09.11.2012 - Хобі

Допомога як покликання, або Вся правда про волонтерство

Тема волонтерства з наближенням чемпіонату з футболу стає все більш обговорюваною. Та насправді сфера діяльності волонтерів не обмежується допомогою під час проведення масштабних спортивних заходів. Ми намагаємося з’ясувати, ким є ці добровольці і що мотивує ставати ними.


Європейці в Україні

Зазвичай волонтер – це людина віком 18–25 років. Але так звані «робочі табори» запрошують усіх охочих, кому ще не виповнилося 100. Одна з найпопулярніших довгострокових програм для європейців називається EVS (Європейська Волонтерська Служба). Вона дає унікальну можливість провести рік в іншій країні, займаючись соціальною роботою. Проект і країна – за вибором апліканта. Програма повністю покриває всі витрати на житло й харчування та забезпечує волонтерів кишеньковими грішми. Новоприбулі, як правило, винаймають житло або живуть у гостьових сім’ях. Другий варіант значно кращий, адже волонтер швидше адаптується, вивчає мову та має до кого звернутися за допомогою. Окрім того, про них дбає організація, яка приймає волонтерів і займається їхніми поточними справами. Працюють волонтери 30–35 годин на тиждень. Безліч сфер доступні для роботи: це і зв’язки з громадськістю, громадські організації, дитячі будинки та центри для дітей з обмеженими можливостями.

Приїжджаючи до України, європейці уже мають певне бачення майбутньої роботи. Оксана Юрик, міжнародний секретар «Альтернативи-В», організації, що приймає волонтерів, визнає, що воно не завжди відповідає дійсності. «Очікуючи одного, часто-густо вони вчаться чогось іншого. У будь-якому разі це корисний досвід, який знадобиться в майбутньому».

Звичайно, звикнути до життя в Україні може бути нелегко. У разі виникнення будь-яких проблем волонтер звертається до ментора. «Ментор – це “офіційний друг”. Він зобов’язаний щотижня телефонувати волонтеру та цікавитися його справами», – каже Оксана Юрик. Найчастіше клопоти пов’язані саме з зайнятістю. У когось занадто багато роботи, інші ж змушені бити байдики, бо про них наче забули. Крім цього, навіть звичайний похід за покупками чи ремонт поламаного крана можуть викликати у волонтера паніку. Можна сказати, що волонтерство відкриває нові можливості та водночас є певною авантюрою, перевіркою на вміння швидко адаптуватися.

Причини альтруїзму

Бути волонтером – це вибір не лише тих, хто переповнений безкорисливим прагненням допомагати. Інколи люди міркують дещо прагматичніше. У першу чергу, розглядають такий шанс як цінний життєвий досвід, що буде бонусом до резюме. Деякі взагалі сприймають волонтерство як стажування чи тренінг для здобуття нового фаху. Оксана Юрик змушена їх розчарувати, бо насправді цілі та завдання волонтерства діаметрально протилежні. Інша популярна причина бути задіяними у проектах – втеча від труднощів удома. Суїцидальні настрої та сімейні сварки – чим не привід для втечі? Рік у незвичних умовах, подалі від рутини, змиває геть увесь накопичений негатив.

Обрати для волонтерства можна будь-яку країну. Утім, саме наша держава приваблює європейців своєю неординарністю та певною екзотичністю. Волонтери з Німеччини й Великої Британії діляться власними причинами такого вибору.

Фелікс Шмідтке з Німеччини приїхав до Києва восени 2010 року. Хоч його річний проект вже добіг кінця, у хлопця немає бажання покидати Україну. Після закінчення школи німецькі юнаки мають два шляхи –  піти в армію або зайнятися соціальною роботою. 6 із 10 німців обирають друге. «Я не виняток у тому, що хотів уникнути армії. Зате особливий, бо обрав Україну. Моя мама була твердо переконана, що додому звідси я живим не повернуся. Насправді ж стереотипи про Східну Європу просто ганебні». Фелікс приїхав до української столиці як помічник вчителя німецької. «Протягом перших кількох тижнів я був просто приголомшений усім. Нема з ким поговорити, на роботі суцільний хаос, я постійно губився і геть не розумів, як працює  громадський транспорт». Через рік таких «диких умов» усе стало на свої місця. Зараз Фелікс живе у гостьовій сім`ї, завдяки якій удосконалює російську. Тепер він сам викладає студентам німецьку та збирається продовжувати цю справу ще один рік. Крім роботи, є плани й щодо відпочинку: «Ми збираємося подорожувати з батьками Західною Україною наступної осені. Минулої весни вже разом вивчали Кримський півострів».

