Перфекціонізм: Нав’язлива ідея зробити ідеально або викинутися з вікна

Я ніколи не писатиму так, як Роберт Бернс, то навіщо мені витрачати свій дорогоцінний час на жалюгідні віршики? Мої зусилля не варті анічогісінько в порівнянні з неймовірними досягненнями Стіва Джобса, тому якого біса я пхаю свого носа у галузь ІТ-технологій? Таке часто трапляється: коли треба зробити кілька справ одразу, ти починаєш смикатися, як божевільна білка, але в результаті нічого не робиш. Але я не можу працювати на якісь мізерні 50%. Навіть якщо мені і не зовсім це потрібно, але якщо вже братися за щось, то братися по-справжньому…


Б’юся об заклад, що кожен знайшов щось знайоме для себе в цих рядках. Згадайте якогось вашого доброго друга або колегу, відповідальну і надійну людину, на яку можна покластися на всі сто і яка максимально якісно виконує всі можливі доручення. У тому-то й біда, що кінця-краю тим доручення не видно, адже наполегливі люди до останнього щось виправляють, відшліфовують, підкореговують. Інколи мені здається, що краще здати «чернетку», аніж сидіти до останнього і, відчуваючи прихід дедлайну, обливатися потом і тричі переписувати одне і те ж речення, по-різному компонуючи в ньому словечка.

Нічого вам це не нагадує? Можливо, ви в чомусь впізнали себе? Якщо так, то давайте швидше заглянемо в очі своїм страхам і зірвемо завісу з цього страшного слова – перфекціонізм. До речі, якщо ви помічаєте нелогічність викладу моїх думок або якісь змістові чи лексичні помилки, то можете відразу викидатися з вікна, адже пекло для перфекціоніста – це не пекучий та нестерпний вогонь, а нерівні і надтріснуті котли. Переважна більшість психологів переконана, що перфекціонізм – це одна з найбільш небезпечних видів залежності, яка з часом може перерости в повноцінну хворобу.

Перфекціонізм: що це таке і з чим його їдять?

Вільгельм Райх говорив про перфекціонізм:
«…це сутнісна характеристика механістичного мислення. Він не визнає помилок, невпевненість невизначеності, а незрозумілих ситуацій, тих взагалі старається уникати… Але в застосуванні до природи це неминуче веде до помилки. Природа ж неточна. Природа діє не механічно, а функціонально».

Адже, погодьтеся, жити в постійному страху невдач, вимагати від себе більше, ніж того вимагають обставини, зовсім несолодко. Однак, як говорив Карлсон, “спокій, тільки спокій!”. Як і будь-якої залежності, при бажанні, перфекціонізму можна позбутися!

Давайте повернемося до витоків. Якщо добре подумати, це почуття нам нав’язують ще в дитячому садку, коли вихователь роздає дітям ролі перед новорічною виставою. Хтось гратиме Королеву, хтось Сніговика. А іншим перепадуть у кращому випадку ролі сніжинок, у гіршому – пеньочка, у якого аж дві репліки на півторагодинному святі. Звідси у дітей розвивається бажання когось «переплюнути», зробити краще, з’являється страх зробити помилку. Пізніше, у школі, коли вчитель ставить хорошу чи погану оцінку, теж з’являються зародки перфекціонізму. Згодом у дитини може розвинутися комплекс відмінника, бо вона знає, що вдома за погану оцінку перепаде на горіхи. Тут почуття ідеалізму вже нав’язують батьки, які можуть насварити своє чадо (а ще гірше, використати у «виховних цілях» ременя), якщо раптом воно отримало «незадовільно». З часом людина вступає до університету. Тут знову виникає проблема: бали, рейтинги. Кожен може перетворитися в ідеаліста, який боятиметься зробити навіть найменшу помилку.

«Я хотів бути лікарем, а став інженером. Але нічого, тобі ми відкриємо власну стоматологію!»

Слід розуміти, що перфекціоністами не народжуються – ними стають. За умов постійного тиску на несформовану ще особистість дорослі покладають великі надії. Батьки часто-густо хочуть, аби діти здійснили їхні юнацькі мрії, ставши лікарем чи архітектором, адже «за Союзу, аби поступити до медичного, треба було продати Волгу, а твій дід з бабцьою працювали в колгоспі». Дитина з часом боїться зробити якийсь промах, який в минулому здійснили батьки, вона обов’язково хоче примножити всі батьківські сподівання.

«Ми платимо за репетиторів, а ти приносиш додому дев’ятки. А Христинка…»

Ще гірше, коли батьки порівнюють дітей з однокласником-сином кума-сусідом. Варто навпаки нагадувати дитині, що вона – унікальна, чудова та взагалі найкраща. З часом порівнювання та приховані «гноблення» переростають у комплекси, які людина виплескує у все, що робить. Постійний страх бути гіршим за когось нерідко призводить до непоправних наслідків. Тому потрібно дарувати дитині ласку та розвивати її, як індивідуаліста, яка не буде старатися перевершити інших, при цьому, занепадаючи фізично і морально сама.

