Таємниці Чорної Гори

Серце Середземномор’я, що зігрівається теплим сонцем, омивається найчистішим Адріатичним морем і оповите горами, вмістило в собі маленьку республіку Чорногорію, також відому як Монтенегро. У тих краях народилася метафора від назви – «люті скелі». Однак повний її сенс набагато глибший. Він вміщує в собі характеристику не тільки скелястого пейзажу, але і суворих умов життя. Люті скелі стали воістину символом народної долі.

Історичні факти

Ціле сторіччя знадобилося турецьким ордам, щоб дійти від Косова поля, де в 1389 році вони завдали поразки сербському війську князя Лазаря, до князівства Зети – останнього оплоту сербської незалежності на східному березі Адріатичного моря. Багато слов’ян, рятуючись від розбою і погибелі, протягом того сторіччя шукали притулку в сусідніх державах, а також у Польщі та Росії. Великий потік людей ринув до Зети. Це були переважно вояки, сильні тілом і духом, готові продовжити битву з чужоземним поневолювачем за свою свободу. Вони не тільки помножили населення Зети, але і внесли помітні зміни в її суспільний лад. Значна частина селян виявилася вільною від феодальної залежності. Зета стала називатися Чорною Горою чи Чорногорією.
Героїчний, хоч і малий народ жив за патріархальними законами, великими сім’ями, об’єднаними в братства і племена. Він займався скотарством, вирощував на лютому камінні мізерні врожаї жита і ячменю, обробляв на сонячних схилах виноградну лозу. Дорожче життя цінував цей народ свободу, зі століття в століття боровся за неї. Тому головною для його синів була професія воїна.
Гірничий російський інженер, а згодом відомий мандрівник Єгор Ковалевський, який займався в 30-40-і роки минулого століття у Чорній Горі розкопкою корисних копалин, залишив записки про становище чорногорців. За його підрахунками, вони кожен місяць витримували 6-7 битв з турками, дві п’ятих усього населення гинуло на полі бою, одна п’ята – від ран, отриманих в боях.

Погляди та ідеали
Чорногорця завжди можна відрізнити від представників інших південних слов’ян. І за зовнішністю, і за характером, і за звичаями. Як і у кожного народу, в них є ідеали чоловічої та жіночої краси. Очевидно, носіями її для сина є мати й сестра, для дочки – батько і брат. Серце хлопця зазвичай хвилює дівчина свого племені, свого вигляду. Хлопець, як і дівчина Чорної Гори, Далмації, Сербії, – «вмирають по чорним очам», користуючись пісенною метафорою. Говорячи про дівчину, то в піснях вона мріє про той час, коли вийде заміж і народить «чорноокого і чорнявого сина». Чорноокий син, чорноока донька – ось південнослов’янські ідеали. «За двох блакитнооких гроша б не дала, за молодого чорноока і тисячі дукатів не пошкодувала б!» А ось пісенний портрет красуні: «Вродлива – гарніше бути не може, висока і струнка, брови – дві п’явки, очі – дві ягоди терну, коса – крило вороняче».
Стати мужнім і мати власні сформовані погляди – важливі складові ідеалу чорногорців. І не тільки відносно чоловіків. «Дробову і малу в дружини не беру», – кажуть горяни. «Зареклася і заприсяглася – не піду за маленького!» – вторить їм дівочий хор. Чорногорець, провівши поглядом високу статну дівчину або жінку, не забуде сказати із захопленням: «Такі народять героїв!»
Народний костюм чорногорців скроєний і зшитий так, щоб підкреслити чоловічу, військову статуру. Кругла низька кепка, що надягається трохи набакир, не приховує велику голову юнака, жилет і короткий каптан у поєднанні з широким поясом підкреслюють його стрункість і статуру. Костюм кольору вогню, золоте шиття, галуни, шнури, інкрустований пістолет за поясом – все це служить фоном, на якому вимальовується у всій красі справжній чоловік.
Російський професор А. Александров, який жив серед чорногорців і глибоко вивчив їхній побут і звичаї, у своїй праці «Чорногоріка в суспільному і особистому житті» писав: «Коли народиться хлопчик, в Чорній Горі тріскаються високі гори від радісних вигуків і рушничої стрільби, від веселих вітань рідних і знайомих з усіх боків, які приносять дари новонародженому. Всі радіють появі на світ нової людини, нової сили, здатної, коли прийде її час, захистити свою дорогу вітчизну. Ця радість – результат історичних умов, яку створило в Чорній Горі саме життя. Захищаючи протягом п’яти століть свою свободу від турків, ворога незмірно більш могутнього, цей народ-ратник, природно, хотів мати більше воїнів». Все, чим була багата сім’я, в якій народився хлопчик, виставлялося на стіл. І всяк, що піднімав чарку, бажав:
– Нехай виросте героєм! Тільки герої могли відстояти свободу цього народу. Такою була гранітна логіка його буття.
Першою і останньої іграшкою хлопчика був меч. Змалку він готувався до боїв і негараздів, загартовуючи тіло, тренуючи «руку відплати». Авторитет «чоловічої голови», будь то хлопчик чи підліток, був вище авторитету будь-якої жінки, навіть літньої. Чорногорець, відповідаючи на поставлене йому питання, скільки у нього дітей, не брав у рахунок дочок. Дев’ять синів – дев’ять дітей. Десять дочок, але жодного хлопчика – значить, жодної дитини. Історично сформовану приниженість жінки, писав А.Александров, можна було спостерігати в її як сімейному, так і суспільному житті – усюди і завжди чоловіки мають перевагу, і жінки їм поступаються, чоловік скрізь попереду, а жінка позаду. Дріб’язкової причини було достатньо чоловікові, щоб відмовитися від дружини, розірвати шлюб. Донедавна розлучення відбувалося з дотриманням вельми простого обряду: чоловік брався за один кінець поясу, дружина – за інший, пояс розрізали посередині, і вони розходилися всяк по собі. У деяких місцевостях чоловік відрізав шматок матерії від свого каптана, дружина – від свого, кидали ці шматки один одному і розлучалися. Однак чоловік був зобов’язаний повернути дружині все придане, всі її особисті речі і заплатити по одному цехіну за кожен рік спільного життя.
Письменниця, етнограф і психолог Раїса Гетьманчук свою книгу «Чорногорські традиції» присвятила темі цієї місцини. Вона створила цілу галерею реалістичних портретів людей та їх традиційного життя, відображаючи їх психологічно-етнічне емоційне надбання.

Чорногорська мораль будується на хоробрості й мужності. Самі чорногорці кажуть: «Хоробрість захищає тебе від інших, мужність охороняє інших від тебе». У колишні століття це означало, що воїн повинен бути не тільки хоробрим, але і смиренним, зберігати почуття власної гідності, поважати інших і бути готовим до самопожертви. Існує у цього народу чудова традиція – «віче примирення», де миряться закляті вороги і вирішуються давні суперечки. Сподіваймося, що ця традиція досі збереглася у ментальності суспільства Чорної Гори.

Марія Петрова