Гарет Бусс із Великої Британії перекладає українські тексти на англійську для рівненського веб-сайту про екологію. Така робота викликає посмішку: як же британець без елементарних знань української може робити переклад? «Я користуюся онлайн-перекладачем. Перевіряю речення та надаю їм істинного англійського звучання». Ця робота нова для Гарета. Раніше він працював туристичним менеджером у Сполучених Штатах, Канаді та Британії. Але робота швидко набридла. «У цих країнах усе настільки ідеально влаштовано, що тобі просто стає нудно жити. А ось в Україні не буває двох подібних днів». Український стиль життя Гарет вважає такою собі «розвагою». «Я спілкуюся з гостьовою сім’єю мовою жестів. Душ приймаю з великою мискою кип’яченої води, тому що гарячої води нема. Ну, а українські дороги взагалі викликають у мене бурю емоцій!» У нашій країні Гарет почувається ледь не зіркою: «У мене була прес-конференція й інтерв’ю на місцевому рівненському телебаченні. У Британії я про таке і мріяти не міг!»

Наші у Європі

Не лише іноземці приїжджають допомагати українцям, але й наші волонтери їдуть за кордон – зазвичай до Литви, Латвії, Естонії, Німеччини та інших країн. Тривалість довгострокових проектів складає 6–12 місяців. Крім того, є й робочі табори на кілька тижнів або місяців. Щоб зрозуміти, у чому, власне, суть волонтерства, наші співвітчизники радять починати з короткострокових проектів. На відміну від труднощів європейців в Україні, нашим волонтерам у Європі нема причин хвилюватися. Там усе організовано на найвищому рівні. Дехто сподівається завдяки проекту паралельно працювати, але віза це забороняє. Ми цікавимося в українських волонтерів, чи виправдалися всі їхні очікування від участі в міжнародних проектах.

Юлія Міценко з Запоріжжя стала волонтеркою після закінчення університету. Вона двічі брала участь у грецькому проекті для дітей з обмеженими можливостями. «У нас було 15 волонтерів з усього світу, медсестри й майже 100 дітей. Відчуття склалося, ніби ми одна велика родина. І місцеві ставилися до нас як до рідних». Юля допомагала годувати малечу, відводити старших дітей до шкіл і терапевтичних центрів. Крім того, вона проводила уроки малювання та ліпки: «Я обожнювала свою роботу! У мене не було жодних обмежень». Окрім соціальної роботи, у волонтерів були також чергування, які полягали у прибиранні та приготуванні їжі. А на вихідних вони могли подорожувати й знайомитися з місцевою культурою. За півроку в Греції Юля здобула цінний урок: «Усі греки вміють жити й радіти життю. Незважаючи на економічну та політичну нестабільність, вони ніколи не впадають у відчай. Цього варто навчитися українцям». Зараз Юля Міценко знову шукає можливість міжнародного волонтерства, але зазначає, що головним залишається впровадити здобуті знання на Батьківщині.

Ще одна волонтерка, Любов Прудкова, почала свою громадську діяльність в 11 років. Це був фестиваль для дітей з обмеженими можливостями «Повір у себе». Дівчина розповідає, що жила з цими дітьми в одному таборі. Таким чином наставники намагалися стерти будь-які кордони між ними й довести, що ми всі рівні. Свій перший міжнародний проект Люба втілювала в Німеччині – будувала дорогу на кладовищі. «Я була нажахана, спочатку думала не їхати. Але альтернатив не було, а взяти участь у міжнародному з’їзді волонтерів дуже хотілося». За два тижні роботи дівчина зробила для себе кілька спостережень. Наприклад, коли тебе змушують працювати більш ніж 5–6 годин на добу, ти маєш відмовитися. Зазвичай українці не протестують, бо й так раді, що вхопилися за такий проект. А ось європейці дивляться на годинник і заперечно хитають головами – мовляв, своє вже відпрацювали. Фізичну працю в Німеччині Люба згодом змінила на освітню в Чехії. Три місяці вона розповідала школярам про Україну в рамках міжнародного проекту, у якому молоді люди з усього світу ділилися з чехами культурним досвідом своїх країн. Після цього дівчина стала лідером табору в Німеччині. Це вже новий рівень своєрідної кар’єрної драбини для тих, хто має достатньо досвіду, щоб координувати роботу інших волонтерів. Для проектів Любов Прудкова радить обирати маленькі містечка, бо «вони значно затишніші та щиріші». Місцеві постійно навідуються, турбуються, діляться життєвими історіями й частунками. Аналізуючи свій європейський досвід, Люба каже, що міжнародні проекти краще розвинуті, ніж українські. У нас волонтерство ще тільки в зародку.

