які висновки зробити, теж вигідно для когось. Усе просто як 2+2. Тільки нам кажуть, що буде 5, а не 4. І тільки коли є свобода, то ти маєш право сказати, що все-таки 4, як не крути. А коли її немає, то навіть найбільш розсудлива людина визнає, що 5.
«Дводумство означає здатність одночасно триматися двох протилежних переконань. Говорити явну брехню і одночасно в неї вірити, забути будь-який факт, що став незручним, і витягти його з забуття, як тільки він знову знадобиться, заперечувати існування об’єктивної дійсності і враховувати дійсність, яку заперечуєш»
Україна з Росією перебуває в стані війни. Країна-агресорка забрала в нас Крим, а зараз хоче забрати ще й Донбас. Але ми не маємо права офіційно назвати те, що відбувається, війною. Спочатку це була Антитерористична операція, а нині – Організація об’єднаних сил. «Війна – це мир» – таким був один із лозунгів партії в Оруела. Очевидно, що нам нав’язують ту саму думку. Причому роблять це відкрито й цілеспрямовано. Крім того, він пише, що, зробившись постійною, війна перестала бути війною. Ще один яскравий приклад – це Крим. З одного боку, кримчани – зрадники. З іншого боку, референдум був сфальсифікований. Часто-густо це слова не опонентів, а однієї людини. Коли з Криму треба щось брати, він – український; коли давати – російський. Чим Вам не дводумство? Знімаю капелюх і рухаюсь далі.
«Коли винайшли друк, стало легше управляти громадською думкою; радіо і кіно дозволили зробити крок у цьому напрямку ще далі. А з розвитком телевізійної техніки, коли стало можливо вести прийом і передачу одним апаратом, приватному життю прийшов кінець»
У романі Оруела «телеекран» – це метафора. Насправді автор мав на увазі, що за громадянами слідкують скрізь. За ними й їхніми думками постійно велося тотальне слідство. У нас роль «телеекрана» фактично виконують соцмережі. Парадокс у тому, що ми добровільно дозволяємо за собою стежити. Часто навіть несвідомо сприяємо цьому. Згадаймо хоча б нещодавній скандал із Марком Цукербергом. Його звинуватили в тому, що «Фейсбук» злив інформацію про своїх користувачів. Фактично ми це зробили самі. «Коли ти зустрінеш свою другу половинку?», «Яка цитата може тебе охарактеризувати?», «Скільки у тебе буде дітей?» – такі тести й досі «гуляють» у мережі. Нас ніхто не примушував клікати на них, а тим більше – давати дозвіл на доступ до конфіденційної інформації. Але що маємо, те маємо.
«Океанія воювала з Євразією і перебувала в союзі з Остазією. Ні публічно, ні сам на сам ніхто не згадував про те, що в минулому відносини трьох держав могли бути іншими. Уїнстон прекрасно знав, що насправді Океанія воює з Євразією і дружить з Остазією всього чотири роки. Офіційно союзник і ворог ніколи не змінювалися. Океанія воює з Євразією, отже, Океанія завжди воювала з Євразією. Нинішній ворог завжди втілював в собі абсолютне зло, а значить, ні в минулому, ні в майбутньому угода з ним немислима»
Війна між трьома країнами – це фактично «холодна війна». Чи змінилось щось зараз? За Оруелом, Євразія – СРСР, Океанія – США, а Остазія – Китай. Нині ми бачимо ту ж саму ситуацію. «Океанія» й досі воює з «Євразією». У геополітичному плані абсолютно нічого не змінилося. Але назвами цих країн можна вільно оперувати. Більш локально можна провести паралель із війною між Україною і Росією. І якщо ми з нею воюємо зараз, то ми з нею воювали завжди. Із цього випливає ще одна аналогія з антиутопією – перепис історії і новомова.
«І якщо всі приймають брехню, нав’язану партією, якщо у всіх документах одна і та ж пісня, тоді ця брехня поселяється в історії і стає правдою. «Хто керує минулим, той керує майбутнім; хто керує сьогоденням, той керує минулим»
Фальсифікація фактів завжди була, є й буде. Історію переписують залежно від того, яку саме позицію треба сформувати в суспільстві. Єдиним джерелом істинної інформації залишаються архіви. Але ж і звідти все «зайве» можуть дуже легко забрати раз і назавжди. Цим, звичайно, зловживали у Радянському Союзі. Наприклад, про голод 1931-1933 рр. як про геноцид заговорили лише у 1987 році. Певно, замовчуванням фактів і переписом історії займаються і зараз. Це може призвести до того, що через кілька десятків років ми вже не знатимемо «що ми?.. Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?»
А новомова стане одним із знарядь влади в боротьбі з нашим минулим. «Уся література минулого буде знищена. Чосер, Шекспір, Мільтон, Байрон залишаться тільки в новомовному варіанті, перетворені не просто в щось інше, а у власну протилежність. Навіть партійна література стане іншою. Навіть гасла зміняться. Звідки взятися гаслу “Свобода – це рабство”, якщо скасовано саме поняття свободи? Атмосфера мислення стане іншою. Мислення в нашому сучасному значенні взагалі не буде».
Історія повторюється знову. Нас і нашу свідомість знову контролюють. Тому нас можна привітати: ми успішно склали іспит із дводумства і в черговий раз провалили іспит із історії. Ми абсолютно не вміємо вчитись на помилках минулих поколінь, тому хто знає, коли нам доведеться визнати, що все-таки 2+2 дорівнює п’яти і ніколи не дорівнювало чотирьом.

Інна Лебеденко