Фотошоп, реальність чи співпадіння? Ні, не думаю

Ще одна причина перфекціонізму – це небажання жити в реальності, постійне невдоволення собою змушує людину пребувати у стані напруги. Найстрашніше те, що дуже часто прагнення до ідеалу змушує жінок лягати під хірургічний скальпель. Варто лише ввімкнути телевізор, погортати новини у фейсбуці чи стрічку фотографій в інстаграмі – скрізь на тебе дивляться довговолосі білявки з ідеально рівними носами, пружними сідницями та красивими грудьми. Мені в очі найбільше впадають пухлі губи на півобличчя. І збоку реклама: «Схудни за 10 днів за допомогою ганчірки для підлоги» чи «Розквітай – нова унікальна сироватка для вічної молодості». В результаті – отруєння, погане самопочуття та розвиток депресії. І знову комплекси. Тоді тренажерний зал, важкі гантелі, виснажливі дієти і проблеми зі здоров’ям.

Схуднути на 20 кілограм за місяць? Легко!

Здебільшого такі люди володіють надзвичайною силою волі. Головне, аби бажання до самовдосконалення не перетворилося у фанатизм. Надлишковий перфекціонізм змушує людину тренуватись (як і вчитись, працювати) через «не хочу», одним словом, рухатись та не стояти на місці. Та, на жаль, дуже часто надмірне захоплення призводить до хвороб (думаю, про анорексію чули всі – не надто хочеться розповідати про її наслідки). Такі жінки ніколи не «зіскочать» з дієти, вони не лінуються щоранку накладати макіяж. На все це потрібна величезна кількість енергії. З часом людина отримує стрес, який переростає в депресію та нервові розлади.

Вікторія М., психолог, 31 рік:
«На мою думку, нічого страшного в перфекціонізмі немає. Кожна людина повинна прагнути стати кращою, хоча б порівняно з собою вчорашньою. Крім того, якщо берешся за якусь справу, то викладись на всі 100 відсотків, використай всі свої фізичні й розумові ресурси, але зроби це! Навіщо щось робити абияк, а потім ще й переробляти? Якщо хочеш стати успішним, чогось досягнути, треба багато над собою працювати, розвиватись, вдосконалювались. І в такому випадку перфекціонізм навіть корисний. Він не дає тобі втрачати тонус. У світі, який постійно рухається зі швидкістю геометричної прогресії, виграє лише той, хто робитиме все найкраще. Звичайно, потрібно давати собі й відпочити, щоб надмірне незадоволення собою не призвело до затяжної депресії. Але з цим, як і зі всім іншим у нашому житті, треба знати міру, знайти, так би мовити, золоту середину».

Та чи дійсно це так?

Олександра Б., арт-директор рекламної компанії:

«Перфекціонізм – це, в першу чергу, намагання людини довести іншим, що вона здатна впоратися з будь-яким завданням. І начебто нічого поганого в цьому немає. Проте насправді ж перфекціонізм – психологічна вада. Не все в житті у нас виходить виконати бездоганно. Багато хто не хвилюється за це. А от для перфекціоніста – це справжня трагедія. І в один прекрасний момент його переживання можуть призвести до нервових зривів».

Перфекціонізм = трудоголізм?

Часто жінки-перфекціоністки проявляють себе як жорстокі та деспотичні працівники, особливо на керівних посадах. Думаю, усі бачили фільм «Диявол носить Прада»? Анна Вінтур, головний редактор американського модного журналу Vogue, стала прототипом головної героїні цієї відомої кінокартини. Ця жінка непримиренна ані до власних помилок, ані до помилок свого оточення. Анна завжди була одержима ідеєю робити все «на відмінно». Вона ввела в моду стрижку «боб», якій не зраджує з 14 років. Вінтур неодноразово повторювала таку фразу: «Створи свій власний стиль. Нехай він буде унікальним для тебе і недосяжний для інших». Та, на жаль, в особистому житті таким людям важко. Вони надто часто розчаровуються в людях, тому їм нелегко заводити стосунки та комфортно почувати себе поруч із другою половинкою. Постійні докори, критика та невдоволені погляди часто стають тим айсбергом, критичною точкою у стосунках. Саме тому важливо позбуватися перефкціоністських схильностей, коли мова йде про міжособистісні відносини.

Краще зробити неідеально, аніж не зробити зовсім

Перфекціоніст завжди прагне отримати слова похвали в свій бік. Він старається применшити свої досягнення, бо боїться виглядати зарозуміло. Вчені давно помітили, що людина, яка на всі сто віддається роботі, не може знайти компромісів в особистому та навести ладу у себе вдома. Тобто, перфекціонізм захоплює лише якусь одну частину життя людини, інша ж залишаться непоміченою. Варто пам’ятати, що прагнення бути ідеальним може призводити до дискомфорту навколишніх людей. Потрібно дійсно знайти ту золоту середину, аби не стати одержимим від власної досконалості.

Досить залежати від власного чи, ще гірше, чужого успіху. Бо це, як не як, руйнує рівновагу у нашому житті. Досить роздивлятись веселку та оцінювати її досконалість. Помічайте прекрасне у всьому, що оточує. Не шукайте мінусів, натомість, приглядайтесь до плюсів. У світі немає нічого досконалого. Але це не означає, що досконалості не існує. Її просто треба відчувати. Тоді і жити стане простіше.

Анастасія Яворська