«Собор Паризької Богоматері» — мюзикл із почуттями до глядача

Згасло світло, затихли аплодисменти та шалені крики «Браво!». Глядацька зала спорожніла, тож тепер кожен актор може залишитися наодинці зі своїми думками та враженнями. Геніальна вистава, яку вони грають чи не щодня — неймовірна історія людей, яким доля не залишала жодного вибору. 


Це мюзикл «Собор Паризької Богоматері» за мотивами роману Віктора Гюго. Добре відома історія стала класикою світового мистецтва, а її головні дійові особи — персонажами масштабу Гамлета, Дон Кіхота та інших «вічних» образів світової літератури.

Ідея створення мюзиклу належить Люку Пламондону. Шукаючи тему для музичного твору, Люк гортав книжку про популярних літературних героїв. Цікаво те, що увагу поета привернула не Есмеральда, а Квазімодо. Перечитуючи роман, він пише тексти більш ніж до 30 пісень, незабаром до роботи підключається Ріккардо Коччіанте, дає послухати власні мотиви пісень, які згодом стали неперевершеними хітами «Le temps des cathedrales», «Belle». Можна навіть сказати, що історія мюзиклу й почалася з пісні «Belle», яку з часом визнали кращою піснею другої половини ХХ століття у Франції.

Канадські співаки Брюно Пельтьє, Люк Мервілль, Гару, Даніель Лавуа та французькі виконавці Елен Сегара, Патрік Фйоррі, Жюлі Зенатті змусили переповнену залу аплодувати стоячи знову й знову. Своєю геніальною акторською грою вони підкорили серця величезної аудиторії, завдяки їхнім проникливим голосам глядачі плакали та захоплювалися справжніми почуттями. Кохання, зрада, ненависть — у цій історії є все.
Робота над мюзиклом «Notre Dame de Paris» почалася в 1993, а французька прем’єра відбулася у вересні 1998 року в Парижі. За вісім місяців до цього було випущено концепт-альбом. Постановкою займався відомий французький режисер-авангардист Жиль Майо.  Мюзикл «Notre Dame de Paris» потрапив до Книги Рекордів Гіннеса за найуспішніший перший рік роботи.

У 2010 році всі виконавці ролей знову об’єдналися, щоб представити світові нову концертну версію мюзиклу. Варто також зазначити, що музичне супроводження здійснював саме український оркестр. Співаки подарували чудову можливість знову насолодитися виконанням арій мюзиклу декільком країнам Європи. Зокрема, у Києві відбулося два концерти. Усі вище перелічені факти беззаперечно свідчать про мистецьку значущість музичного твору Люка Пламондона та Ріккардо Коччіанте за мотивами роману Віктора Гюго.

Фатум у житті людини
На першій сторінці роману Гюго йдеться про те, як автор, оглядаючи Собор Паризької Богоматері, у темному закутку однієї з веж помітив написане на стіні слово «ANARKIA», що в перекладі з грецької означає «фатум». Глибоко вирізані на камені літери ніби вказували на те, що їх написала людина з середньовіччя. Моторошний сенс, яке приховувало це слово, глибоко вразив автора. Невипадково Віктор Гюго свій твір почав саме з цього слова: лейтмотив фатуму проходить червоною стрічкою крізь весь роман.

Доля, фатум, призначення — яким словом ми б це не називали, проте кожен із нас розуміє, що існує якась сила, яка певним чином керує нашим життям. Адже ми бачимо, що на кожну дію є протидія, за кожний вчинок ми отримуємо певну відплату.
Віктор Гюго геніально розкрив цю проблему в своєму романі. Долі персонажі немов пронизані однією ниткою, яка поступово стягується все сильніше і сильніше. В образі кожного з персонажів чітко показане надзвичайно сильне страждання від впливу цього фатуму.

Багато таких суперечностей втілено в образі Квазімодо — горбатого дзвонаря Собору Паризької Богоматері. Важкий слід фатуму помітно навіть у його імені: з латини воно означає «напівлюдина». Він народився з фізичними вадами, у 14 років він став дзвонарем, але через надто гучний дзвін у нього лопнули барабанні перетинки. Квазімодо ненавидів свою потворність, але при цьому мав дуже добре серце. Він був відлюдьком ще з народження: від нього відмовилися батьки, його зневажали всі навколо й усе це лише через зовнішність, яка зламала людині життя. Хіба це справедливо? Гару в ролі Квазімодо неймовірно правдивий, він повністю переживає життя дзвонаря Собору Паризької Богоматері. У ньому горить вогонь, палає іскра, що розгорається в пожежу, коли він нарешті отримує можливість спостерігати справжню красу. Голос Гару, низький, хрипкий, той, що торкається всіх струн душі, його неможливо описати словами. Усі його пісні знаходять відгук у серцях слухачів. Жюлі Зенатті в книзі «Щоденник Жюлі 3» неймовірно точно описала одну з найпроникливіших сцен мюзиклу: «Скрючившись над Есмеральдою, він перетворюється на тварину, котра виє, не в силах заспокоїти свій душевний біль».

Переглядаючи мюзикл, ми можемо побачити та зрозуміти страждання кожного з персонажів. Виникає відчуття, ніби долю кожного з них вже визначено заздалегідь, але найстрашніше — це неможливість щось змінити. Усі ці погляди, страждання, почуття віддзеркалено в пісні «Fatalite» («Фатум») , де йдеться про те, що «наше життя в руках долі». Проте, у мюзиклі, на відміну від роману, герої прямо показують свій відвертий протест щодо цього. У кількох піснях Квазімодо, Клопен, Есмеральда співають про те, що вони прагнуть змін та закликають усіх навколо боротися з цією жахливою несправедливістю. У пісні «Condamnes» («Осуджені») лідер Двору Чудес, Клопен, запитує «Як же зробити цей світ щасливим? Напевно, це питання завжди буде актуальним і те, що автори вистави порушили таку важливу тему, пояснює незгасаючу популярність мюзиклу.

