Вигадати велосипед

Два колеса, рама, кермо. Чи існує вид транспорту простіший, ніж велосипед? Мабуть, ні. Сьогодні це один із найдоступніших засобів пересування. Проте колись було зовсім не так. За останні 200 років змінилася і його конструкція, і сфера застосування.


Від Велосипедових до велосипеда

«О, сколько нам открытий чудных готовит просвещенья дух?» Навіть не підозрював Олександр Сергійович, наскільки багато. Чого тільки не винайшли з часів видатного поета і письменника. Перераховувати безглуздо. Важко навіть відповісти на питання, який винахід за останні 200 років є найвеличнішим. Британські соціологи у 2005 році спробували це зробити. Вони провели опитування серед населення. І що ж сказали жителі «Туманного Альбіону»? Інтернет? Телевізор? Двигун внутрішнього згорання? Може, футбольний м’яч? Ні. Вони проголосували за велосипед, причому голосів за нього віддали більше, ніж за усі інші винаходи разом узяті. Але звідки взявся цей двоколісний засіб для пересування?

Велосипед перекладається з французької як швидка нога. Власне слово це виникло лише на початку ХІХ століття. Цікаво, що в Росії люди із прізвищем Велосипедов траплялися навіть у ХVІІІ столітті. Справа в тому, що при дворі було модно перекладати свої прізвища французькою мовою й адаптувати їх до «великого и могучего». Тому деякі Бистроногови та Скороходови вмить стали Велосипедовыми, хоча навіть не здогадувалися, що через кількадесят років з’явиться транспорт, що матиме фактично таку саму назву.

У 1817 році німецький професор барон Карл фон Дрез із міста Карлсруе створив, а в 1818 році запатентував перший двоколісний самокат, який він назвав «машиною для бігу» (Laufmaschine). Вона мала два колеса, кермо і була дуже схожою на сучасний велосипед, але без педалей. До речі, рама й інші деталі були виготовлені із дерева. В англійській і французькій мовах винахід назвали дрезиною (відповідно Draisine і draisienne) на честь винахідника. Слово «велосипед» придумали зовсім не росіяни, а француз Жозеф Нісефор Ньєпс. Ним він назвав трохи вдосконалену машину Дрезера, на якій вже було сідло із регуляцією висоти. Відтоді і дотепер конструкція «найвеличнішого винаходу за останні 200 років» суттєво змінилася. Проте усі інновації відбувалися поступово.

 Усе геніальне просто

У 1839 коваль Кіркпатрік Макміллан з невеличкого села на півдні Шотландії удосконалив винахід Дреза, додавши педалі. Таким чином, він створив велосипед, схожий на сучасний. Педалі обертали заднє колесо, з яким вони були з’єднані за допомогою металевого стрижня і шатунів. Велосипедист сидів між переднім і заднім колесом і міг керувати своїм засобом, тримаючись за кермо. Проте, як це часто буває, винахід Макміллана трохи випередив свій час і залишився маловідомим.

Як вже говорилося, перші деталі для велосипеда, у тому числі і колеса, були дерев’яними. Проте такий матеріал був дуже ненадійним і часто ламався. Виникла природня необхідність вдосконалити колісний механізм. Зробив це французький винахідник Каупер, який у 1867 році придумав конструкцію зі шпицями. Вона стала набагато міцнішою, оскільки кожен елемент забирав на себе певну частину навантаження.

Наприкінці ХІХ століття популярності набули так звані велосипеди-павуки. Вони мали дуже дивну конструкцію. Сьогодні щось схоже можна побачити лише у цирку. Особливістю павуків було те, що переднє колесо було в рази більше ніж заднє. Іноді його висота сягала зросту людини. При цьому педалі обертали саме «колесо-гігант». Такі велосипеди давали можливість збільшити подолану за один оберт відстань. Деякі умільці розвивали захмарні для того часу швидкості у 30 км/год. Проте невеличкий камінчик на дорозі псував їм усю насолоду від стрімкого катання. Велосипеди-павуки були дуже хиткими, і часто поїздки на ньому закінчувалися травмами.

Одним із ключових нововведень у конструкції велосипеда стала гумова шина. Її придумав шотландський ветеринар Джон Бойд Данлоп, причому доволі випадково. Доктор хотів зробити так, щоб його синові було комфортно пересуватися на велосипеді, й тому вирішив надягнути на колесу звичайний гумовий шланг для поливу городів. Це значно знизило швидкість пересування транспорту, оскільки каучук має високий коефіцієнт тертя. І тут винахідливий шотландець здогадався закачати до шлангу повітря і поставити спеціальний клапан, який би там його утримував. Данлоп в котрий раз довів, що усе геніальне – просто. Цей винахід посприяв тому, що велосипеди почали набувати масовість, розпочалося їх серійне виробництво.

На старт. Увага. Руш!

Із вдосконаленням велосипеда почали з’являтися перегони на «двоколісних конях». Проте перші офіційні змагання відбулися лише у 1869 році. Вони пройшли у Франції, дистанція пролягала між Руаном і Парижем і становила 120 км. Велосипеди учасників тоді були ще дерев’яними. Переможцю вдалося подолати відстань між двома містами із середньою швидкістю 11 км/год. Для порівняння, на останній гонці «Париж–Рубе», яка проходила у тих же регіонах Франції, переможець Нікі Терпстра проїхав майже 280 кілометрів «північного пекла» із середньою швидкістю у 45 км/год. Найстаршою шосейною велосипедною класикою вважається бельгійська гонка «Льеж-Бастон-Льеж», яка дебютувала ще за 4 роки до першої сучасної Олімпіади. Через рік у Чикаго був проведений перший чемпіонат світу з велоспорту. Їздили по колу у закритому приміщені, яке згодом отримало назву велотрек. Пьер де Кубертен включив змагання на двоколісному транспорті до програми Олімпійських ігор в Афінах у 1896 році. З тих пір велоспорт не пропустив жодної літньої Олімпіади.

