08.02.2015 - Інтерв'ю

Таємниці столітнього будинку

Що примушує колишнього новоград-волинця, а нині – успішного столичного підприємця та знаного письменника, знову і знову повертатися у віддалене поліське село? Чому столітній дерев’яний будиночок для нього ліпший за квартиру у столиці? Які таємниці приховують старовинні – фото поміж вишитими рушниками, і навіщо збирати те, що століттями вже не використовується?


Саме на ці питання ми шукали відповіді у наступному репортажі.

Микола Хомич – колишній новоград-волинець, а нині – відомий письменник та успішний підприємець, більше десятка років мешкає в Києві. Проте щойно випадає день-другий вільний, чоловік сідає за кермо і за кілька годин приїздить сюди – у село Радулино, що на межі Новоград-Волинського та Баранівського районів. До будиночка, де промайнуло його дитинство. Вже давно пішли з життя його діди і прадіди, котрі колись зводили цей дім, розлетілися з нього по світу декілька поколінь великого працьовитого селянського роду, вже й батька немає на землі, але і досі цей куточок минулого живе своїм особливим життям. Ось і нині він гостинно блимає вогниками невеликих віконечок у довгі осінні вечори. І якщо зазирнути в одне з них, то можна побачити дві затишні кімнати, старовинну піч з мальованими глечиками і рогачами, вишиті рушники на іконах та старих фото у потемнілих від часу рамочках. А ще – такі ж старовинні, дбайливо доглянуті меблі і чоловіка, що схилившись біля тесаного дерев’яного столу, працює за комп’ютером.

Власне, один тільки ноутбук з усієї навколишньої обстановки нагадує про те, що на вулиці 21 сторіччя, а все інше – звідти, з далекого минулого. На всіх цих рушниках з вишуканим мереживом, полотняних занавісках та простирадлах, домотканих ряденцях у чорну, коричневу та червону смужечки, неначе спинилася історія вікової давності. І зупинив її тут саме цей чоловік з проникливим поглядом, який, відірвавшись на мить від комп’ютера, задивився крізь віконну шибку на садок, де ще досі лунко падають пізні осінні яблука.

Микола Харитонович чомусь раптом пригадує собі, що то була улюблена татова яблуня у садку, яку він посадив ще у свої студентські роки… Вже й батька немає, а стара яблуня і досі родить щедро та рясно. Тепер уже чотирьохрічна онучка його, Лія, як і він колись, так любить похрумкотіти соковитим червонобоким яблучком. А ще вона добре знає, що саме під цим деревом закопано її пупок, і любить про це розповідати. Вони часто бувають тут усі разом – дружина, донечка, зять, онучка. І тоді дім, подвір’я і садок знову наповнюються веселим гомоном, сміхом, пізніми вечірніми розмовами, ароматами запашного чаю, настояного на малинових і вишневих гілочках, та неповторним смаком рум’яних пухких пирогів просто з печі – з маком або яблуками. Все знову так, як колись – у далекому дитинстві…

Дивна річ – життя. Минають дні, роки, сторіччя, але знову і знову, через віки і покоління, щось повторюється і складається з малих часточок в одне ціле – з думки, спогаду, здогаду у певну і неминучу закономірність. Як її розгадати – незбагненну таємницю сутності людського буття? Де знайти відповідь на оте одвічне «Для чого ми на цій землі?». Де починається минуле і закінчується майбутнє, і чи можливо зазирнути за завісу історії та знайти там розгадку таємниці сучасного?

Непрості запитання, але він наполегливо намагається знайти на них відповідь. Знайти її і подарувати світові на сторінках своїх книг. «Ніч Русалки», «Час», «Простір Х або територія брехні» – три книги Миколи Хомича вже вийшли у світ. Остання з них – щойно з друку. І всі – читаються на одному подиху. Коли заглиблюєшся у світ цих книг, то розумієш – це щось більше, ніж просто література. Це – своєрідний і надзвичайно цікавий погляд на життя, на все, що у ньому відбувається.

Але, щоб зрозуміти – потрібно прочитати. Не будемо переказувати зміст, бо кожен читач має сам відкрити його для себе. І знайти себе у цих книгах. А після прочитання дати власні відповіді на одвічні питання.

Нині ж нам пощастило навідатися у гості до письменника, аби зрозуміти і побачити його таким, яким він є тут – у батьківській хаті на Поліссі. Щоб саме тут з’ясувати – чим саме особлива для нього ця хата, які таємниці минулого приховують ці старовинні світлини на стінах під вишитими рушниками. І не лише світлини…

Отож спілкуємося просто на подвір’ї, де у садку так затишно розмістилися за дубовим столом з такими ж дубовими широкими лавами. Одразу ж відзначила, що Микола Хомич – надзвичайно цікавий співбесідник:

— Миколо Харитоновичу, а як саме у Вас з’явилася думка відродити знову цей будиночок?

— У цій хаті жили мої баба з дідом, тут промайнуло моє дитинство. І хоч я народився не в Радулино, але своєю малою батьківщиною вважаю саме цю садибу. І в першій моїй книзі, «Вавилонській вежі», описано, як приходить розуміння і поняття цієї малої батьківщини.

