24.07.2012 - Хобі

Корисна звичка читати

Чому українці тотально відмовляються від читання і чим це загрожує нації

Український народ найменше серед європейців читає книг. В силу відсутності моди на освіченість (і присутності моди на неосвіченість), бідність бібліотек і високу ціну на нові видання наші громадяни відмовляються від читання.


українці не читаютьЗа статистикою, наведеною журналом “Кореспондент”, щоденно читають книги 15,3% наших співвітчизників, принаймні раз на тиждень – 18,2%, хоч раз на місяць – 19%, рідше, ніж раз на місяць – 21,5%, ніколи – 23,1%, 2,9% не змогли відповісти. При цьому кількість респондентів, що не вказали читання у сфері своїх зацікавлень, перевищила 70%.

 Позбавлена належного державного піклування українська книжка

Читання книг – це серйозний фактор інтелектуального і морального зростання людини, без якого духовний світ особистості буде пласким і невиразним. Стимулювання книговидавництва є пріоритетним вектором державної політики у сфері культури для тієї країни, яка дбає про загальний інтелектуальний рівень свого народу. Українська держава витрачає на підтримку вітчизняного книговиробника трохи більше 20 млн грн, і це в той час, коли вартість друкарської машини складає десь 120-150 тис. дол. Виходить так, що справа може жити лише стараннями меценатів, які згоджуються нести збитки на користь української книги. Але, перебуваючи в такому підвішеному стані постійного очікування й “уповання” на милість небайдужих, вона не може забезпечити усі потреби читачів.

Проблеми із фінансування і загального ігнорування культурних потреб виливаються у низьку якість тієї невеликої кількості видань, яку все ж таки можна знайти на полицях книгарень.

Більшість книг із романами не тільки друкуються на жовтому папері, а й мають тонку обкладинку, бо кольоровий друк та палітурку традиційно відносять до розряду «подарункових видань». Якщо зайти на сайт одного з найпотужніших роздрібних продавців літератури в Україні  «empic», то можна побачити таке: «Собаче серце» М. Булгакова в м’якій обкладинці коштує 31 грн; таку ж вартість має «Сад божественних пісень» Г. Сковороди в палітурці; за сонети Ф. Петрарки – мініатюрну кишенькову книжечку доведеться викласти 33 грн; за «Розповідь людини» Г. Маркеса попросять 89 грн; а ось за «Мертві душі» М. Гоголя треба заплатити 455 грн. Отримуючи 1000-2000 грн, робітник заводу чи прибиральник не може віддати десяту частину від окладу на свої духовні потреби. Твори українських авторів, які б мали коштувати дешевше, нічим не поступаються за вартістю іноземним перекладним письменникам. Вряди-годи можна побачити маловідомий українськомовний роман на жовтому папері, який коштуватиме 80-90 грн.

Бібліотечна справа в Україні ще більш занедбана. У нашій країні на 96 тис. жителів припадає одна книгозбірня, у той час як у Франції одна бібліотека обслуговує лише 20 тис. людей. Навіть у нашого сусіда Росії методи вирішення подібної проблеми видаються дієвішими: там одна бібліотека припадає на 75 тис. осіб, чого досягти значно складніше, ніж українцям, зважаючи на кількість російського населення. За таких обставин люди не готові викладати левову частину своїх заробітних плат за літературу. Сьогодні традиція читання й дарування книг перетворюється скоріше не звичку багатіїв, на елітарну культуру, аніж на норму життя пересічних громадян.

Деградація читацьких смаків

Різко зменшується і кількість читачів преси. Аналітичний український часопис обійдеться покупцеві приблизно у 2 дол, у той час, коли поляк може придбати журнал у себе на батьківщині лише за 1,7 дол, що у 3,3 раза, якщо порівнювати зарплати, менше, ніж в українців. Непопулярність друкованих видань провокує зниження накладів і перехід в електронний формат (у значно спрощеному вигляді) або повне зникнення. Не маючи стимулу працювати й робити якісні матеріали, преса починає орієнтуватися на читача низького інтелектуального рівня, чим і стимулює зростання їхньої кількості. Інтернет-користувач друкованих видань рідко перечитує аналітичні матеріали, а лише продивляється стрічку новин, яка жодним чином не впливає на його духовний розвиток. Зацікавлення молоді уже давно лежать у площині інтернет-розваг, що не потреб

ують надмірних розумових зусиль чи широкого кола інтересів. Віртуальний світ орієнтується на масову культуру, що особливо помітно в соціальних мережах, на форумах та чатах. Найбільш обговорюваними є теми статевих відносин, популярної музики й голлівудських фільмів, але аж ніяк не художньої літератури. На неспеціалізованих інтернет-дискусіях літературна тематика набирає у десятки разів менше учасників, аніж усі інші.

