(Не)взірцева мама

Більшість жінок мріє про власну сім’ю. Дехто цього вперто не визнає, але підсвідоме бажання все ж проявляється у фразах на кшталт «Коли у мене будуть діти…» або «Я б своїй доньці…». Але коли справа доходить до практики, виявляється, що далеко не всі жінки знають, як стати гарною мамою. Часто вони повторюють помилки своїх матерів або навпаки —  у намаганнях не повторити їхні помилки роблять протилежні. І від цього страждають не тільки діти, а й чоловіки і самі матері.


Помилка перша: мати усіх та усього

Коли дівчатка мріють про своє весілля, вони уявляють собі найменші деталі цієї важливої події. Сукня нареченої, сукні дружок, квіти, столи, музика, гості. Більшість дівчаток обмірковує це все ще змалку. Весілля стає одним із найромантичніших днів у житті. А згодом на світ з’являється маленьке диво, на яке всі так чекали. Це диво вимагає багато уваги, сил і часу, і романтика поволі вмирає. Минає кілька років, і одного дня жінка розуміє, що у неї не одна дитина, яку вона носила біля серця. Другою дитиною стає… її чоловік. А вона вже стомилася, їй бракує опори, їй потрібне міцне чоловіче плече, розважливий друг і кохана людина. Натомість у неї вередливе, зовсім не самостійне велике дитя. Після такого відкриття жінки часто впадають в депресивний стан і ламають голову над тим, що вони зробили неправильно і як це змінити. Або просто опускають руки.

Найважливіше — не проґавити момент, коли все починається, і вчасно зупинитися. При народженні дитини у жінки через вплив гормонів посилюється материнський інстинкт. Немовля, хоч і має в організмі великий запас поживних речовин, вітамінів, мікро- і макроелементів, сильний імунітет, проте все одно є беззахисним. Без материнської турботи його шанси вижити мізерні. Тому інстинкт матері захищати свого малюка й дбати про нього закладений самою природою. Але іноді жінки так захоплюються роллю матері, що непомітно перетинають межу. Вони забувають, що єдиним об’єктом їхньої материнської турботи має бути власне дитина. Вони так вживаються в новий стиль поведінки, що починають використовувати його і до інших людей. Найгірший — і найпоширеніший — варіант, коли жінки ставляться так до своїх чоловіків.

Пояснює Катерина Бойко, психолог: «Жінка починає поводитися з чоловіком, як із дитиною. Так може відбуватися довгий проміжок часу. Чоловік звикає до цього, та й, зрештою, нічого не має проти — менше обов’язків, більше опіки нікому не перешкоджають. Але минає більше часу, і жінка зауважує, що її чоловік не відповідальний, що це взагалі не та людина, за яку вона виходила заміж. І тут починається найцікавіше: жінка звинувачує чоловіка у тому, що йому чогось бракує, що він не такий. Вона починає перекладати вину на нього, не усвідомлюючи, що сама є причиною своїх бід».

Як боротися із такими проблемами? Найкращі ліки — це, звичайно, профілактика. Варто приділяти увагу своїм стосункам із коханою людиною і пам’ятати, що це чоловік, а не дитина. Якщо ж це вже трапилося, доведеться усувати наслідки. Як пояснив психолог, це також потрібно робити поступово. Розмови про те, що це неправильно, а тим паче істеричні з’ясовування стосунків нічим не допоможуть. Жінка повинна повільно пройти зворотній процес, тобто заново завоювати чоловіка своєю сексуальністю, стати об’єктом його бажання, цікавити його як жінка, а не як нянька. Немає універсального рецепту, як це зробити. Катерина Бойко запевняє, що кожна жінка самотужки зможе підшукати потрібні інструменти.

Помилка друга: гіперопіка, або синдром маминого синочка

Не кожній жінці, яка хоче дитину, вдається відразу втілити своє бажання. Із різних причин це може статися набагато пізніше, ніж хотілося б. Упродовж усього періоду майбутня мама може акумулювати материнські інстинкти, а потім огорнути довгоочікуване дитя надмірною турботою. Мабуть, у кожному колективі є людина, з якої усі кепкують, бо вплив матері на неї надто великий. Мати вирішує, що одягати, що їсти, чим займатися дитині, з ким дружити. І це не припиняється навіть тоді, коли її чадо виростає і стає нібито повноцінним членом суспільства. Але ця особа не здатна самостійно приймати важливі рішення, бо її мати втручається у її життя і будує його на свій манір, не даючи дитині шансу зрозуміти, чого вона насправді хоче.

