Про підкорення Говерли думали, напевно, чи не усі жителі України. Жартують, що вийти на гору – обов’язок кожного українця. Є велика кількість людей, чия нога ще не ступала пологими схилами Говерли, але також є багато тих, хто вже встиг там побувати, і не один раз.


Попри те, що висота гори ледь перевищує дві тисячі метрів, дістатися на пік не зовсім просто, в цьому я переконалася власноруч. Якщо добиратися до пункту сходження на авто, найзручнішим для сходження є маршрут через Ворохту. Це селище довге і мальовниче.  Розклалось воно у горах на декілька кілометрів, хоча постійних жителів тут лише чотири тисячі.
Ворохта – місце, це можна зупинитись, якщо похід на Говерлу триватиме не один, а кілька днів. Тут чарівна природа, чисте повітря, прекрасні високогірні маршрути, дивовижні ландшафти, історичні та культурні пам’ятки. До речі, чудове розміщення селища між схилами Карпат, біля витоку річки Прут, неподалік від Яблунецького перевалу, сприяла формуванню Ворохти як сучасного спортивно-туристичного центру. Відоме селище і як база підготовки українських спортсменів – біатлоністів, лижників.
Напевно, найцікавішою пам’яткою гуцульської архітектури є церква Різдва Богородиці, збудована у 1654 році. Вона побудована без жодного цвяха і дивовижним чином уціліла до наших днів. Всередині церкви можна помилуватися кількома збереженими фрагментами розпису. У дзвіниці створено музей.
Місцеві тут дуже гостинні – запропонують екскурсію селищем, допоможуть знайти житло. А також автентичні розваги: послухати гру на трембіті, переодягнутись у національні костюми, покататися на конях і навчитися місцевим таночкам.
Кілометрів за десять від Ворохти поблизу спортбази стоїть великий плакат-заклик: “Шановні добродії! Нехай місце відпочинку, залишене вами, зваблює інших порядком і чистотою”. Дійсно, місцеві лісники кажуть, що через те, що Говерла є популярним об’єктом літнього і зимового відпочинку, вона має високий рівень засміченості привершинної ділянки, а також знищений рослинний покрив на вершині. Саме від цього банеру прокладено маршрути для сходження.
Низ Говерли порослий густим лісом. Часом доводиться пробиратись крізь густі зарослі. Стежка то засипана глицею, то помережана товстим корінням. Уздовж неї протікає невеликий гірський струмок – річка Прут із перекинутими де-не-де містками, трапляються маленькі водоспади.
Коли ліс закінчується, сходження стає набагато складнішим. Гущавини дерев переходять у так званий субальпійський пояс – низькі чагарники. Нас зустрічає туман і несподіваний дощ. На початку маршруту нас налякали зміями – кажуть, дуже розплодились. Але жодна гадина не зустрілась. Під ногами прошмогрували хіба що цілком доброзичливі ящірки.
Після чагарників видніється стежина. Тут росте лише трава. Схил дуже крутий – здається от-от злетиш у провалля. Єдине пласке місце на всьому підйомі – плато, знане як “Говерлянка”. Звідси починається найскладніший відрізок шляху, останній ривок.Вершина Говерли, нарешті. Це кам’янистий утоптаний майданчик з металевим хрестом, мармуровим тризубом і бетонним обеліском. Тут відкривається неймовірний краєвид на довколишні вершини.
Перші кроки вниз видаються ще складнішими, ніж нагору. Діставшись нарешті початкової точки сходження, відчувається хижацький апетит. Продавці з базарчику, помітивши втомлених туристів, наперебій пропонують купити сертифікат про підкорення Говерли. Але вражень від усвідомлення того, що ти там побувала, цілком достатньо.
Підйом на Говерлу – пригода, якою можна пишатися. Більше того, Карпати манять туристів цілий рік. Тому який сезон ви не обрали б для сходження, таке особисте досягнення запам’ятається у будь-якому випадку.

Марта Кудляк