30.04.2014 - Подорожі

П’ять днів у місті Лева

Львів без вагань можна назвати найколоритнішим містом України, її культурною столицею. Галичани впродовж віків берегли, наче рідних дітей, українську мову, традиції, звичаї… Сприяли цьому зовсім не укази, закони чи якісь інші прояви місцевої політики, а особливість менталітету. Якщо й не кожен львів`янин в силу тих чи інших обставин має вищу освіту, то моральне виховання там отримують з молоком матері-галичанки.


Не є винятком і мій друг Павло, з яким я листувався 5 років, не зважаючи на вже наявні та доступні тоді можливості мобільної комунікації. Зараз інтернет відкриває нові простори для спілкування, і ми сповна ними користуємось, проте інколи все ж хочеться списати кілька аркушів від руки та віднести до поштової скриньки… Коротеньким електронним листом Павло конкретизував своє анонсоване заздалегідь запрошення до Львова (хотів бачити мене та мою дівчину Катю), і я з радістю погодився.

Ми обрали “повільний” поїзд №659К “Київ-Львів”, що робить безліч зупинок на станціях маленьких міст та селищ і перебуває в дорозі між столицею та містом Лева майже 15 годин. Павло, правда, нас не зрозумів. А ми просто любимо подорожувати поїздом і дивитися у вікно. Навіть тоді, коли там самі дерева або ж взагалі лише темрява і місяць. До того ж наші сусіди по купе їхали всього кілька годин, здається, в межах однієї області. Вагон був майже порожній. Романтика!
День перший.
Заспаний Павло зустрів нас о 6:43 на пероні Львівського вокзалу. Хвилин 10 довелося йти до маршрутки, яка їхала до гуртожитку №1 Львівського національного університету імені Івана Франка, де ми нелегально мали оселитися. Ціни на проживання в готелях не надто кусючі: від 110 до 160 грн. з людини у двомісному номері та до 300 грн. за одномісний люкс (готелі “Власта”, “Львів”, “Незалежність”, “Жокей”). А у готелі “Сихів”, що розташований за мірками Львова далеко від центру, чим програє вищезгаданим закладам, можна зняти номер за 25 гривень за добу. Але Павлові хотілося ознайомити нас, домашніх киян, із суворими реаліями життя у занедбаному гуртожитку. Ми були не проти, хоча не уявляли собі, що все буде аж настільки страшно. А лякав не так стан блоків, де живуть студенти, як ставлення останніх до свого, нехай і тимчасового, дому. Будь-яка нормальна домогосподарка була би збита з ніг самим лише виглядом електроплитки, якій уже не допоможе ні “Доместос”, ні “Гала”, ні “Містер Мускул”, ні “Туалетне каченя”, ні “Калгон”, ні “Блендамед” з відбілюючими кристалами. Плитка або була вимкнена, або грілися на максимумі дві з чотирьох робочих конфорок, над якими раз на 2 дні сушилися шкарпетки. Таргани ще й досі не зрозуміли, що вилазити на конфорки – небезпечно для їхнього життя, а тому за звичкою періодично підсмажувалися. Ми їм не перешкоджали. Павло пояснював це тим, що влітку там майже нікого немає і чергувати нікому. А чиї тоді шкарпетки?
Встигнувши набрати води, яка у Львові подається за розкладом (три години вранці і три ввечері), ми успішно помилися в тазику (душ на літніх канікулах не працює). Подробиць не писатиму, але для тих, хто не знає, як це, скажу одне: гірше, ніж можна собі уявити. Але це все дрібниці. На нас чекає Львів. Ми виїжджаємо маршруткою в центр. Павло, як і по дорозі з вокзалу, називає кожну вулицю (мабуть, готувався бути екскурсоводом), а ми просто дивимось у вікно, бо назви для нас нічого не означають (думаю, і для нього теж, проте роль гіда другові точно сподобалась). Виходимо на маленькій площі Митній, що частково нагадує клумбу без квітів між вузенькими львівськими дорогами, і фотографуємось, бо краєвиди дійсно красиві. Зліва – Храм кларисок (жіночий францисканський монаський орден), прямо – мури монастиря бернардинців з Глинянською вежею. А площа, мабуть, на те така вузенька зроблена, щоб ніхто свого часу не оминув пропускний пункт і не проїхав, не заплативши мита.
