«Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…»

А чи коли-небудь ви замислювались, що кожному з нас допомагає творити найдивовижніші шедеври в світі? Безсумнівно, цієї рушійною силою є кохання! І зовсім не важливо, чи взаємне воно – від нерозділеної любові з’являються такі емоційні ліричні драми, які можуть своєю чуттєвістю розчулити навіть душу, грановану алмазом. 


За плечима кожного талановитого українського митця стоять почуття, навіть якщо вони були завзятими революціонерами або ж консерваторами. Варто згадати про перше, немов ранішні промінчики сонця, оповите надіями, кохання Тараса Шевченка – юну дівчину Оксану, яку величний Кобзар буде згадувати весь час. Або ж про чотирьох жінок у житті Івана Франка – «одна не сміла, як лілея біла» Ольга Рошкевич, «гордая княгиня» Юзефа Дзвонська, «женщина чи звір?» Целіна Журовська та та, яка все життя була поряд: все пробачала, розуміла та підтримувала – дружина Оля Хоружинська. А в житті доньки Прометея червоними нитками оповите одне єдине ім’я – Сергій  Мержинський.

Два революціонери – дві особистості

25 лютого 1871 року на небесах загорілась нова зірочка, якій судилося залишити величний слід в історії української літератури – в сім’ї Косачів народилась чарівна дівчинка, яку назвали «солодким» ім’ям Лариса. Талант у цієї юної особи був просто від Бога, адже ще будучи зовсім маленькою дитиною, вона написала свій перший вірш «Надія». Можливо, що саме від тітоньки поетеса і перейме в майбутньому потяг до революційних ідей.

Ольга Петрівна (псевдонім Олена Пчілка) була з інтелігентної сім’ї, тому її діти вивчали і гру на фортепіано, і грецьку мову, і латинську, й історію. Здавалося б, що в такому оточенні з Лариси повинна була вирости або ж, як її мати, дитяча письменниця та поетеса, або ж ліричний митець, але в ніякому разі не революціонерка. Хоча, як відомо кожному з нас, дарунки долі завжди непередбачувані.

В 10 років дівчинка захворіла на тяжку хворобу, яку в ті часи вилікувати було не можливо, – це був туберкульоз кісток. Мабуть, ця недуга і загартувала ніжний дівочий характер до тяжкої боротьби. Перш за все це була особиста війна поетеси з болем, який її переслідував весь час.

В 13 років Лариса вперше друкує вірш «Конвалія» під псевдонімом Леся Українка. Іноді мені здається, що вибір такого псевдоніма відіграв не останню роль в майбутній творчості поетеси, адже в перекладі з грецької ім’я Леся означає «захисниця», тобто в буквальному сенсі можна сказати: «захисниця України». Так воно і сталося – слово стало могутньою зброєю у боротьбі за національні українські ідеї в житті Лесі Українки.

А зараз думками перенесемось з казкової Західної України до Києва… Такого могутнього, вічного, незламного. Саме це місто проходить наскрізною стрілою в біографії Сергія Мержинського. Хоча він і був білоруським революціонером, але життєві обставини міцно зв’язали його з українською столицею зокрема. Після смерті батьків Сергій в 1895 році їде навчатися до Київського університету, де започатковує пропагандистський рух серед студентів. Палкий, темпераментний,освічений юнак активно притримувався демократичних поглядів та намагався їх поширювати серед суспільства. На жаль, історії відомо не так багато біографічних фактів з його життя, але з впевненістю можна сказати, що для української літератури цей чоловік зробив неоціненний дарунок. Який же саме ви запитаєте? Він подарував нам зовсім іншу Лесю Українку, таку, яку до тієї миті, мабуть, ніхто і не знав. Ліричну, романтичну.

Зародження «вічного» почуття

Де найкраща атмосфера для того, щоб навіть від одного погляду між двома людьми пройшла та заповітна іскра, від якої розгорається полум’я пристрасті, ніжності, бажання, а в подальшому і кохання? Звичайно, на березі моря, де блакитні хвилі навіюють думки про найпотаємніші мрії, які кожна людина намагається вміло заховати в найдальших куточках своєї душі. Чарівний Крим, який, немов шматочок раю на землі, захований від зовнішнього світу кремезними горами. Саме в «кримській перлині», в Ялті 1897 року відбулося це доленосне знайомство між Лесею Українкою та Сергієм Мержинським. Туберкульоз вимагав від двох постатей перебування на морському цілющому повітрі. Як не парадоксально, але ці дві схожі душі мали ще й спільні життєві обставини, події, немов дзеркальне відображення, повторювалися в їхніх життях. Між Лесею та Сергієм зав’язалися спочатку дружні відносини, вони мали багато тем для розмов: чи то революційні мрії на майбутнє, чи мистецтво. Дружба між чоловіком і жінкою це певний баланс – один «не вірний» погляд і межа може просто зникнути, і з’являться почуття, вищі за товариські стосунки… І це повністю логічно, адже коли проводиш з людиною забагато часу разом, то починаєш помічати якісь нові грані в її особистості, десь далеко в душі виникає необхідність в постійному спілкуванні, іноді навіть на зовсім банальні теми.

