Шалені хобі

Як ніщо інше, хобі відображає цінності людини, її бажання та уподобання. Дозвілля — це не тільки спосіб релаксації, а й можливість духовно збагатитися. Тому не дивно, що кожен обирає хобі в залежності від своїх уподобань, а інколи навіть створює їх. Ми розповімо про незвичайних людей із не менш незвичайними хобі.


Благодійність — теж хобі

Ріда Сандріджа звільнення з роботи не зламало: замість того, щоб просити про допомогу, він вирішив допомагати сам. Цілий рік цей завзятий американець віддавав щодня 10 доларів людині, яка, на його думку, цього потребувала. Історії про цих людей він публікував у своєму блозі.

«Рік Пожертвувань офіційно розпочався у четвер, 15 грудня 2009 року, — пише Рід. — Концепція проста: я віддаю 10 доларів різним людям щодня. Я втратив роботу в некомерційній організації через економічні негаразди, тому мої дії важко назвати ощадливими. Хоча я вважаю, що це саме той час, коли ми повинні зосередитися на допомозі одне одному. Я розпочав Рік Пожертвувань на честь моєї матері, яка програла довготривалу боротьбу з серцевою недостатністю в 2006 році. Вона була справжнім альтруїстом: спершу завжди думала про інших, а не про себе. Моя мета полягає не в тому, щоб змінити життя тих людей, з якими я зустрічаюся. Будучи відвертим, 10 доларів, ймовірно, ніколи не змінять чиєсь життя. Хоча я вірю, що сам факт пожертвування може надихнути інших наслідувати ідеали, які французький філософ Огюст Конт вклав у термін “альтруїзм”».

Його останній проект називається «Anthony & Me». Після закінчення Року Пожертвувань, Рід Сандрідж почав писати книгу про свій досвід волонтерської діяльності. Він ніколи не був письменником, і таке рішення стало для американця справжнім викликом. Тому Ріду потрібна була людина, яка б відповідала за написання книжки: встановлювала дедлайни, наглядала, щоб Рід працював над книгою у виділений для цього час. І цією людиною став не літературний агент чи редактор, а 55-річний Ентоні, що протягом тривалого часу був бездомним. За допомогу в написанні книги Рід пообіцяв витягнути його з вулиці.

Смертельно цікаве хобі

Чак Ламб живе у США, йому 57 років, в нього шестеро дітей, раніше він працював програмістом, та зараз на дозвіллі він любить… помирати. Чоловік достатньо переконливо імітує власну смерть: з калюжами крові, відкритими пораненнями чи ножем у грудях, а потім викладає ці фото в Інтернет. При цьому Чак підходить до кожної нової імітації творчо й ніколи не повторюється. А почалося все абсолютно випадково: якось увечері Чак із дружиною дивилися серіал «Закон і порядок», і саме тоді йому спало на думку, що він міг би цілком реалістично зобразити труп. «Я сказав дружині, що можу бути мертвим чоловіком, а вона відповіла: “Кожному потрібне мертве тіло”».

Вже через декілька днів Чак запустив сайт deadbodyguy.com із власними «мертвими» світлинами. Фотографом стала його дружина Тоня, яка допомагала чоловікові з ідеями: фантазія в неї виявилася не менш багата, ніж у Чака, і згодом сюжети «домашніх убивств» ставали все більш реалістичними. Сам Чак нині надзвичайно задоволений собою. І не тільки через те, що його хобі щодня приносить 1500 доларів, а тому, що, перш за все, він наблизився до акторської кар’єри, про яку завжди мріяв. Жодні головні чи драматичні ролі його не цікавлять. Він просто хоче зображати на екрані мертвих людей. Тим більше, жодного акторського таланту для цього не треба: лише вибір антуражу та необхідної пози, а в цьому він став справжнім професіоналом. Чак вважає, що й сам він чимось схожий на труп: у нього бліда шкіра, негусте волосся на голові, темні кола під очима, тому й образ його аж ніяк не веселий.

Сайт зробив його по-справжньому знаменитим: після запуску журналісти просто засипали чоловіка проханнями дати інтерв’ю. Окрім того, про Чака Ламба розказували в радіопрограмах і в новинах на телебаченні. Та, незважаючи на те, що йому вдалося стати зіркою Інтернету, Чак все ще не отримав головного — пропозиції зіграти «живого трупа». «Кожен хоче залишити слід на цьому світі, — сказав він одного разу. —Можливо, для когось це і дивна мрія. Але вона моя».

