Тікайте од небайдужості

В Україні діє закон, відповідно до якого можна стати офіційним наставником для дитини, що позбавлена батьківського піклування.


Будній день у Києві. «Сільпо» на Севастопольській площі. У приміщенні супермаркету стоїть візок із крупами, яблуками та шоколадними дідами-морозами. Поруч чоловік буквально благає покупців лишити у цьому продуктовому кошику бодай щось, мовляв усе віддамо діткам із дитячого будинку. Як показала практика наповненого вщент візка, Україна не без добрих людей. Але ж дітям потрібне дещо більше за шматок хліба…

Практика небайдужості

Я особисто знаю силу-силенну людей, які хочуть зробити щось глобальне, зробити щось, що допоможе їх закарбувати у пам’яті цього світу. Часто, на жаль, ці мрії розбиваються об не розуміння того, яким чином таке можна влаштувати. Так от, відповідь зовсім поряд. Для того, щоб бути супергероєм, сьогодні зовсім не потрібно віддавати купу грошей у благодійні фонди чи робити ще щось подібне, на що ви не маєте змоги. Достатньо стати для маленької, позбавленої піклування людини, другом. Це означає, що ви можете прийти у дитячий заклад, де вам допоможуть обрати «учня» і ви допомагатимете йому вчитися, гуляти з ним, проводити святкові дні, запрошувати в гості тощо. При цьому, жодних коштів ви за це не сплачуєте. Така практика в Україні існує з 2009 року. Саме тоді була заснована українська філія соціальної компанії «Одна надія», яка займалась подібними проектами. Та відтепер процес оформлення наставництва став дещо простішим завдяки внесеним 5 жовтня 2016 року правкам до існуючого закону «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування».

Як це працює

Стати наставником для маленької людини, що потребує допомоги та соціальної адаптації, зовсім не складно. Для цього достатньо бути повнолітнім і мати довідки про несудимість та про те, що ви не перебуваєте на обліку у наркологічному диспансері. Ви звертаєтесь з цими документами до будь-якого дитячого закладу і підписуєте з керівництвом контракт про наставництво. Та, перш ніж ви зможете стати другом для когось, вам доведеться пройти медичний огляд та спеціальні курси, на яких вам розкажуть про особливості соціальної адаптації для дітей з дитячих будинків та інтернатів. Загально відомо, що дітей у віці з 11 до 18 років рідко всиновлюють, а тому проект розрахований здебільшого для них. Отож, не сподівайтесь, що ви зможете «дружити» з немовлям. Така допомога вимагає великої мужності, та вона вже дала змогу адаптуватись до реалій життя сотням дітей. В інтерв’ю для платформи «Громадське» координатор регіонального розвитку проекту Наставництва «Одна надія» Надія Кондратюк каже: «Запровадивши Закон по всій Україні, він є до виконання в будь-якому місті, де є інтернат, де є люди готові ставати наставниками. Вони просто звертаються у соціальні служби і стають наставниками. Це не складно. Це не треба забирати додому. Це просто година чи півтори години часу і чиєсь змінене життя. Це змінена історія…»

Я не боюсь стати наставником

Часто-густо ми кривимось, дивлячись на дітей з дитячих закладів. Нас налякали страшні програми по телебаченню, в нас змалечку вбивали стереотипи про те, що це злісні, агресивні та невиховані крадії тощо. Насправді ж все трохи не так. У книзі «Наставничество шаг за шагом» такі стереотипи розвіюються:

• «Таку дитину не можна брати в родину, бо хто зна ким були її батьки. А гени ж, гени…»

У людини є гени, що відповідають за схильність організму до переробки алкоголю. Тобто, справді, деякі люди можуть спиватися швидше за спадковими ознаками. Однак, такий ген мають не лише діти із дитячих будинків. Він присутній у геномі принаймні половини населення. При цьому, далеко не 50% людей щодня помирають від цирозу печінки, що викликаний оковитою, замерзають п’яними в снігу і т. д. Те, ким ти будеш, залежить тільки від тебе. І, якщо дитину оточує любов та розуміння, в неї не буде причин тягтися до чарки чи наркотиків. І на останок, такі людські якості як доброта, щирість, чесність не закладені в генах, вони виховуються в людині.

• «Дитина агресивна, замкнута, її уже нічого не врятує після дитячого будинку»

Перша половина стереотипу справді відповідає дійсності, діти замкнуті, мовчазні, часто не веселі. Та це зовсім не означає, що їм не можна допомогти. Для того, щоб мати змогу змінити ситуацію, необхідно розібратися у її першоджерелах. Важливо зрозуміти дитину. Більшість з них ніколи не бачили маму, ніколи не відчували тепла від оточуючих, не знають, що таке щирі обійми. Дитина, яка не те, що недолюблена, яка не люблена взагалі, не може бути не замкнутою. Зрозумівши причину поведінки дитини, їй завжди можна допомогти. Причина лише в бажанні, бо важко змінити тільки дорослу сформовану особистість.

• «Це дуже велика відповідальність, краще допоможемо якось фінансово»

А от таким рішучим кроком ви можете зробити тільки дві речі: заспокоїти на якийсь час свою совість та зробити дитині «ведмежу послугу». Дитина, якій спонсори постійно щось привозять на свята, починає вважати, що так і треба. Що раз вона без батьків, то цей світ їй постійно щось винен. Система дитячих закладів разом з невмілою благо чинністю робить з дитини споживача. В психології є поняття «комплекс сироти». Наприклад, хлопчик закидає свою шапку на дерево, його питають: «Як же ти тепер без шапки?». На що дитина відповідає: «Мені волонтери ще привезуть». При цьому, одягнутою та нагодованою дитина стає, а от адаптуватися до життя у суспільстві це їй чомусь не допомагає.

Боятися дітей не треба. Платити багато не треба. Достатньо лише бажання допомогти, щоб змінити світ.

Анна Несевра