Любов як основа людського життя
У музичній версії роману досить чітко показані всі варіації романтичних стосунків між чоловіком та жінкою. Усі події відбуваються навколо чарівної Есмеральди: священик Клод Фролло кохає її своєю страшною згубною любов’ю, потворний Квазімодо також закохується в прекрасну циганку, але його кохання щире та правдиве. Проте Есмеральда обирає зовсім іншу людину — капітана Феба де Шатопера, прекрасного зовні, але, на жаль, потворного всередині. Ми вважаємо, що Есмеральда ідеалізувала Феба, сліпо його кохаючи. Вона створила прекрасний образ і повірила в нього, не помічала жодних його недоліків, не хотіла вірити в те, що в коханого взагалі можуть бути якісь недоліки.
Квазімодо — повна протилежність Феба де Шатопера. Тут знову ж таки відчутний вплив фатуму, злої насмішки долі, яка вщент розбиває мрії та сподівання двох найправдивіших персонажів. Адже чи змогла б Есмеральда покохати Квазімодо таким, яким він є, і прожити з ним все життя? Напевно, що ні.
Більшість критиків одноголосно заявляють, що жодна з інших версій цього мюзиклу, жоден інший акторський склад не зможе повністю відтворити або перевершити оригінал.

Марія Деменко, режисер: «Усі три героя закохуються в прекрасну циганку Есмеральду, яка зачаровує всіх чоловіків своєю природною внутрішньою та зовнішньою красою. Образ Есмеральди в романі та в мюзиклі важкий та трагічний. Вона — втілення наївності, зовсім не схожа на інших жителів «Двору чудес». Есмеральда в мюзиклі значно відрізняється від героїні Віктора Гюго. Звичайно, у зовнішності Есмеральди також , порівняно з романом, є багато відмінностей, але більшість критиків стверджують, що іншої акторки на місці Елен Сегара, вони не бачать і не хочуть бачити. Вона зі своїм кришталевим сопрано та пронизливим поглядом — найсправжнісіньке втілення загадкової циганки.
Клод Фролло — самотній священик, що присвятив своє життя релігії та науці. Його образ втілює Даніель Лавуа. У ньому борються пристрасть до релігії та пристрасть до жінки. Священик страждає як ніхто інший. Його кохання до Есмеральди насичене таким болем та внутрішніми муками, що глядач, непомітно для самого себе, починає жаліти Фролло, попри нелюдськість його вчинків.
Феб де Шатопер, роль якого виконував Патрік Фйоррі – романтичний герой, солдат короля, мужній лицар. Впродовж усього мюзиклу його мучить пристрасть та бажання, однакові і до Есмеральди, і до Фльор-де-Ліс. Він розривається між двома коханими й розповідає про це глядачеві в пісні «Dechire» («Сльоза»):

Я розриваюсь.
Розриваюсь між двома жінками,
Котрих я люблю.
Між двома жінками, котрі люблять мене.
Чи не легше просто вирвати мені серце?

Ми бачимо, що він однаково сильно кохав обох жінок і це вбивало його зсередини.
Сценічний образ Фльор-де-Ліс втілювала Жюлі Зенатті, яка неймовірно точно передала характер своєї героїні. Юна, невинна, але в душі дуже сильна та зібрана, здатна й вибачити, і прийняти. Рухи Жюлі на сцені досить скупі, але її погляд та голос передають усі її внутрішні переживання. Вона змушує полюбити себе та відчути драму її кохання до Феба де Шатопера.

Без кохання життя втрачає сенс. Історії людей, які нам оповідають автори цього музичного твору, не отримавши свій шанс бути щасливими, коханими, у принципі не мають продовження. І цілком логічною розв’язкою й у романі, і в мюзиклі було те, що головні герої трагічно гинуть. Це логічне завершення теми кохання у творі: любов — основа людського життя, вона, за думкою Віктора Гюго та авторів мюзиклу, потрібна людині, як повітря. Втративши любов, головні персонажі обох творів не можуть існувати, оскільки втрачено сенс їхнього життя.

Ідея кохання — основа більшості всіх пісень, віршів, книжок, постановок, кінофільмів. Це вічна тема, яка ніколи не втратить своєї актуальності, адже люди завжди прагнули знайти справжнє кохання, пізнати це щастя та робитимуть це завжди, бо без цього наше життя не має сенсу. Отже, ідея кохання дійсно безсмертна. Загалом, мюзикл — це своєрідний заклик любити ближніх. Любити справжньою, щирою любов’ю, яка здатна змінити світ на краще.

Відомий мистецтвознавець Шилова Н.В. свого часу наголосила: «Саме з масовою культурою пов’язано багато художніх досягнень, наприклад, виникнення й розвиток мюзиклу — жанру синтетичного, демократичного й привабливого, із найбільшим арсеналом театральних виразних засобів. Розрахований на широке коло глядачів, він відображає їхні емоції та настрої, пропонує розмову про вічне…» Автори музичної вистави довели, що, якщо віддати власному творінню всю душу, воно здатне існувати у вищому вимірі та знаходити відгук у серцях глядачів.

Французький мюзикл Люка Пламондона та Ріккардо Коччіанте «Собор Паризької Богоматері» — це справжній витвір мистецтва, який, без сумніву, заслуговує на увагу, а завдяки небайдужості до свого глядача цей твір давно завоював всенародну любов.

Чернуха Анастасія