Є у місті два арсенали: міський та королівський. Перший було збудовано у ХV столітті, другий – у XVII. У міському зараз знаходиться музей зброї, а у приміщенні королівського розташували Державний архів Львівської області, поставивши перед будівлею пам`ятник першодрукареві Іванові Федорову. Зрозуміло, що відвідали ми саме міський арсенал, а королівським помилувалися ззовні. Пройшли повз Волоську церкву і обійшли Домініканський собор, ставши обличчям до центрального входу. Ця споруда ХVІІІ століття дуже часто виконує роль візитної картки міста, тому фоток там було зроблено багато. Напис над входом перекладається так: “Єдиному Богові честь і слава” (туристи часто цікавляться, а пересічні львів`яни теж не всі знають). Трохи далі – Порохова вежа, що вражає своєю могутністю. Теж варто глянути. Ось маршрут нашого першого дня. Багато побаченого, почутого. Перед поверненням додому заїхали в супермаркет “Арсен”, де запаслися харчами та засобами покращення умов проживання (отрутою для тарганів, наприклад). Повечеряли, відтак заснули ще раніше, ніж голови торкнулися подушок.
День другий.
Затишний, але дуже повільний (це через бруківку) львівський трамвайчик привіз нас прямо на площу Міцкевича, де ми побачили і сфотографували пам`ятник поету та Дім книги. Звідти ми пройшлися до Катедрального собору, навпроти якого знаходився Львівський історичний музей. Відвідавши експозиційні зали, ми випили кави в Італійському дворику – затишному куточку приміщення музею. Звідти недалеко було йти до львівського аналогу київського Майдану Незалежності – “стометрівки”. Саме так місцеві жителі називають частину Проспекту свободи між Оперним театром та пам`ятником Шевченку, до якого ми і вийшли. Традиційно для молоді, саме там ми і зустріли вечір, звідти вирушили до гуртожитку.
День третій.
А ось і та тіснява на дорогах, якою лякав Павло. Нам, киянам, не звикати. Ось приїде до столиці і згадає, яка ж вона, справжня тіснява. А у Львові все не так уже і страшно на сьогоднішній день. Вулиці вузенькі, бруківка – не асфальт, а тому швидко їздити не вийде. І це добре. Забігаючи наперед, скажу, що за 5 днів перебування у місті ми не бачили жодної аварійної ситуації на дорогах. І це не випадково. Це теж ота згадана у першому абзаці особливість менталітету. Якщо людина переходить дорогу у непередбачуваному місці, то її неодмінно пропустять. Правда, там і переходів не так багато, як хотілося б. Підземних лише кілька. А Павло взагалі на них не звертає уваги і чеше через дорогу, де йому заманеться. І, дякувати Богові, з ним усе добре.
Ми успішно доїхали до вулиці Дорошенка, звідки пройшлися до чергової гордості міста в цілому і Павла зокрема – Львівського національного університету імені Івана Франка. Споруда вражає своїми розмірами (чи не всі факультети базуються в одному корпусі), а за візуальною міццю її можна порівняти з будівлею Кабміну. Всередині – ще вишуканіше, ніж назовні. Просто палац. Якби не було в місті ратуші, то я знаю, де б тоді розмістилася міськрада. Навпроти університету – Парк імені Франка, а пам`ятник поетові дивиться на альма-матер і нагадує про себе, як приклад студентам, у яких періодично зникає бажання вчитися. Була там і краплинка дьогтю: у парку та перед ним ніхто не додумався поставити жодної лавки. Тому люди сиділи на бетонному мурі. У серпні це цілком прийнятно, а от восени чи взимку я б там не сидів. Відвідати “Львівського” пива вирішили не традиційно в парку, а аристократично, у якомусь пабі. І тут згадали про “Криївку”. Цей ресторан зроблений у повстанському стилі на згадку про УПА. Перед входом гладенький пан з автоматом вимагає пароль (“Слава Україні!”) і відповідає: “Героям слава!”