«Телевізійний маніяк»

Пол Ярроу — не відомий телеведучий чи важлива посадова особа, проте це не завадило йому сотні разів «засвітитися» на екрані. Уперше британські глядачі побачили його у 2009, коли кремезний чоловік у светрі з’явився позаду репортерів ВВС та Sky News. Це був його дебют, і згодом Ярроу почали помічати в ефірі ITV, Sky, Channel 4, BBC. Коли кореспондент вів пряме включення, кумедний велетень влізав у кадр за його спиною, вигулькуючи то з правої, то з лівої сторони. А в одному з сюжетів він з’явився з величезною господарською сумкою на колесах. Спершу всі називали його «телевізійним маніяком» або «товстим хлопцем, який хоче побувати в телевізорі». Але згодом блогери виявили, що це Пол Ярроу — соціальний працівник із південного Лондона. Окрім того, Ярроу намагався взяти участь у шоу «Big Brother 2010», «засвітився» на сайті ВВС серед учасників неофіційної церемонії пам’яті жертв терактів 7 липня 2005 року, а також проліз на задній план при зйомках програми «Antiques Roadshow».

Зазвичай Ярроу з’являється в Лондоні: на фоні Парламенту, в Пекхемі, Гайд парку, його також бачили і біля неонациста, і серед протестуючих проти дій Ізраїлю в Секторі Гази. Причому ніхто не знає, як Ярроу вдається дізнатися про місце і час проведення зйомок британськими телеканалами. Популярністю він завдячує перш за все комедіанту на каналі «ВВС» Расселу Говарду, який продемонстрував декілька сюжетів «Sky News», де Ярроу десять разів пройшовся перед камерою.

Тим не менше, крім дивакуватих появ на екранах, Ярроу відомий і своєю соціальною роботою. Чоловіка дуже добре знають на півдні Лондона в Бермондсі, де його кандидатуру висували на низку місцевих нагород за самовіддану працю на користь інших. Також він турбується про своїх хворих родичів, допомагає літнім людям та бореться за забезпечення прав у своєму районі з 12 років.

Чому б не пофарбувати… м’яч?

Майкл Кармайкл — декоратор, дизайнер інтер’єру з американського міста Александрія. Йому 65 років і останні 38 він розвивав доволі незвичайний проект, який врешті-решт дозволив йому потрапити до Книги рекордів Гіннеса. Усе почалося з того, що 38 років тому Майкл пофарбував звичайний бейсбольний м’ячик. Наступного дня він знову вкрив його фарбою, так само й через день, і через тиждень, і через місяць.

Минув рік, а Майкл все ще фарбував м’ячик знову і знову. В результаті він фарбував м’яч протягом років, і згодом той, покритий численними шарами фарби, збільшився до гігантських розмірів. Його вага на 2015 рік становила 1587 кг, а діаметр — 57 см. На м’ячі нині понад 23 000 шарів фарби.

Майкл задоволений своїм рекордом і з радістю розповідає, як усе починалось. Якось він разом зі своїм сином наніс перший шар фарби на звичайний бейсбольний м’ячик, підвішений на мотузці. М’ячик фарбували діти, а згодом і внуки Майкла, гості чи просто випадкові знайомі. Інколи люди спеціально їхали до Майкла, щоб нанести новий шар фарби. Єдиною умовою було те, що кожен раз колір фарби повинен відрізнятися від попереднього.

Звичайно, мотузку, на яку Майкл колись підвісив м’ячик, довелося замінити на металевий трос. Та й якщо спершу фарбували тонким пензликом, то тепер Майклу доводиться використовувати валик. На запитання «Для чого це?» Майкл Кармайкл відверто відповідає, що і сам не має гадки, для чого він фарбує свій м’яч. Та при цьому американець упевнено говорить, що зупинятися на цьому він не планує. Та це й зрозуміло, адже бейсбольний м’яч Майкла став місцевою пам’яткою. Людям подобається те, що робить чоловік, і багато хто вважає його м’яч справжнім витвором мистецтва.

Божена Ікалюк