Леся та Сергій все більше часу проводили в одній компанії: спочатку це було необхідність через належність до одного революційного руху, який пожвавився на той час в Ялті, а потім вони разом покорили Ай-Петрі, де поетеса вперше в своєму житті побачила квітку едельвейса. І мені здається, що разом з цією горою вони покорили останні перепони в своїй дружбі на шляху до кохання. Після розлучення в Ялті вони писали одне одному листи і це лише сприяло тому, що закоханість в душі поетеси переростала в любов.

У ці часи Леся напише:

Дивилась я на тебе і в ту мить
нестямилась,як руки самохіть
для тебе почали вінок сплітати, –
була твоя краса, як ті гранати…

Лише закохана жінка може порівняти вроду свого коханого з символом єдності віри, краси та багатоманітності, лише справжні почуття можуть подарувати таке натхнення. І це прекрасно, адже в таку мить слова набувають зовсім іншої сили – вони звертаються не до розуму, а до серця. Згадаймо, що під час подорожі на Ай-Петрі закохані знайшли квітку едельвейса і це ,на мою думку, був знак з небес, адже це символ кохання та відваги, яка супроводжувала Лесю та Сергія під час всіх їхніх відносин. Вони ростили цю ніжну, маленьку квіточку в своїх душах до останньої миті, до останнього подиху.

«Зостався образ у вінці терновім…»

Літературознавці всі, як один, стверджують про те, що в ті часи закохана пара писала одне одному такі вражаючі, щирі та шедевральні листи, що їхнім почуттям позаздрили б Ромео і Джульєта, Петрарка і Лаура. На жаль, зберігся і був опублікований лише один лист Лесі до Сергія, але і цього достатньо, щоб зрозуміти всі масштаби їхнього кохання:

«Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?…»

Цей лист поетеса написала своєму Квіту 7 листопада 1900 року, в тей час, коли вона розуміла, що Сергію вже геть погано, адже його хвороба прогресувала, але вона також вже розуміла, що вони створені одне для одного, що їхні долі переплелись зовсім невипадково, адже вони вдвох пізнали таке кохання, яке буває лише раз на тисячу літ. У Лесі туберкульоз весь час нагадував про себе, але вона «воскресла» заради нього одного, заради коханого вона змогла не звертати на свій біль, але ділила навпіл його переживання та страждання. Хоча поетеса в цьому листі і пише, що між ними не було ні поцілунків, ні обіймів, але їхні почуття були настільки високі духовно, що вони додавали життєвих сил обом.

Листи пахнуть зів’ялими трояндами – скільки відчаю ховається за цими словами. І я з впевненістю можу сказати, що жоден читач не пізнав би за цими рядками листа вічну революціонерку, яка ніколи не здається. Ні, це зовсім інша, невідома, але чарівна Леся Українка.

На початку січня 1901 року Леся Українка терміново збирається їхати до Мінська, адже хворому Мержинському потрібен догляд. Хоча тіло у Сергія повністю ослабло, але його дух залишався по-чоловічому сильним. У листах того періоду до матері Лариса згадує: “Відноситься він до мене так, наче я з тонкого шкла…” Скільки потрібно мати сили волі, щоб у час, коли смерть запалила тобі останню свічку часу, піклуватися про кохану людину?

Леся з усіх сил намагалась відвоювати у чорної жриці життя свого найчарівнішого Квіта, але, на жаль, проти хвороби, яка брала своє, вона була безсилою. Найболючішим для поетеси було те, що в останні дні він іноді навіть не пізнавав її обличчя. І ось тут було б влучно згадати: геніальна майстриня слова в ніч на 18 січня біля ліжка смертельно хворого Мержинського пише найсильнішу свою драматичну поему «Одержима», вона втілила в ній всю свою тугу та печаль, які її тоді переповняли. Вдень, біля коханого, вона повинна була бути сильно, а тієї ночі на папері вилила весь біль від своєї безпомічності. Сергій для Лесі був святим, всі свої почуття до нього вона зобразила в цій неповторній поемі.

Через декілька років поетеса в листі до Івана Франка напише: «…я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: J’en ai fait un drame.»

Пішов з рук коханої в небуття Сергій Костянтинович 16 березня 1901 року. Це було неймовірним ударом долі для Лесі, хоча й очікуваним. Після втрати свого ніжного Квіта поетеса була в жалобі й не знімала її до останніх своїх днів, вона знову почала свою «тридцятилітню війну» з хворобою, яка в ці часи загострилась та почала активно прогресувати.

Це кохання залишило слід на всій майбутній творчості Лесі Українки, відгомони болю можна зустріти в усіх наступних віршах:

Уста говорять: «він навіки згинув!»
А серце каже: «ні, він не покинув!»
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут в глибині і б’ється враз зі мною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Яременко Луїза