Після паризьких Ігор у 1900 році інтерес до велоспорту у Франції почав набирати нечуваних оборотів. З 1903 року бере свій початок найвідоміша велогонка «Тур де Франс». До речі, спершу вона була організована як рекламний проект газети L’Auto (нині видання має назву L’Equipe). Лідер загального заліку їздив у жовтій маці. Саме у цей колір були розфарбовані сторінки видання, яке фаворит мав рекламувати. Першим, хто перетнув фініш в Парижі у цій одежі, став француз Гарен Моріс. Сьогодні жовта майка поширена у багатьох інших видах спорту. Вона стала синонімом лідерства, причому не лише у спорті, а й у повсякденному житті.

У гонитві за рекордами

Звичайно, як і будь-який інший вид транспорту, велосипед став засобом для встановлення різних рекордів. Переважно екстремали змагалися у тому, хто зможе розігнатися з найвищою швидкістю. Спочатку досягнення не надто вражали, оскільки конструкція велосипедів була недосконалою. Першим, хто став ганятися за більш-менш пристойними рекордами, був Чарльз Мерфі. Він зрозумів, що необхідно якимось чином позбавитися опору повітря, аби розвинути максимальну швидкість. У 1899 році американець здійснив спортивний подвиг і проїхав одну милю менше ніж за хвилину. Особливістю цього заїзду було те, що Чарльз слідував за кур’єрським потягом по листам фанери, які спеціально постелили на залізниці. З тих пір Мерфі стали називати «Одна миля».

У 1928 році бельгієць Леон Вандерстіфт значно перевершив досягнення Чарльза. Проте їхав він вже не за поїздом, а за мотоциклом на спеціальному велодромі. Спортсмен зумів розігнатися до 122 км/год і започаткував еру рекордів, які стали оновлюватися досить регулярно.

Проте серед усіх відчайдух окремо стоїть постать німця Хосе Мейферта. Під час першої гонки у своєму житті він зазнав фіаско. Лікар сказав, що у нього занадто слабке серце, аби займатися спортом. Та Хосе не закинув велосипед. Якось йому порадили спробувати так звані гонки за лідером, тобто за мотоциклом. Мейферт погодився і досягнув неабияких успіхів у цій дисципліні. У 1952 році він спробував посягнути на рекорд швидкості. Місце було обрано легендарне – знаменитий трек у Монтері, де свого часу свій рекорд встановив вже згадуваний Вандерстіфт. Проте цей заїзд ледь не завершився трагедією, оскільки Хосе втратив керування, і його викинуло з велосипеда на одному з поворотів. Він пролетів 90 метрів до того, як впасти на землю. Газети встигли повідомити про миттєву смерть німецького відчайдухи. Але він зумів вижити.

У 1962 році Мейферт замахнувся на неймовірне досягнення – розігнатися до 200 км/год. На той момент велосипедисту було майже 50. Влітку на автостраді у Фрідберзі Хосе стартував на заїзді усього свого життя. Він їхав за спеціально обладнаним автомобілем. Це була дуель зі смертю, і німець вийшов з неї переможцем. Судді зафіксували досягнення у 204 км/год, а Мейферт вкотре довів, що межі людського організму досі ще не пізнані.

Останній офіційно зафіксований рекорд швидкості на велосипеді належить голландцю Фреду Ромпельбергу. У 2011 році він розігнався на своєму байку до 268 км/год.

Від катамарану до фікса

Рекорди швидкості стали можливими тому, що значно вдосконалилися самі велосипеди. І якщо колись рами були дерев’яними, то тепер їх виготовляють із надлегкого вуглепластику (в народі – карбону). Існують велосипеди для масового і професійного катання. Усі різновиди цього виду транспорту важко перерахувати: шосейні, гірські, трекові, міські, BMX, дорожні, дитячі тощо. Існують навіть водні велосипеди, які ми звикли називати катамаранами.

Велосипед став одним із елементів сучасної поп-культури. Серед молоді особливу популярність має так званий «фікс», тобто велосипед із фіксованою передачею. Його головна риса – це мінімум деталей. Фактично це аналог трекового байка. Його дуже легко зібрати самому, для цього не потрібно мати навичок механіка. Мода на фікси прийшла з Великобританії. Там до велосипедів із фіксованою передачею придивилися хіпстери. Згодом їх «колеги» з інших країн перейняли звичку їздити містом на простеньких байках. Аби звернути на себе увагу, фіксери часто розмальовують раму у різні яскраві кольори, наносять оригінальні зображення. Тому на дорогах вони завжди помітні, іноді, правда, ще й тому, що не дотримуються правил руху.

«Найвелосипеднішою» країною в світі сьогодні можна сміливо назвати Данію. Загальний кілометраж велодоріжок там не набагато менший, ніж протяжність автомобільних шляхів. Кожен данець в середньому проїжджає на своєму байку 893 кілометри.

Велосипед – це не лише засіб для пересування. Це спосіб життя. В Україні останнім часом проходять різні велосипедні фестивалі, які популяризують активний спосіб життя, пропагують серед молоді правильні ідеї. Велосипед згуртовує навколо себе. І якщо ще 200 років тому він був доступний одиницям, то сьогодні обертати педалі можуть усі охочі – від старих до малих. Було б бажання.

Овсянніков Арсеній