У майбутнє пліч-о-пліч з культурою

«Той, хто не знає минулого, не знає ні теперішнього, ні майбутнього, ні самого себе» – Вольтер.


Культурні питання

Українська культура – тема, яку останнім часом відклали на далеку полицю, і, забувши про неї, залишили збирати пил. Невже вона, самобутня, що віками розвивалась і зберігалась, гідна цього?! Наші традиції, нашу історію обкрадали, знищували, переписували спеціальні комісії при царях та генсеках. Нам вкорінювали думку, що український народ – суцільна випадковість, що він лише частина російського народу «братньої колиски». Але це розвінчав ще Михайло Грушевський у своїй праці «Про українське слово і українське право». Наші попередники відстоювали місце нашої культури під сонцем, підпільно випускали підручники і художню літературу українською мовою, за що відбували довгі роки десь у Сибіру, або ще далі, а часто – отримували кулю між очей. А ми…

Що ж ми, сучасники, робимо заради збереження національної культури? Практично нічого, навіть навпаки – використовуємо російську, обвішуємо себе ярликами з модними англійськими назвами та слухаємо лише закордонну музику. «Хіба це погано, ідти в ногу з прогресом?» – чую я у відповідь. Ні, це цілком нормально, але згадайте слова великого Пророку українського народу:

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Крізь призму часу, саме ці слова стали тим пророцтвом, яке кожен має осмислити, бо через нього червоною ниткою проходить ідея збереження національної культури, що актуальна і зараз, здавалось би, в умовах незалежності.

Сьогодні за відродження українських духовних багатств активно веде боротьбу Спілка письменників України. Будинок письменників, що належить Спілці, продовжує функціонувати як осередок літературної творчості. Тут регулярно відбуваються творчі вечори, літературні студії, майстер-класи тощо. Якось у стінах Інституту журналістики відбулась лекція, яку проводив голова Спілки письменників України Микола Сидоржевський. У своїй промові він зазначив, що влада не розуміє важливості існування Спілки, у Верховній Раді навіть підіймалось питання – а чи потрібні національні спілки взагалі? Закарбувались у пам’яті такі слова: «Якщо ми втратимо творчі спілки, то буде знищений ще один бар’єр на шляху до руйнації національної культури».

Та що говорити про нацспілки, якщо тема кульутри оминається взагалі? Попри те, що вона містить у собі безцінні для нашого народу ідеологічні та пропагандистські складники, які могли б успішно формувати ЄДИНУ державу, не розділену на Південь – Північ, Схід та Захід. Через твори художньої культури формується громадська думка, укріплюється  національна свідомість людей. Адже якщо ми втратимо ознаки національної культури, ми вже не матимемо права називати себе українцями.

Мовні питання

Після вторгнення на наші території росіян, які знову, як і в старі часи, стверджують, що Україна – частина РФ, проблеми мовної належності та культурного відродження знову стають актуальними. Революція Гідності дещо змінила положення справ, бо українці об’єднались проти спільного ворога. У результаті піднесення національного духу сталося багато позитивних змін.

Однією із них стало ухвалення у червні цього року закону про квоти української музики в ефірі. Згідно з ним, відтепер на національному радіо має лунати не менше 35% пісень українською мовою. Це дало поштовх збільшенню слухачів таких гуртів як Navi, Onuka, DahaBraha. Звичайно, фаворитом українців залишається «Океан Ельзи», проте і молодим талантам дають можливість пролунати на всю країну. « Це реально круто, включити радіо, зрозуміти, що ти не знаєш, хто це, але вже хочеш почути. Українські виконавці останнім часом все більш вибагливі до себе і оригінальними», – зазначає соліст групи «Тартак»  Олександр Положинський.

Але питання української мови і досі стоїть руба. У спробах зрозуміти першопричину, варто звернутись до історичних джерел. Прочитавши роздуми українського мистецтвознавця Вадима Скуратівського, мені стало зрозуміло, чому українська мова переживає скрутні часи. Скуратівський зазначає, що, поцікавившись історією, можна дійти висновку, що українці не говорять рідною мовою внаслідок історичної трагедії. Процес урбанізації, тобто переходу від сільського існування до міського, повинен бути м’яким та послідовним. Але російські керманичі, починаючи ще з 1860-х років. Заважали нормальному перебігу подій. Як результат, тодішнє населення України було переконане, що несолодким йому життя буде, якщо воно розмовлятиме українською у містах. Коли селянин з’являвся в місті пролетарем, чиновником чи студентом, то пересвідчувався, що тут треба говорити «городською» мовою. Наслідків цього страшного процесу русифікації, який цілеспрямовано проводили майже два століття, неможливо позбутися лише за двадцять п’ять років незалежності.

Однак це зовсім не означає, що треба сидіти, склавши руки. Навпаки, це має бути потужним поштовхом для дій влади та суспільства. Треба запустити процес культурного відродження насамперед із себе: почати використовувати українську мову у повсякденному житті, читати українських класиків, не забувати свого минулого, адже без нього неможливе й наше майбутнє.

Діана Чорнобривець