Здавалося б — що тут такого? Вона мати, це її дитина, і вона може виховувати її, як вважає за потрібне. А проблема у тому, що таким вихованням мати зменшує шанси дитини вижити в умовах конкуренції без сторонньої допомоги. А що буде у далекій перспективі? Матір, як би це сумно не було, не вічна. Одного дня вона помре, а дитина залишиться сама у світі, до якого зовсім не пристосована.

Тут єдиним варіантом, за словами психолога, є недопущення такої ситуації. Якщо доросла людина виросла у таких умовах, вона має шанси згодом пристосуватися до середовища, у якому проживає. Але процес адаптації буде болісним і не обов’язково успішним. Тому кожна молода мама повинна пам’ятати, що дитина — це не її власність, а індивідуальність, яка має право на вибір. І нехай вона робить помилки — це її життєвий досвід, необхідний для успішного будування свого життя.

Помилка третя: клонування

У кожної людини є нездійснені мрії. Хтось справляється із цим і реалізує себе у чомусь іншому, а для когось ці прагнення стають нав’язливою ідеєю. Їм здається, що якби це «щось» сталося, то життя було б геть інакшим — і обов’язково кращим.

Якщо у матері є подібні комплекси, вона може втілювати свої мрії у житті дитини. Здавалося б, і тут нічого страшного. Але нав’язливий вплив на дитину не дає можливості юній особі знайти себе і реалізувати власні мрії. Невелика біда, якщо мати віддає п’ятирічну доньку на гімнастику — навіть проти доччиного бажання. Але коли дівчинці п’ятнадцять, і їй подобається малювати, але вона не може цього робити, бо мусить цілий день проводити у спортзалі — це вже неправильно. Таким чином формується замкнуте коло: батьки реалізують свої мрії у дітях, а діти через це не реалізовують свої. Тоді діти виростають, народжують своїх дітей і намагаються втілити свої мрії за рахунок своїх дітей. І так може бути доти, поки хтось не розірве ланцюг. А життя кожної окремої людини буде, по суті, змарноване.

«Дитина — це не платформа для реалізації батьків, а особистість, — каже Катерина Бойко. — Крім того, зауважте, що тисяча різноманітних гуртків і занять не буде корисною для вашої дитини. Для ефективної роботи необхідна концентрація уваги і зусиль, а якщо дитина перенасичена заняттями, вона не зможе належним чином опанувати жодне із них».

Помилка четверта: подивись, які Пєтя і Вася молодці. А ти що?

Батьки пишаються досягненнями своїх дітей і разом із ними переживають розчарування від невдач. Це природно, що люблячі мамусі хочуть, щоб їхні дітки були найкращими. Але часто вони обирають неправильні методи мотивації.

Не можна ставити за приклад ровесника у такому контексті: він класний, а ти невдаха і ледащо, до нього далеко. Якщо учню-ударнику мама постійно казатиме, аби він рівнявся на відмінника — бо той кращий! — це може призвести до конфлікту між дітьми (її син зненавидить того, за кого він нібито гірший) або до різкого зниження його самооцінки. Криза самооцінки може позначитися на дитині у майбутньому і спричинити серйозні комплекси у нього як дорослої людини. Інший варіант реакції дитини — вона закриється у собі, буде негативно ставитися до матері. Матір втратить авторитет і довіру своєї дитини.

Ось що радить із цього приводу психолог: «Ніколи не порівнюйте дитину з іншими. Це може травмувати її, демотивувати. Порівнюйте дитину саму із собою: якою вона була і якою стала. Таким чином ви можете показати їй, якою вона може бути, або ж чого вона досягла. Важливо показати дитині її потенціал, це додасть їй впевненості у собі, допоможе долати труднощі».

Не забувайте хвалити дитину за те, що у неї добре виходить. Самими наріканнями і сварками ви не доб’єтеся позитивного результату, лише відіб’єте бажання пробувати.

Досвідчені мамусі та психологи зі стажем погоджуються щодо одного: головне у вихованні дитини — любити її. Любов допоможе виправити будь-які помилки, підкаже, як правильно вчинити у конкретній ситуації. Любов є необхідною умовою для виховання повноцінної особистості та просто для спокою і щастя у сім’ї.

Василина-Катерина Булик