21.12.2014 - Культура

Українець – вже не той?

«Сьогодні існує досить багато стереотипів про українців (як, певно, і про будь-яку іншу націю), котрі корисно або розвінчувати, або ж підтверджувати фактами чи експериментами аби у цьому пересвідчитися» – Опанасенко О. І., краєзнавець.


Наскільки українці добросердечні і чи можна, перебуваючи у скрутному становищі, отримати допомогу від сторонніх? Щоб знайти відповідь, ми поїхали на Севастопольський та Бесарабський ринки і просили овочі, з яких хотіли зварити борщ.

Брудне небо висить майже над самою головою, крапає дощ, від вітру починає боліти голова. Невеличкий севастопольський ринок, від сорому проходимо вже котре коло і таки наважуємося підійти до першого прилавку. Менше хвилини і перший результат – відмова. Жінка у замацаному комбінезоні попросила документи, але все, що було у кишенях – студентський та закомпостований квиток для проїзду у тролейбусі. Відмова додала запалу і бажання таки дістати їжу. Готуємо документи, дещо змінюємо прохання. Вже рішуче, з азартом підходимо до другої лавки:

- Добрий день!

- Добрий, дівчата!

- Ми незвичайні покупці, та і не покупці взагалі. Ми збираємо їжу, і відносимо у соціальну службу «Промінь», де люди можуть безкоштовно поїсти. Будемо вдячні, якщо ви нам у цьому допоможете.

- Банани підійдуть вам? (простягає цілий кетяг бананів).

- Ого! Але нам щось потрібно для борщу.

- Візьміть капусточку. Нормально?

Дякуємо, прощаємося і йдемо прохати далі, видивляючись добріших продавців.

Третя зупинка увінчалася морквою і цибулею, хоч нас відсилали від одного продавця у робочому комбінезоні, до іншого у запилених штанях, а потім ще й до власника у засаленому кеппі. Ніхто не хоче бути крайнім і втрачати гроші. Та все ж, хвилин за 10, у пакеті з’явилися буряк, картопля і зелень. Всього потрошку.

Звісно, що таких незвичайних «покупців» мовчки відпустити не змогли: «Лучше бы вы огород вскопали, и сами вырастили, чем ходили и просили», – з докором сказав покупець, якому, судячи з усього, стало прикро за те, що він сплачує, а ми – ні.

Бессарабський ринок – найдорожчий у столиці, тому саме він став нашою другою зупинкою. І вже на вході нам гаряче запропонували чорну ікру. Вирішили, що відмовитися буде краще для всіх. Та й в борщ її не покладеш.

Перебороли сором, підходимо до першого-ліпшого прилавку, чемненько пояснюємо суть візиту і, не встигнувши закінчити, отримуємо відповідь: «У меня дорогая фирма, идите в конец, где много домашних овощей», – тицьнула нам уперед тітонька у сонячних окулярах та з довгими, рожевими нігтями.

Послухавши свою сусідку, жінка навпроти вирішила, що одного томату «на благодійність» нам вистачить. Що ж, ми й дуже не наполягаємо: благодійність – річ добровільна.

Йдемо до ряду з домашніми овочами. На різнокольоровій овочевій «горі» сидять дві бабусі у яскраво-салатовій та яскраво-жовтій хустках, зав’язаних на підборідді: «Ідіть до Азарова, у нього усе в достатку, а не до нас. Ми такі самі як і ви», – відповіли бабці на наші прохання. Та все ж, рясно прикрасивши буркотіння інтонаціями, спустили з «гори» нам два пакетики з морквою, цибулею та перчиками.

Залишилося найскладніше: шматочок м’ясця. Чи безкоштовний борщ з м’ясом не буває? Вже втретє проходимо повз м’ясну лавку і втретє почуваємо себе, ніби сполохали зграю голубів: «девушки, колбаску берите!», «девушки, мяско очень вкусное!», «девушки..!» Дивно, та нам відразу вручили приблизно трьохсотграмовий шматочок сала, натертий спеціями. Чи все з ним добре?

Отож на обох ринках ми обійшли по шість прилавків і на обох лише один продавець відмовився. Тож висновок очевидний: раптом що – вижити можна, навіть без суттєвої шкоди для нервової системи.

Борщ з українською сердечністю

Наскільки відкриті українці і чи готові вони прийняти частування від незнайомих людей? Зварений з отриманих продуктів борщ ми безкоштовно роздавали у парку ім. Т.Г. Шевченка.

Із самого ранку варимо борщ, наче нас хто завів. Гарненько витерли каструлю, щоб мала чепурний вигляд, придбали одноразові тарілки, ложки, пампушки з часником і на аркуші чітко написали: «Free borsch». Дорогою до парку по черзі засинаємо: погода сприяє – знову холод, накрапає дощ. Розкладаємося на одній із лавочок біля фонтану, починаємо так зване заохочення: «Свіженький, щойно зварений, ще гаряченький борщ! З пампушками! Безкоштовно!». У відповідь – усмішки та «ні, дякую, тільки пообідав/ла». Вже думаю про себе: куди тепер діти цю величезну каструлю борщу? Але зупинилася сімейна пара із зацікавленими обличчями і перервала мої роздуми:

- А що за акція? Від кого ви?

- Ні від кого, ми просто дивимося, наскільки наш народ відкритий. Пригощайтеся борщиком!

І лише після припрошувань ми чуємо перше:

- Ну давайте, спробуємо.

Жінка похвалила наш борщ, а чоловік відмовився, бо не наливають. Людей у парку зовсім небагато, звертаємося до кожного окремо. Помітно, що ми порушуємо зону їх комфорту і цим самим створюємо незручності. Студенти, проходячи повз сміються і запитують, чи не станеться з ними чого після цього борщу.

Загалом 10 чоловік спробували борщ і лише двоє з них – студенти, не дивлячись на їх більшість у парку. Одна з дегустаторів навіть попросила добавки, а викладач з НАУ зробив за борщем невеликий екскурс у свою викладацьку діяльність. Додому веземо майже порожню каструлю і хороший настрій – роздавати борщ приємніше, ніж просити овочі.

Старше покоління в силу багатьох обставин не має у собі вродженої підозрілості, а от школярі і студенти більше схожі на сполохану отару. Молодий українець, наче бреде собі попід тином і з недовірою роззирається навколо. Зникає згуртованість, виникає тенденція одноосібності, яка лише послаблює нас. Українець – вже не той?

Анастасія Щедрінова
Анастасія Якубенко