15.02.2015 - Здоров'я

Тиждень без «алло»

Спочатку було роздратування
Ранок розпочався зі вступного акорду синтезатора й навіженого крику Ґнарса Барклі: «All I want is your understanding, as in a small light of affection…». Щоправда, останнього він так і не допросився, натомість у слухавці почувся знайомий голос, що належав рудоволосій мешканці 604 кімнати, від якої до моєї, 615-ої (того ж самого гуртожитку), було чвалати не більше – не менше, як 12 секунд. Звичайно, ці незамислуваті калькуляції виникли в моїй голові значно пізніше, а поки лише наростало нестримне бажання кидатися на людей, вбивати всіх і кожного без суду і, тим паче, слідства. Розмова велася про щось несуттєве, на зразок «ще сплю-ага-добре-зайду-можеш їсти без мене», проте, напевно, саме тоді думка про повернення до колишнього спокійного життя просвердлила свідомість наскрізь. Передусім, запитанням-рефреном: «І як раніше жили без цих мобільних телефонів?» Так народилася ідея змінити життя. Принаймні на тиждень. І я взялася експериментувати: 7 днів без телефонного зв’язку та Інтернету. І лише так усі лишилися живими, і не постраждали від перенасиченого спілкуванням й інформацією ошалілого розуму.


Три кроки до спокою

Здоровий глузд підказував, що кидати Інтернет та мобільний зв’язок варто точно так само, як і зав’язувати з палінням: поволі, крок за кроком та без істерик. І найперше: попередити рідних, аби наступного ж ранку наряд міліції на чолі з мамою не розшукував мене всіма найпотаємнішими закапелками міста-героя Києва (тут варто зауважити, що живу я окремо від батьків, а точніше – окреміше на цілих 300 кілометрів, а отже, зідзвонювання щодня по декілька разів – це обов’язковий ритуал, який не можна було не виконувати задля своєї ж та суспільної безпеки). Отож, крок перший – домовилися з мамою, що раз на день я шукатиму інші телефони, аби маякнути «жива-здорова-все гаразд». Це, звичайно, не похід на колишній переговорний пункт, але все ж – створювало ілюзію чесності й прозорості експерименту.

Крок другий: розвиваючи розпочату мною затію, вирішую перевірити на міць «богатирів руських» – і для переважної більшості йду з мережі «по-англійськи», проте декого попереджаю, що, мовляв, так і так, житиму без засобів зв’язку:

П: Це тиждень не буде повідомлень? Може, й добре, якраз відпочинеш… – пише мій віртуальний друг.

Я: Будеш писати мені листи на Єреванську?

П: Телеграми надсилатиму.

П: Якщо вже на те пішло, давай у неділю зустрінемося, так легше буде.

Далі я шаліла з того, що нарешті побачу, із ким маю справу й щиро дивуюся цій магічній силі, яка змусила чоловіка нарешті вийти далі свого поцифрованого аккаунту, де, до речі, постійно переважали аватарки без голови. Проте у свідомості закралося: а якби не експеримент, чи надумав би колись?

І, насамкінець, третій етап: подзвонила подружці, з якою маємо традицію зустрічатися майже кожного вівторка зранку й призначила зустріч у конкретному місці на 11 годину. Коли та зрозуміла всю «невиправність» ситуації (оскільки у разі будь-якого форс-мажору неможливо було вже зателефонувати й принаймні попередити про це), я почула на свою адресу коротке: «Ну ти замучила!», проте якимось надто співчутливим тоном, чи, можливо, то моїй запаленій свідомості дуже хотілося, аби її жаліли.

День перший: Ломка за мережею або Карнавал ідей

Близько до півночі прощалася з усіма в соцмережі ВКОНТАКТІ. Щось таке ж, напевно, відчувають птахи, коли летять у вирій. Також «пощастило» розсваритися із своїм уже майже реальним другом, що додавало драматизму ситуації. І вже коли вимкнула телефон, вигулькнуло: «Ото лапті»!

Відразу ж згадалися 2-3 пісні, які було б непогано послухати на ніч, саме тут і зараз, цієї ж миті. В комп’ютерному резерві цій музиці, звичайно ж, – де взятися? Про CD взагалі мовчу. А спокуси тим часом дедалі тісніше «обсідали мозок»: хотілося читати новини з усього світу, дивитися фільми із субтитрами, а потім останні сезони «Сімпсонів» до самого раннього ранку, написати сестрі, з котрою не бачилася декілька місяців, зателефонувати подрузі з Польщі та іншому другові в Китай, показати мамі в Скайпі нові фотографії на стіні в кімнаті і заодно посюсюкатися з котом, який ще три роки тому перестав мене сприймати, не те, що як хазяйку, а як живу істоту взагалі, зверхньо ігноруючи, написати імейл з приводу підробітку і переглянути фотографії з весілля далеко не найближчої знайомої. Але довелося малювати манікюр, наганяти сон Діккенсом (о, мамо, невже?!) в оригіналі й вкладатися спати з якимось гірким присмаком не то свободи, не то ізольованості від мого улюбленого недосконалого кібернетичного соціуму.

