Весілля по-українськи: традиції та сучасність

Споконвіку весілля для українців мало значення сакральної події. Дівчата мріяли про нього, чекали свого судженого, готували весільне вбрання та вишивали рушники. Сучасні українки так само з нетерпінням чекають цієї події. Проте молодь дедалі рідше дотримується народних традицій. Обряди забуваються і зникають із плином часу. Та, все ж, які з весільних традицій предків дійшли до наших часів?


Становище жінки.

Поляни в древній Русі віддавали дівчат заміж у прямому сенсі. Їх приводили до жениха, якого обрала родина, а наступного дня приносили посаг (придане). Деревляни та сіверяни викрадали жінок, поки ті займалися господарськими справами та утримували у своєму «браченьї».

За християнства було заведено, що багатші чоловіки мали по дві (і більше) жінки. Духівництво у той час спонукало, щоб хоча б з однією з них чоловік був вінчаний. Таким чином, ця жінка ставала головною серед інших. Чоловіки купували її у родини.

Від цієї традиції до нас дійшла тільки частка – коли молодий приходить за своєю нареченою його зустрічають найрідніші дівчині чоловіки – брати. Жених повинен «викупити» у них свою кохану, і тільки тоді його пускають у дім.

Колись жінку вважали власністю чоловіка. Навіть коли він помирав, її убивали на його могилі разом із конем. Після скасування цього звичаю у Х –ХІ ст. становище жінки зросло у рази. Жінка набула прав господині дому, її цінували та поважали.

Українські жінки споконвіку славилися своєю вірністю. Не дарма слов’янських княжних брали собі за дружин іноземні правителі. Як це було, наприклад, із доньками князя Ярослава Мудрого: Анна Ярославна була дружиною французького короля Генріха І, Єлизавета – норвезького принца Гаральда, а Анастасію віддали за угорського короля Андрея І. Тим самим жінка закріпила своє становище та набула більшого значення у суспільстві.

Весільні традиції українців.

Колись українське весілля мало набагато більше значення і кардинально інші масштаби святкування, ніж зараз. Це була своєрідна вистава із великою кількістю людей. «Театр заміжжя» тривав 2-3 дні, та кожен день мав інші забави.

Але перед тим мали відбутись змовини – це своєрідне укладання шлюбного контракту. Раніше його укладали батьки, домовляючись між собою про шлюб дітей. Та частіше все-таки, молоді самі обирали одне одного.

Далі наречений сватався. Цей традиційний звичай актуальний і до сьогодні. Хлопець приходив до будинку дівчини разом зі старостами, які приносили хліб. Коли батьки молодиці були згодні видати свою доньку заміж, тоді вони благословляли її. Після цього дівчина виносила рушники і давала їх старостам, а хлопцеві зав’язувала хустину на поясі. Якщо ж вона не погоджувалась виходити заміж – виносила гарбуза.

Наступного дня відбувалися заручини. Хлопець зі своєю ріднею і дружбами приходив на гостину до нареченої. Жених дарував подарунки усій рідні коханої дівчини. А батьки, натомість, благословляли дітей на спільне життя хлібом і житом. Потім наречені сідали на «покутті» (місце у куті селянської хати розташоване поряд із піччю), а гості співали пісні.

Після того наречена зі своєю ріднею відвідувала будинок свого жениха. Цей обряд називався оглядини.

До весілля починали готуватися за тиждень. Пекли короваї, робили гільце, плели вінки із рути-м’яти. За день до весілля наречена зі своїми дружками у вінках та у традиційних костюмах ішли просити на весілля гостей. Заходили до кожної хати в селі. Саме тому весілля мало такі великі масштаби.

Вінчання обов’язково відбувалося у неділю до обіду. Потім усі йшли до свого дому, а вже по тому молодий з гостями приходив до нареченої на «викуп». Коли молодята нарешті сідали поряд відбувалося обдаровування. Всі гості хлопця отримували вишиті рушники у подарунки від нареченої. Після цього мати розплітала доньці коси й чіпляла серпанок та стрічку. Цей обряд супроводжувався піснями. Дівчині покривали голову хустиною, як знак того, що вона вже одружена. Опісля виносили коровай і кожен із присутніх отримував свою частину.

Після весільної вечері дружина вперше залишалася вдома у будинку свого чоловіка. Так завершувався перший день традиційного українського весілля. Забави з танцями й піснями продовжувалися ще у понеділок та вівторок.

Сучасне весілля.

Осучаснене традиційне українське весілля проходить простіше ніж колись. Але підготовка до нього складніша та триваліша. Ресторани, музиканти, фотографи та відео оператори, сукні та костюми, вибір тематики та місця проведення весільної церемонії. Все це вимагає детального планування та значних витрат.

Але все ж деякі із традиційних обрядів минулих століть таки мають свій відблиск у сучасному весіллі. Частіше їх дотримуються у містечках та селах. Наприклад, на Західній Україні весілля без благословення та вінчання відбутися не може. Так само як і без серпанку, традиційних весільних пісень та забав.

Цікавою особливістю західноукраїнського весілля є так звана «брама». Зазвичай її споруджують із дерев’яних балок та гілочок ялини. Роблять «браму» неодружені хлопці у вечір перед весіллям. На «брамі» відбувається викуп молодої. Дорогу перед будинком нареченої перекривають столом. На ньому обов’язково повинна стояти ікона, пляшка горілки, хліб і солодощі. Традиційно саме горілка є валютою для викупу нареченої. Її ставлять, як правило, по пляшці на кожен край столу і пляшку посередині. Наречений в жодному разі не може брати участь у торгах. За нього викуп здійснюють дружби, старости та гості. Увесь процес супроводжується куштуванням горілки. Від налитого на брамі не можна відмовлятися, скільки тобі налили, стільки мусиш скуштувати.

З боку молодої на браму можуть привести підставну наречену-молодуху. Це часто буває перевдягнений чоловік із лялькою в руках та з животом. Таким чином імітують викуп, який відбувався ще за давніх часів. Тоді, коли молодята дійсно могли не знати одне одного, замість молодої красуні заміж могли видати її старшу негарну сестру.

Коли, нарешті, ця вся забава закінчується – виходить молода. І починається інша гра. Молодий намагається заманити свою наречену по один бік брами, а наречена його – до себе. І хто кого більше переманить на свій бік – той і буде головою сім`ї.

Весілля тепер триває одну добу. Тільки на світанку із молодої знімають весільну фату і вдягають їй на голову хустину. Цей обряд обов’язково супроводжується піснею «Горіла сосна, палала».

Північна Україна, а зокрема Київська область дотримується майже автентичних традицій. Сватання та заручини відбуваються одночасно. Весілля починається із викупу та завершується тільки через три дні, коли всі гості ситі, а молодята втомлені. Перший день – традиційне весілля. На другий день молодятами стають батьки нареченої, а справжні новоспечені чоловік і дружина готують для них забаву. Третього дня наречена із сестрами та тітками перевдягаються у циганок і ходять по сусідських хатах збирати курей. Кого запросять на гостину – той повинен дати курку, з якої приготують юшку на вечерю. Такою забавою завершується сучасне традиційне весілля на Київщині.

Хоч ми й не можемо беззаперечно вірити історій, все ж через реліквії, які передають бабусі своїм онучкам; через знання, якими ділиться старше покоління із молодим; через традиції, які несе нація крізь віки люди зберігають історію у собі.

Роксолана Приймак