Євро2012 – смерть для волонтерства?

Сьогодні ми часто помічаємо, що, чуючи про волонтерів, люди миттєво асоціюють їх із футбольним чемпіонатом. Безсумнівно, піар-кампанія Євро–2012 зробила свою роботу на відмінно. Майже 24 тисячі людей виявили бажання бути добровольцями під час цього масштабного дійства. У самому лише Києві мають працювати 6 тисяч волонтерів. Тим не менше, Микола Воробйов , координатор Асоціації Волонтерів України, переконаний, що така кількість не встигне підготуватися. «Зараз до роботи готові лише 400 людей. Мовним школам держава не оплачує їхні послуги, тож підготовка заморожена». Іще однією делікатною проблемою є примусово-добровільне залучення студентів. Ірина Боднар, віце-президент «Альтернативи-В», вважає, що більшість молодих людей змушені бути волонтерами для відпрацювання літньої практики: «Сама ідея добровільної допомоги втрачається. Євро–2012 – це просто смерть для волонтерства». Микола Воробйов погоджується, що футбольний чемпіонат скоріше шкодить, аніж сприяє ідеї волонтерського руху. Але офіційної інформації про примусову участь студентів також немає. Зрештою, курчат рахують восени. Євро–2012 або буде стартовим майданчиком, який витягне волонтерський рух із зародка, або ж пуском для хибного уявлення про його суть і призначення.

Свої для своїх

Ірина Боднар каже, що люди часто не розуміють мотивації волонтерів. Циніки сміються: «Я що дурень задарма працювати?». Зазвичай вони не усвідомлюють, що прибутком можуть бути не лише гроші, але й досвід, знання, коло контактів. Євро–2012 створило образ волонтерства як чогось глобального. Насправді ж допомога може стосуватися кожного. Й українці, як показує практика, потребують її значно більше, ніж іноземні футбольні фанати.

Катерина Сергеєва, координатор українського соціального центру «Волонтер», розповідає, що їхня база налічує 400 волонтерів. Сьома частина з них є найбільш соціально активною: «Ті, хто приходить один раз, щоб продемонструвати свій альтруїзм і піти геть, ненадійні. Нам потрібні люди, які готові проводити час із дітьми з дитячих будинків і сиротинців щотижня». Діти швидко звикають до волонтерів і чекають їх знову. Відчуття, що ними погралися й залишили, спричинить стрес: «Ви приходите не просто побавитися. Ви живете їхнім життям. Втрачаючи їх, ви втрачаєте частину свого світу». Свою роботу Катерина вважає морально нелегкою, але «немає нічого кращого, ніж знати, що хтось чекає і сподівається на тебе».

Обговорюючи перспективи волонтерського руху в Україні, соціальні працівники скаржаться, що ахіллесовою п’ятою є положення нового закону «Про волонтерські організації». Ірина Боднар вважає закон абсурдним, адже відповідно до нього «Альтернативи-В» не існує. Вона має зареєструватися у вищому органі, щоб отримати статус волонтерської організації. Комічним є те, що такий орган досі не створений. Є ще декілька пунктів, котрі викликають обурення. Наприклад, параграфи про вікове обмеження й обов’язкове страхування. Нарікають, що закон приймали похапцем до Євро–2012.

Бажання допомагати й не отримувати нічого є дивним для більшості українців. На відміну від Європи, де і студенти, і пенсіонери є добровольцями, у нашій країні ця діяльність лише відчиняє для охочих свої двері. Увійти чи залишитися там, де ти є – вибір, який, без сумніву, вплине на майбутнє. Коли допомагаєш іншим, допомагай також і собі, відкривай нові можливості для особистого зростання – ось рецепт досвідчених волонтерів. Українці готові на все, щоб допомогти людям в інших країнах. Тим часом волонтери потрібні насамперед  тут. І Євро–2012 справа не обмежується.

Юля Гудошник