11.05.2012 - Хобі

Тенденції фотожурналістики: класика та сучасність

Останнім часом все більше людей з’являється на вулицях із напів-професійними дзеркальними фотокамерами. Це, безперечно, є цікавим та вибагливим хобі, але не прийнятним є твердження, що із покупкою фотоапарата людина автоматично стає фотографом. Професія починає знецінюватися в очах оточуючих, мовляв, що ж тут складного, адже є «крута камера»? Насправді, стати хорошим фотографом – складний шлях, жорстка професія. Хто про це раптом забув чи не знав, ми сьогодні нагадаємо, а саме поговоримо про фотожурналістику.


«Люблю правду, і лише правду показую». Анрі Карт’є-Брессон

Таким було творче кредо французького фотографа, «батька фотожурналістики», Анрі Карт’є-Брессона (1908-2004). Спочатку Анрі навчався живопису, але після повернення з мандрівки до Африки, почав цікавитися фотографією. Він побачив знімок, зроблений тогочасним фотографом Мартіном Мункачі, на якому біли зображені голі чорношкірі люди, які купалися в озері на Танзанії. Захоплений Анрі здивовано запитав: «О! То це можна зробити фотоапаратом?», – з цього моменту, власне, все й почалося. В 1930 році він купив у Марселі свій перший фотоапарат – нову камеру фірми Leica, легку 35-міліметрову камеру.

Карт’є-Брессон був засновником ідеї «вирішального моменту», тобто за його філософією репортажу, кожен фотограф повинен мати загострене відчуття найголовнішого моменту, саме того, коли і треба тиснути на кнопку «спуск», робити знімок. Фотограф має моментально, в крихітну долю секунди, розпізнавати значимість того, що відбувається, та вміти так само швидко точно та гармонійно розташувати форми в кадрі, щоб надати йому емоційної експресії. Спіймати вирішальний момент означає зупинити швидкоплинну реальність на фото, надати їй права жити вічно та встигнути естетично оформити її. Анрі Карт’є-Брессон, на відміну від численних сучасних фотокореспондентів, приносив з репортажу максимум 10 фотографій, а іноді і взагалі 1, але таку, яка якнайкраще та точніше передавала суть події. Аби зробити один такий кадр, або ж навіть 10, потрібно було довго стояти і спостерігати за подією, намагатися вникнути в її суть, зрозуміти людей, які брали в ній участь. Нові сучасні технології набагато спрощують роботу фотографу: можна зробити більше 1000 фотографій, а потім прийти в редакцію та відібрати 10 гідних.
Говорячи про персональний стиль Карт’є-Брессона на фото, то він відомий чіткою геометрією розташування об’єктів та експресивністю дій чи емоцій на знімках.

У 1947 році Картьє-Брессон зі своїми колегами Робертом Капою, Девідом Сеймуром, Джорджем Роджером, Марією Айснер, Біллом Вандівартом і Ритою Андіверт заснував співдружність фотожурналістів – агентство «Магнум фото» (Magnum Photos).

«Якщо ваші знімки недостатньо добрі, то ви були недостатньо близько». Роберт Капа

Одним з основоположників фотожурналістики є Роберт Капа (1913-1954). Цей фоторепортер прожив коротке, але яскраве та насичене життя, яке повністю підтверджувало наведену вище його цитату.

Роберт Капа здебільшого знімав військові конфлікти. Він є автором унікальної фотографії смерті солдата, на якій учасник республіканської армії починає падати, коли в нього потрапляє куля. Цей знімок був зроблений під час Громадянської війни в Іспанії.

1938 року Капа висвітлював японсько-китайську війну, пізніше працював в Північній Африці та Італії, документував в 1944 році висадку союзних військ в Нормандії.

1951 року Роберт Капа очолив фотоагентство «Магнум фото» (Magnum Photos ).

