Примусовий андеґраунд

За 2014 рік у прокат вийшло більше десяти українських художніх стрічок. Більшу половину з них глядачі могли побачити тільки на великому екрані протягом тижня-двох – це невеличкий часовий проміжок. Вітчизняне кіно – така собі культурна вітрянка. Одного разу подивившись, не факт, що зможеш зробити це знову. Куди ж зникають українські фільми?


У листопаді 2014 на екрани вийшов фільм «Поводир». Стрічка мала неабиякий успіх, ставлячи нові рекорди відвідуваності сеансів. Показово: головною причиною успіху називають патріотичність стрічки. Мовляв, вперше в історії український фільм змусив відчути гордість за Україну.

Подібні сентименти походять з думок, що вітчизняне кіно загалом є низькоякісним і не несе культурної цінності. Тенденція не нова – ще в 1960-х роках воно було під прицілом тодішньої влади. Дебютну короткометражку Віктора Греся «Хто помре сьогодні?» цензура заборонила. Гуманне ставлення до «фашистів» і недостатньо героїчне зображення червоної армії викликало колосальне обурення. Копії стрічки знищили, але Гресю одну таки вдалося врятувати. Зберігав він її під своїм ліжком.

Загалом інцидент не позначився на подальшій кар’єрі дебютанта. Інша справа – Кіра Муратова. Режисерку на вісім років позбавили права знімати за стрічку «Довгі проводи». Причина – «загальнолюдські тенденції». Щоправда, фільм нікуди не зник. Копія стрічки зберігалася у бібліотеці Всеросійського державного інституту кінематографії. Кажуть, на показ «забороненого плоду» збігався цілий натовп людей.

Найбільше від тиску влади постраждав режисер Юрій Іллєнко. У часи СССР були заборонені три його фільми. Тодішнє керівництво не приховувало своє упереджене ставлення до течії «поетичного кіно», до якої він належав. За словами Іллєнка, на 25-му з’їзді КПУ секретар Щербицький урочисто заявив: «Имею честь доложить делегатам съезда, что с так называемым «поэтическим кино Украины» наконец покончено».

Але то були інші часи. Зараз ніхто не забороняє знімати та випускати фільми. Проблема в іншому – як і раніше, їх не дають змогу дивитися. Тільки в інший, економічний спосіб. Вітчизняні стрічки 1990-х і 2000-х не були прибутковими. Вкладені гроші повертали шляхом продажу касет і ДВД. Інтернет-піратство змінило ситуацію – тепер стрічку може подивитися кожен, та ще й безкоштовно. Прокатникам такі зміни не сподобались. У відповідь вони повністю припинили випускати вітчизняні фільми на дисках.

Останнім українським фільмом, який можна придбати на ДВД, є «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». На фоні інших назв він помітно вирізняється – за стрічку, номіновану на Оскар, просять 100 гривень. Для порівняння: ціна на інші диски не перевищує поділку в 60. Глянути «…Крізь Вогонь» легальним шляхом в мережі коштуватиме шість походів у кінотеатр – двадцять доларів. В цій ситуації придбання фільму постає скоріше пожертвою на розвиток українського кінематографу, ніж простим бажанням подивитися кіно.

З втратою популярності класичних носіїв зникла й можливість перегляду фільмів. Є винятки – популярні серед молоді «Тіні незабутих предків» і «Синевир» були показані по телебаченню за півроку після їхньої прем’єри. Але в цілому хороше українське кіно ризикує зникнути з поля зору відразу після його виходу.

Класичний приклад – «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка. Великий бюджет і скандальна слава завадила виходу стрічки на телеекрани та відеокасети. В Україні фільм офіційно досі не випущено. Режисер зміг розповсюдити своє творіння лише під час турне-презентації Північною Америкою 2002 року. Про це стало відомо зовсім недавно – котрийсь американець випадково знайшов у себе рідкісну відеокасету з фільмом і виклав його в мережу.

Подивитися українські стрічки 1990-х можна на каналі 2+2. Правда, щоб зробити це, глядачу потрібна неабияка мужність і терпіння. Фільми показують не раніше другої ночі – якраз після страшилок і легкої еротики. Звісно, деякі записи стрічок можна знайти на піратських сайтах. Але наразі база фільмів неповна – піратам теж потрібен відпочинок, вони не годні чекати ефірів після другої ночі…

Російський онлайн-кінотеатр «Megogo.net» врахував кон’юнктуру: будь-який фільм, у тому числі український, можна подивитися безкоштовно та легально водночас. Для цього користувачі мають лише інколи перериватися на рекламу. На ресурсі є й рідкісні українські стрічки, такі як «Тупик» і «Цвітіння кульбаб». Перепона одна – при спробі перегляду виникає повідомлення: «На жаль, фільм недоступний у вашому регіоні». Для кого вони тоді призначені невідомо – важко зустріти росіянина, який бажатиме дивитися стрічки солов’їною.

28 листопада випущено в прокат фільм «Одного разу в Україні». Наразі це єдина художня стрічка про Революцію гідності. Сеанси тривали лише один день – у столичному кінотеатрі «Київ». На фільм прийшло не більше сорока людей – позначився брак реклами. Режисер Ігор Парфьонов звик до камерної публіки – попередні його стрічки дивилися здебільшого харків’яни на закритих показах. На запитання про долю його фільмів після сеансів у кінотеатрах митець розводить руками: «Стрічку дивилися у Польщі, Франції, Німеччині. Тут у ній не зацікавлена ні влада, ні телебачення. Якщо запросять десь іще показати – зробимо. Але наразі поки що все».

Виглядає, що за кордоном українським кінематографом цікавляться більше. Юрій Іллєнко успішно презентував свою «Молитву» у семи містах США. Інші режисери після прем’єр на міжнародних фестивалях навіть не поспішають показувати свої фільми на батьківщині. Ймовірно мають рацію – для українців власне кіно здебільшого сприймається як андеґраунд.

Мартинюк Христофор