українці не читають

Деградація читацьких смаків спостерігається і на ринку художньої книги. Сьогодні на перший план виходить не серйозна література, а кітчева. Лада Лузіна, письменниця, що спеціалізується на нехитромудрих романах, стала найпопулярнішим українським автором серед співвітчизників. Це відповідає загальній тенденції відмови від класики й заглиблення в розважальну літературу. В метро тепер рідко побачиш заглибленого в твори

Достоєвського читача, частіше – із глянцевим журналом чи романом Донцової. Цим пояснюється і занепад аналітичної преси у порівнянні із «жовтою». Скажімо, польське видання Fakt виходить накладом 542 тис. екземплярів (із кількістю населення у 38 млн людей). Таким обсягом могла похвалитися свого часу хіба що газета «Аргументы и Факты», сьогодні чи не найтиражнішим українським виданням є «Сільські вісті» – 205 тис. екземплярів, хоча українське населення переважає за кількістю польське.

 Невтішні книжкові тенденції та як із ними боротися

Ось як коментує ситуацію на видавничому ринку Роман Неколяк – юрист, книголюб, який прочитує не менше 2000 сторінок художньої літератури на місяць: «Ситуація не особливо добра: відсутність державної підтримки видавничої справи; системи книго розповсюдження. Мій друг, родом з Криму, розповідав, що української книги у них не знайти, окрім підручників; те саме розказувала знайома з Маріуполя; навіть у Харкові це кілька точок продажу – книгарня”Є”, книжковий ринок. Через невеликі наклади ціна буває зависокою. Можна знайти багато чудових перекладів світової літератури українською,наприклад, ті, що друкувалися у “Всесвіті” у 70-80рр. Проблема в тому, що видавництва не беруться використовувати ці переклади, бо їм набагато легше зазначити перекладачем якогось “П.І. Козлова”, який зробив “підрядний” переклад з російської (цей умовний “козлов” може навіть не існувати), трошки його підрихтувати, ніж платити самим перекладачам, чи їх правонаступникам».

Для популяризації читання не вистачає масштабної соціальної реклами і соціальних заходів. Існують перманентні намагання деяких громадських рухів прищепити українцям європейські книжні традиції, як от бук-кросинг (постійне передавання книги іншому після прочитання), але їм не вистачає масовості. Такі ініціативи існують, як правило, на рівні тих людей, які самі зацікавлені в читанні, але вони жодним чином не можуть втягнути у це ті 70 % населення, які не відносять книги до сфери своїх інтересів. Складність також у тому, що в Україні дуже мало пишеться про самих письменників, майже ніхто не хоче займатися поширеним у Європі аналізом творчості та біографії. Існує лише кілька спеціалізованих видань, де публікуються літературні портрети, чого, звичайно, не достатньо для популяризації культури читання. Як наслідок, тотальне незнання прізвищ і творів, дезорієнтація у світовому літературному процесі та повна втрата потягу до літератури.

Загалом, проблема відсутності культури читання – це синтез байдужості влади, бізнес-інтересів книговидавців і письменників та падіння суспільних смаків. За відсутності попиту на літературу книгарні змушені ставити високі ціни, а виробники видавати той низькоінтелектуальний продукт, який охоче купують. Виходить, що книжкова справа в Україні загниває, українські письменники непопулярні ні на батьківщині, ні в світі, бо не перекладаються іншими мовами. А класику сьогодні важко віднайти навіть у шкільних бібліотеках. Надія лише на те, що в країні залишаються люди, яким небайдужа література, і які власними силами підтримують вітчизняний літературний процес.

Маргарита Тарасова