Капа також відвідував Радянський Союз: у 1947 році разом з письменником Джоном Стейнбеком він отримав запрошення в Радянський Союз, де протягом декількох місяців документував повсякденне життя. За результатами цього відрядження була створена книга “Російський щоденник” (“Russian Journal”) з фотографіями Роберта. У 1948 і 1950 працював в Ізраїлі. Загинув фотожурналіст трагічно у В’єтнамі в самому кінці Індокитайської війни він підірвався на міні.

Дружив Роберт Капа з Хемінгуеєм і Стейнбеком, також оформляв їх книги.

Роберт Капа вважається засновником жанру військового репортажу. Він задокументував майже всю Другу Світову війну. З 1955 прес-клуб США щорічно вручає фотожурналістам “Золоту медаль Роберта Капи” за кращі фоторепортажі, створені з ризиком для життя.

«Я не зробив жодної фотографії – хорошої чи поганої – не заплативши за це душевним спокоєм». Юджин Сміт

Юджин Сміт, напевно, з самого дитинства проявляв себе бунтарем. Він прагнув робити те, що подобається і завжди полишав те, що було не до душі. Народився він в 1918 році в штаті Канзас. І до 14 років мріяв про авіацію. Якось для того, щоб пофотографувати літаки, він позичив камеру в своєї матері, і … змінив свою мрію на фотографію. Справа настільки захопила його, що він навіть став фотокореспондентом двох газет “Eagle” і “Beacon”.

На жаль, він знищує всі знімки, зроблені ним в період Великої депресії, тому що на його думку він не міг передати камерою все те, що справило на нього таке глибоке враження в той період життя Америки. У 1936 році він стає студентом Нотр-Дамського Університету, де виключно для нього створюють спеціальну програму по фотографії. Але провчившись рік, Сміт кидає університет, переїжджаючи в Нью-Йорк. Затриматися в тижневику “Newsweek” йому не вдалося, тому що він, бунтуючи, відмовляється виконувати вимоги редакції щодо техніки і якості фотографії, адже для нього головним є суть знімка. Та ж сама справа відбувається зі знаменитим фотодокументальні журналом “Life” в 1939 році.

Через деякий час фотограф повертається працювати в журнал і висвітлює безліч бойових операцій в Тихому океані та в інших бойових точках. Травень 1945 приносить тяжкі часи в його життя – вкрай важке поранення в щелепу, після якого йдуть 32 операції, та можливість продовжувати роботу фотографа стає під загрозою. Однак саме в цей реабілітаційний період він робить одну з найбільш відомих, але не самих визнаних їм самим фотографій – “Прогулянка по райського саду”. У світ фотографії він все ж повертається, продовжуючи працювати в “Life” з 1947 по 1954 роки.

Робить велику кількість фоторепортажних проектів, які стали золотим фондом фото-есе. Але, незважаючи на геніальність Сміта, як фотографа, характером він володів нелегким. Його бунтарський дух не дозволяв йому миритися з тим, з чим він був не згоден. Причиною розриву контракту з “Life” в 1954 році стала незгода робити поверхневий репортаж про лікаря, філософа і музиканта Альберта Швейцера. Зі скандалом йдучи з редакції, Юджин Сміт заявив:

“Коли мова йде про репортажі, для мене поверхнева подача матеріалу все одно що брехня “.

Роботі він віддавався цілком і повністю, прирікаючи на житя у злиднях не тільки себе самого, а й свою сім’ю, оскільки роботу він вважав самоціллю. Об’їздивши велику кількість країн, проживши кілька складних років в Японії, він помер в 1978 році, залишившись, мабуть, найбільш бунтарським представником фотохудожників ХХ століття.

«Коли знімаєш, ти завжди знаєш, який кадр вийде, адже ти відчуваєш клацання фотоапарату в серці». Ляля Кузнєцова

Ляля Кузнєцова народилася в 1946 році в Уральську, Казахстан. До того, як зайнялася фотографією в кінці 70-х років, вона навчалася в Казанському Державному Авіаційному інституті і працювала інженером авіації. У 1978 році працювала фотографом в Казанському Державному музеї мистецтв, а в 1979 була прийнята до Спілки Фотохудожників Литви. З 1980 по 1982, Кузнецова була репортером газети “Вечірня Казань”, з тих пір – вільний фотограф.