. Потім запитує, чи є серед гостей москалі. Переконавшись, що немає, пропускає всередину. Катю цей момент вразив і навіть трохи обурив, я поставився з розумінням, хоча теж вважаю подібну політику низькою, а Павло радив сприймати це як звичайний жарт. Та воно насправді так і є. Пускають і росіян, якщо раптом комусь із них туди захочеться. В “Криївці” особливу увагу слід звернути на меню, зокрема на назви страв. Їх перелік треба прочитати від початку і до кінця. Веселі та ситі ми погуляли по місту ще трохи, але я не пам`ятаю, де саме ми ходили і що бачили…
День четвертий.
Ми вирішили просто відпочити. Я з нетерпінням очікував на футбольний матч за участю команди “Львів”. Вперше у найсильнішому чемпіонаті України виступають аж дві команди зі Львова. Якщо “Карпати” мають славну історію та величне ім`я, то “Львів” – команда зовсім молода, і її прогрес не може не тішити.
Тож вийшли з гуртожитку ми за годину до початку гри. Доїхали до “України” теж досить швидко та зручно. Сам стадіон перетворили ззовні на клозет (цивілізованих туалетів я так не бачив, бо їх просто не було). Як би не було неприємно про це писати, але з пісні слів не викинеш. Ну, на новому стадіоні, будівництво якого розпочали у Львові саме того дня, такої ситуації вже точно не буде.
Проблем з квитками не було, хоча каси стадіону “України” почали їх продавати лише в день матчу. Сама ж гра була нецікавою навіть для мене, любителя футболу і журналіста, що спеціалізується на цьому виді спорту. Катя витримала півтори години нудьгування значно терплячіше, ніж Паша. Перед сном ми трішечки прогулялися до Медової печери. Павло запевнив, що вона ось тут зовсім поруч. Ми йшли хвилин тридцять у цілковитій темряві через приватний сектор та безлюдне поле. Пожартував друг. Саму печеру так розгледіти і не вдалося, бо було надто темно. А всередину навіть сам Паша не запрошував. Загалом же цей день видався не гіршим за попередній.
День п`ятий.
Побігли! Зранку ми приїхали на Площу Ринок, де помилувалися власне самою площею, виглядом міської ратуші, а також тим краєвидом, що відкривався з верхівки вежі. Підніматися на верхівку ратуші потрібно пішки, а наприкінці гвинтових сходів висить табличка з написом “До кімнати відпочинку ще 100 сходинок”. Але лізли ми туди не марно. Весь Львів як на долоні!
Після підйому на ратушу ми поїхали до Сихова, спального району Львова, де зовсім небагато визначних цікавих місць та пам`яток архітектури. Нас цікавив аквапарк. Дуже солідна комерційна структура! Катя мала змогу порівняти його з одеським аквапарком і віддала сихівському беззаперечну перевагу. Ударний факт: водні гірки сягали рівня 7-го чи 8-го поверху будинку у висоту. Для тих, хто купатися не любить, були передбачені кафешки та тренажерний зал.
З аквапарку ми швиденько поїхали до Парку культури, де покаталися на атракціонах та пожували солодку вату. Побачили місто з чортового колеса і, тримаючи той краєвид перед очима, поспішили до гуртожитку пакувати валізи. Звичайно, хотілося побачити більше, але ми ще встигнемо! Неодмінно повернемося до Львова, навіть якщо знову доведеться жити в літньому гуртожитку! Ні, краще в готель…

Андрій Галака