Я ж народився, зараз уже в зовсім іншій державі – в Казахстані, дитинство моє проходило там. Одна бабуся моя проживала в Ростовській області, це по маминій лінії, а батькові корені – тут, і питання національності в нашій родині ніколи не ставилося, тобто все це було дуже делікатно. Батько у мене був будівельником, він після закінчення навчального закладу поїхав до Казахстану, і там вони з мамою й зустрілися, там народився і я.

Казахстан був багатонаціональною країною, кого там тільки не було! У класі в мене були і німці, і греки. Ось у дитинстві ми грали і говорили «росіяни – німці», тоді виникло питання – а хто я? Я приїжджав на літо і до Ростова, хоча там також було українське поселення, а в бабусі було прізвище Макаренко, тобто коріння – теж українське. Але все одно там – була Малоросія, а ось тут ось – дух, справжня Україна.

У дитинстві цей ліс, ці запахи я відчував якось особливо, мені здавалося, що це все мені рідне, що це – моя батьківщина. Так склалося, що з покоління в покоління мій батько, дід, прадід і т. д. весь свій вік прожили на цій землі, яка належала ще моєму прапрадіду.

Він був костоправом. Можливо, саме тому прадіда ніхто не зачепив під час так званого «розкуркулення», і для нас це добре, так як родина нікуди не переїжджала. Адже ці землі споконвіку оброблялися нашим родом. Так, вони зменшилися в розмірах, (радянська влада таки відібрала левову частку цієї садиби), але будинок завжди стояв на тому ж місці, і сад тут був, це місце – наче пуповина нашого роду.

Якось у молодших класах я поцікавився у діда своїм родоводом. Ще в 6 класі намалював Родинне дерево і тільки тепер розумію, що якби цього не зробив, то щось би втратив. Завдяки цьому Родинному дереву я дійшов до 1730 року, поіменно, а це – час Петра І! І все пов’язано з Радулином і цим місцем.

Тому не могло так бути, що б я не відбудував будинок. Почав я це сім років тому. 1984 і 1985 років померли бабуся Ганна Федорівна і дідусь Володимир Харитонович – останні постійні мешканці цього будинку.

— Цікаво, ім’я Харитон – завжди передавалося у Вас з покоління в покоління?

— Мого батька назвали на честь діда, бо він був блондином як дід, якого називали Харитон Білий. У нашій сім’ї половина натуральних блондинів.

Коли будинок став дачею, ми всі сюди приїжджали, моя дочка Юля теж відчуває цю енергетику, вона просто рветься сюди. Можливо, тіні предків нас кличуть.

Я вже 11 років постійно живу в Києві, але не міг цей порожній нежитловий будинок не тиснути мені на мізки. Він почав валитися, протік дах, перекриття пошкодилися, вікна прогнили. Ми взялися все реставрувати, намагаючись по можливості нічого не змінювати і відтворити так, як воно було колись. Але я отримав майже порожній будинок, який потрібно було наповнити ось тим духом дитинства.

— Як обставляли будинок?

— Майже всі меблі тут збереглися, і я цьому радий. Є лавки, стіл, шафа… Але не було тих рушників бабусиних на іконах, які мені так подобалися. Рушники хтось забрав, тому я шукав схожі, вишиті гладдю. Потім мене потягнуло на всю українську культуру, тому тут є рушники і з Івано-Франківська, Волині. Є килими полтавські, гуцульські. Збереглося бабусине полотно, її домоткані рушники, які вона так любила – так вони і є в сувій загорнені.

Зараз з’явилася задумка більша – я добудую на цій садибі музей, де будуть знаходитись колишні знаряддя праці: ціпи, плужки, серпи. Пам’ятаю, як бабуся в’язала снопи з жита, складала в копиці, а зараз цього вже не побачиш, так як і довбані вулики, тому хочеться це все зберегти і для себе, і для дітей.

Я гадаю, що батько був би радий, знаючи, що будинок ожив. Думаю, як би поставилася бабуся до того, що я в хаті щось перебудовую, адже її дух залишився тут. Мені іноді здається, що у мене навіть з ними відбувається спілкування, наприклад, коли беру дідові інструменти. Цей діалог ведеться, і їхня присутність є завжди. Ми говоримо «бабин жасмин, піон», – це ті рослини, які ще вона ростила. Моя дочка крізь зв’язок поколінь відчуває цю енергетику, і цей зв’язок не припиняється.

— Миколо Харитоновичу, і ще одне запитання – чому Ви вирішили відродити не тільки свою родинну садибу, а й свято Івана Купала, яке вже декілька років поспіль організовуєте у Радулино, оголошуєте конкурс творів серед місцевої дітвори і нагороджуєте переможців такими гарними призами?

— Я згадую свято Купала за часів мого дитинства, тоді не так все відбувалося – було пишніше, а потім майже перестали його святкувати. Мені захотілося це відродити, щоб свято не померло, тому що це – той глибинний зв’язок, ще з нашим далеким минулим – язичництвом. І не хотілося б, щоб зв’язок перервався на нас, адже люди його пронесли через скільки поколінь! А щодо конкурсу і призів, то мені хочеться заохотити місцеву дітвору до творчості, розбудити в юних серцях інтерес до історії рідного краю.

— Що ж, бажаємо Вам успіхів і творчого натхнення!

— Дякую!

Валентина Гембарська