Інструкція до ранкового збирання або Туга за ртутним термометром

Ранкові процедури, доведені до занудного автоматизму, здається, можу виконати із зав’язаними очима в одній і тій же послідовності з напрацьованою методичністю, котрийсь із процесів оминаючи, котрийсь, навпаки, додаючи, але неодмінно це буде тривати не менше двох годин. І, щось мені підказує, що навіть якби прийшли фашисти, приставили дуло до скроні й наказали хутко збиратися, це не пришвидшило б загального темпу. Виглядає це приблизно так: перевірка пошти у ВК, на джімейлі та на Фейсбуці, довгий пошук пісні дня, розглядання гелю для душу з пританцьовуваннями, боротьба зі швидкістю в Інтернеті, дзвінок мамі, перепитування в тій же соціальній мережі, що кому наснилося, хто виспався, хто – ні, жаління віртуальному другові, що (а, хай йому грець!) знову проспала і ні на що не вистачає часу, розглядання одягу в шафі й прикидання в голові, що б личило вдягнути «по погоді» (над якою попередньо поприцмакувала на Метеопрог, а потім на Рп5, а потім ще й на Синоптику, ще й дивуючись, як різняться результати їх вимірів), крутіння краси на голові (за відео на ютубі), збирання сумки, знову розглядання гелю для душу й болюче усвідомлення: ну ось, вже пора йти.

Ранок «нового життя» розпочався тихо й у єднанні з природою, оскільки довелося хвилини 3 простирчати у вікні на кухні ще спокійного, бо сонного, гуртожитку і, оскільки, це був шостий поверх – у вухах потім ще тривалий час мені свистіло вітром і гепало у скронях. Здалося, що надворі САМЕ сьогодні розпочалася зима, а отже, пора пакуватися в найтепліший одяг. Забігаючи наперед: того дня у тролейбусі я мало таки не зварилася – ноги в зимових чоботях свинцево шаркали по асфальту, котрий трохи згодом здавався не таким уже й тьмяним під світлом яскравого листопадового сонця. «Треба купити термометр», – подумалося мені. «Таки так», – озвалися налиті ноги.

«Но не летят туда сегодня самолеты и не едут даже поезда…»

Квитки додому були куплені ще у вівторок, поїзд прибував на вокзал рідного міста в п’ятницю об 11 вечора. Оскільки година пізня про добирання додому маршруткою не могло навіть йтися, а таксі викликати за тиждень – виглядало б, як мінімум, абсурдно, та й що там – ненадійно. Мама й тато обіцяли зустріти. Тож коли швидкісний потяг пригуркотів на маленький вокзальчик Глобиного на другу колію, і купа студентів висипалися й розпорошилися платформою, слідуючи за своїми батьками-сестрами-бабусями-дідусями, які, сутулячись, тягли за собою валізки своїх, щойно прибулих зі столиці, чад – я поволі чвалала, розглядаючи їх і напружуючи зір у пошуку своїх найрідніших. І за всіма «законами падлюки», нікого з них так і не помічала, допоки, врешті, вокзал геть не спустошився, і за рогом блиснуло світло останньої пари жовтих фар. Можна було б поступитися принциповості й піддатися на провокацію калатаючого серця: «Та невже ж забули?..» У котрийсь момент навіть остаточно вирішила: почекаю 15 хвилин, якщо так ніхто й не під’їде – піду пішки, а потім неодмінно ображуся, так, надовго і всерйоз ображуся. І вже навіть почала гостро відчувати те невимовне своє нещастя, раптово навіть клубок у горлі підступив, затанцювали в очах вогні гігантського «Нібулону», як, буквально, вилетіла машина з-за будівлі вокзалу, різко загальмувала і з неї прожогом вискочив тато, що скоромовкою випалив те, що мені не відразу й чітко розібралося: словом, їх зупинили ДПС – тому й затрималися. І полегшено зітхала мама, уже вдома, де, як завжди дико й протяжно волав незадоволений кіт і пахло пирогом з яблуками. І ще довго велися розмови за чаєм, без музики, і якось раптово подумалося: я за ними скучила, давно ТАК сильно не хотілося із ними ділитися всім-всім-всім, давно ТАК не хотілося їх слухати.

Екскурс в «доісторичні» часи

Користуючись нагодою, запитую в мами, як же вони з татом спілкувалися до одруження, а як знайшлися, а як підтримували зв’язок, коли змушені були роз’їжджатися на довгий час? А як же «конектилися» з батьками, коли їхали в інші міста на навчання?