Фотографією Ляля зайнялася після трагічної смерті чоловіка – він помер від малокрів’я. Вони прожили разом 6 років, дуже любили одне одного. Ляля довго не знала, як жити далі, поки вони із друзями не вирішили організувати фотоклуб. Збиралися щочетверга, обговорювали знімки один одного. Цікаво, що Ляля довго ходила знімати міські репортажі зі своєю малолітньою донькою Младою, тобто поєднувала материнство із роботою.

Незабаром Ляля залишила посаду фотографа в Казанському Державному музеї мистецтв, вирішивши працювати незалежно. Отже,  разом з братом вона відправилася на машині в уральські степи. Вони вирішили звернути з великої дороги і натрапили на циганський табір на найближчому березі річки. Діти вибігли подивитися на них, Ляля і її брат пішли за ними до наметів. Вони дали дітям деякі сувеніри, і Ляля почала фотографувати жінок і чоловіків, що сидять на землі. Цигани не люблять, коли їх фотографують, заручитися їх згодою непросто … Але вона знала, що знайшла те, що шукала: людей, які припали їй до душі, яких вона знімала протягом наступних 30-ти років.

Документальний проект «Цигане» найголовніший в її кар’єрі та житті. “Цигани – це люди, які йдуть до горизонту, а горизонт йде від них”, – так говорить Ляля про своїх героїв, яким присвятила половину життя.

Сьогодні Ляля Кузнєцова – фотограф, відомий на весь світ. Єдиний голос “проти” не дозволив їй стати другим російським фотографом агентства Magnum. Фотографії Лялі Кузнецової виставлялися в Європі та Америці. Вона здобула почесні нагороди: Медаль Першості Leica і Премія Mother Jones, Німецька академічна стипендія Austauschdienst, Золота медаль за гуманізм.

«Я документую життя». Олександр Чекменьов

Олександр Чекменьов народився в 1969 році, в Луганську, в Україні. Дитяче захоплення фотографією вплинуло на вибір професії фотографа, яку він опановував в одному з фотоательє Луганська в 1988 році. З 1990 по 1992 роки навчався на заочному факультеті фотожурналістики при МДУ. З 1993 року член спілки фотохудожників Росії і член Спілки фотохудожників України. Отримавши в 1997 році пропозицію роботи в тижневику «Всеукраїнські відомості», переїжджає до Києва, де і живе зараз.

В 90-тих роках під час звичайно робочого відрядження для зйомки саморобних шахт міста Торез, Олександр зацікавився життям шахтарів. С тих пір вір приїздив до міст Донецької області, де люди самотужки видобували вугілля через саморобні шахти-«дірки» та документував їх побут. Фотожурналіст жив разом із шахтарями і, навіть, сам пробував спускатися в шахту та видобувати вугілля. Саме після того, як він повернувся із шахти із вугіллям, шахтарі дозволили йому супроводжувати їх із камерою скрізь, його також запрошували на сімейні святкування та дружні посиденьки. Знаходитися із людьми, яких ти фотографуєш на рівних, переймати їхня життя та побут – ось невід’ємна складова якісної та правдивої фото історії, на думку Олександра Чекменьова.

Нещодавно в Олександра Чекменьова вийшов друком фотоальбом “Donbass”. Дизайн, верстка та друк книги відбувався в Німеччині видавництвом Kehrer. В книзі, чорній, наче вугілля, представлені фото донецьких шахтарів, описані історії їхнього життя. Кожна сторінка, наче прожитий день із цими відважними, сильними та працелюбними людьми.

Фотожурналістика – це не «крута камера» та пусте бездумне «клацання» на спускову кнопку, це значно більше. Фотожурналістика – це філософія життя, яку кожен майстер віднаходить та формує для себе по-своєму. Скільки б людей із фотоапаратами та штампами «фотограф» не з’являлося на вулицях, а справжні визначні особистості, гідні представляти цю професію завжди залишатимуться в пам’яті мільйонів людей, поціновувачів справжнього фотомистецтва.

Анастасія Власова