Сам собі жертва, або як не стати вічним невдахою?

Деякі люди обирають зручну роль «жертви», що звинувачує всіх навколо у власних невдачах. Чому так стається і як цьому запобігти? Хто ти – боєць чи жертва? І що робити, якщо ти вже міцно сів на гачок «саможаління»?


Світ не стоїть на місці. Щоб не залишитися позаду, потрібно бігти. Щодня ми долаємо перешкоди та шукаємо можливості, падаємо, підводимося та далі прямуємо до мети. Якщо це стосується тебе – вітаю: ти сильна вольова особистість.

Та в цій статті йтиметься про інший тип людей. Наведу приклад. Дівчина, що завжди має ідеальний макіяж та філігранну поставу, вирішила взяти на себе роль жертви. Меланхолійний вираз обличчя та ноти роздратування в голосі стали невід’ємними частинами її образу. У життєвих невдачах та розчаруваннях, з яких більшість є лише плодами хворобливої уяви, вона звинувачує все: батьків, знайомих, навіть власну карму. Словом, тільки не себе.

І таких людей вистачає. Очевидно, що їхня проблема лежить на поверхні – справа в невмінні визнавати свої помилки та працювати над ними, аби розвиватися як особистість, а не деградувати, вигадуючи після кожної невдачі нові виправдання.

Відчуваючи безсилля і невміння володіти ситуацією, такі особистості підсвідомо тягнуться до подій, які зміцнюють їхню позицію вічної жертви. Називається це явище самопророцтвом; ним займається багато любителів звинувачувати інших у своїх бідах. Я ж казав! – вигукує жертва.

Що ж підштовхує людину до позиції «жертви»? Психотерапевт Наталія Фомічева зазначає:

– Поведінка жертви народжується з виховання. Дитину звинувачують у тому, чого вона не змогла не зробити. Також це може бути виховання з надмірною відповідальністю, коли дитині дають непосильні зобов’язання, а потім лають за те, що не впоралася.

Проте річ не лише у вихованні. Причини такої недосконалої логіки можуть ховатися в багатьох речах. Поки одні стають «жертвами» після якогось життєвого потрясіння чи конкретного розчарування, іншим у такій масці просто зручніше існувати. Раз і назавжди вирішивши шукати проблему в інших, вони швидко звикають жаліти себе, ставлячи дедалі жирніший хрест на можливості стати сильною особистістю.

Наслідки подібної поведінки можуть бути фатальними. По-перше, в людини-жертви атрофується здатність до самоаналізу та самокритики. А це, у свою чергу, може призвести до великої кількості помилок та розчарувань. По-друге, той, хто не вміє визнавати власні помилки, ризикує стати перманентно самотнім (адже важко спілкуватися з людиною, яка у власних проблемах звинувачує всіх, окрім себе).

То що робити, знайшовши в себе симптоми цього «діагнозу»? Невже той, хто одного разу ним заразився, приречений залишитися невдахою на все життя? Не хвилюйтеся: вихід є!

Більшість «жертв» одразу каже: Та ні, я не такий. І це – найкращий спосіб погіршити становище. Натомість слід визнати свою проблему та почати її вирішувати.

Психолог Світалана Киселевська каже:

– Для того, щоб перестати бути жертвою, бажано побачити психологічні нагороди, які витікають з цієї ролі, усвідомити негативні наслідки подібної психології й свідомо відмовитися від неї.

Та як це влаштувати? Звісно, в Інтернеті та в глянцевих журналах є купа статей про те, як раз і назавжди змінити свій світогляд, стати оптимістом та чхати на всі життєві труднощі. Це може й непогано, проте жодна стаття не змінить людину.

Перше й основне, що може допоїти людині змінити світогляд, скинути маску «жертви» (або будь-яку іншу) – це усвідомлення своїх помилок і бажання над ними працювати. Так, це складно, так, це боляче, але це – інвестиція в більш щасливе майбутнє.

У те чи те амплуа добре вживатися на сцені театру. Але якщо ти не актор, примірка деяких масок може закінчитися плачевно. Особливо – коли обираєш роль жертви. Аби в неї остаточно не вжитися, важливо вчасно усвідомити, що ти схибив, та раз і назавжди викоренити звичку себе жаліти. А ще непогано пам’ятати про те, що з будь-якої проблеми є вихід. Це судження – хоч і тривіальне – але однозначно правдиве.

Олександра Ніколаєнко