- Ти знаєш, я вже собі думаю сама: а як? Ми так до цих телефонів звикли, як без рук…

І далі мама переповідала історії, як змушені були вистоювати довгі черги на переговорних, і не факт, що потім таки додзвонювалися, як зв’язувалися з татом раз на тиждень, аби домовитися з’їхатися десь за місяць. І якось навіть не переживали один за одного, і нормально трималися; і ще отримували листи з фотокартками. Але мама вважає, що зараз краще, легше, а в мені якось занила й захурделила світла ностальгія за дитинством, коли до мене з самого ранку приходили друзі, чимдуж гепали в двері, неодмінно відчиняла мама і чулося завчене: «А Марина дома?». Згадалося, як збиралися в тісних, просяклих димом, як правило, замацьканих, кривеньких халабудах, вигадували собі ігри й швидесенько їх втілювали в життя. І тоді не можна було «відхилити» одним кліком «ні, я не піду» участь у забаві, можна було піти додому читати книгу й дивитися мультфільми по відику, аргументуючи коротко: «Мені недовго. Піду, бо попаде». І цього було достатньо, і ти геть не залежав від чужих лайків чи їх відсутності. Тоді мені, зрештою, полюбилися книги і я ще не належала до того типу людей, які говорять про любов до книг значно більше, аніж їх читають. На ніч знову взялася за Діккенса.

Куди приводить «незв’язок»

Минув тиждень, друзі почали звикати до того, що мене ніде не знайдеш, і я ні про що не в курсі, і, зрештою, я теж почала звикати до їхніх шпильок. У голові було якось надто ясно, у тілі виспано, англійська вивчилася на декілька уроків вперед і дочитався мені Винничук разом із Маркесом, і на якусь мить навіть втратився сенс життя (варто було швидко шукати нове чтиво). Я кайфувала від власної безвідповідальності в сенсі «не можете мене знайти – ваші проблеми», і якщо бути до кінця чесною, напружувалися таки всі, окрім мене. З віртуальним другом зустріч теж відбулася, він прийшов з головою (!) абсолютно нормальний, з плоті й крові, не такий уже й гострий на слово, як у мережі, сором’язливий і розгублений.

Цього тижня багато-багато гулялося, а головне – дивом знаходився час для зустрічей із людьми. Відсутність зв’язку серйозно дисциплінувала, оскільки я не могла ні попередити про власне спізнення, затримку, ані перенести зустріч, ані взагалі «сфілонити». І відповідно плани «підганялися» вже під раніше домовлені речі, а не навпаки, як то, що гріха таїти – буває постійно, коли все, що планувалося раніше безбожно зсувалося в часових рамках до зовсім невизначеного «колись, іншим разом». Якщо говорити про навчання, то домашні завдання робилися напрочуд швидко й «рівно», зосереджено, без смикань – і мліло десь на серці відчуття гармонії, спокою й дружби самого з власною головою. А найцікавіше, розгоралася та жага до життя, те шалена певність – я живу, цієї миті, тут і зараз, я функціоную повноцінно. До речі, ось як це коментує психіатр Олександр Яременко:

- Сучасний темп життя провокує те, що людина не здатна охопити все й одразу, і таким чином губиться в цьому просторі. Звідси спостерігається тенденція збільшення психічних розладів, таким же чином провокуються й депресії. Характерно, що особливо зайняті люди, бізнесмени втричі частіше звертаються з наріканнями на погіршення психічного стану, або навіть із симптомами серйозних хвороб. Технології – це, звичайно, дуже добре, але всього повинно бути в міру. Відпочинок (чи то на природі, чи то на дивані) і навіть самотність для профілактики можуть стати, як ніколи доречними.

Звичайно, у мене виникали певні незручності, коли необхідно було терміново зв’язатися із кимось, до прикладу, аби дізнатися в якій ми аудиторії, а натомість я ще з півгодини тинялася університетом у пошуках своєї групи, притуляючи вухо до дверей та зазираючи в шпарини.

Оскільки електронна пошта нині торжествує й рятує осіб, яким на п’яти наступають дедлайни, доводилося безкінечно смикати близьку подругу, аби та замість мене займалася моєю кореспонденцію, яка так чи інакше, відправляється й отримується кожного дня. З погодою було якось особливо тяжко, усе не вдавалося вдягтися відповідно, усе не могла передбачити ті вечірні мряки й вогкий вітер, що пронизував до кісточок.

Отож, за тиждень знову повернулася до стабільності. Дехто в мережі попереджав, що в мене щось зі зв’язком – не можуть додзвонитися, дехто звинуватив у свідомому ігноруванні, на телефон сипалися партіями повідомлення про їхні марні спроби, знову виспівував Ґнарлс Барклі: «Life is one-way street/ And if you could paint it/ I’d draw myself going in the right direction…», і логічно підвів риску чотириденної витримки месидж: «Привіт, сьогодні вогко й непривітно. Час пити какао з пундиками». І коли я відповіла з коротким поясненням, де ж зникла, надворі було все так само по-осінньому «вогко й непривітно», а дружня атмосфера ще підігрілася проханням почитати репортаж про життя без зв’язку. Таке повноцінне і яскраве життя.

Марина Яременко