Він, вона і гендерні стереотипи

За законом чоловіки і жінки – рівні. Але часто в особистому житті гендерні стереотипи досі жорсткі, а подекуди – і жорстокі. Чому так відбувається та як із цим боротися?


Гендерної проблеми в сучасній Україні не існує. Тобто жінок б’ють в сім’ї, ґвалтують у під’їздах, обмежують в особистому виборі, але проблеми немає. Справа в тому, що в нас демократична держава. Принаймні, заведено так говорити, бо це необхідно для нормального існування влади чи забезпечення стабільності в суспільстві. З цієї традиції й починаються всі проблеми. Зокрема – гендерні. У нашій країні гендерна рівність постульована, але чи реальна?

З дитинства нас привчають до того, що дівчатка ходять у спідничках, а хлопчики – в штанях. На цьому наголошує й доцент кафедри філософії Харківського національного медичного університету Олег Марущенко:

В українських школах є стереотипний соціальний розподіл: дівчатка мають опікуватися квітами, порядком; їм забороняється носити брюки, тому вони малорухливі, адже в спідниці «не прийнято» видиратися на паркан чи сідати на підлогу. В такому одязі важко освоювати життєвий простір. Хлопці – навпаки – активні, носяться коридорами. І це сприймається як даність. Тому у хлопчиків життєвий простір більший, адже вони ще у школі вчаться фізично контролювати його.

Проблема ж не боїться постулатів, вона ховається за ними. Як беркутівець за щитом, як депутат за правом недоторканності, як імпульс підсвідомого за настановами свідомості. Звичайно, наразі в усьому світі досягнуто певного рівня особистої свободи у стосунках чоловіка та жінки, але проблему не вичерпано. Гендерна дискримінація проявляється в різних сферах життя, але найбільша її схованка – сфера приватного та сім’я.

Система функціонування гендерних стереотипів передбачає залучення до неї обох сторін. Виділимо дві групи стереотипізації: група-суб’єкт, яка виробляє стереотипи щодо групи-об’єкта. Жінка має бути красивою, щоб привернути увагу чоловіка. Має вдало вийти заміж, народити дітей тощо. Якщо так мислить певна кількість чоловіків, то в них обов’язково буде своя «аудиторія». Тобто завжди знайдуться ці самі «баби». Вироблення стереотипу обов’язково передбачає появу автостереотипу. Чоловіки, клеймуючи жінок, таврують і самих себе. У «мачомена» має бути «крута тьолка». У «пацана» – «кайфова чіка». І не дай бог тобі закохатися у business-woman, коли ти звичайний таксист.

Соціум сам формує пари. Уявімо подружжя, так би мовити, «гарно укомплектоване». Партнери можуть публічно висловлюватися про рівність, при цьому не помічаючи нерівності у власних стосунках. Таким чином діє соціальна диференціація стосунків. Автостереотип групи-суб’єкта завжди позитивний. Та стереотипізує себе і група-об’єкт.

Тут може існувати автостереотип позитивний і негативний. Будуть жінки, які приймають роль матері, домогосподарки, дружини тощо. Такі з усмішкою повторюють за чоловіками: Баби такі баби. Це – один із варіантів самовизначення. Точніше, не само-визначення, а прийняття даного образу. Такий тип жінок сприймає подібну нерівність як дане. Наприклад, побиття вдома – як нормальний спосіб любовних і подружніх стосунків.

Марія живе у шлюбі вже п’ятнадцять років: Ну, він іноді мене б’є, але це лише коли вип’є. Я не серджуся. Так має бути. Мій тато мамку теж бив, але вони вже 30 років разом. Хочу такого ж щастя, як і у них.

Інший варіант – негативний автостереотип. Він полягає у тому, щоб бездумно заперечувати всі стереотипи щодо себе. Іноді не лише заперечувати, а приймати позицію повної протилежності. Такий тип жінок ненавидить стереотипи на кшталт «місце жінки на кухні». Часто вони також чіпляють образливі ярлики на протилежну стать. Усі мужики сво…, – люблять повторювати вони. Проте далі за подібні висловлювання такі жінки не заходять. Вони розуміють, що певна проблема є, але не намагаються її вирішити. Тобто пристосовуються до життя зі стереотипом, словесно протестуючи проти нього. Жінкам такого типу імпонує образ пузатого пивного алкоголіка в трусах на дивані. Він неодмінно дивиться футбол, такий ненависний жінкам. Цей пузань потрібен для цькування й істерик. Насправді ж в серцях таких жінок горить бажання заволодіти «справжнім чоловіком». По суті, це той самий «принц», але віддатися йому хочеться за більшу ціну. У кінці кінців, все зводиться до «всі баби як баби, а я королева».

Такі є соціальні стереотипи, буквально висмикнуті з повсякденних розмов, соцмереж та телевізійних програм. Використані вони тут лише для того, аби описати процес функціонування стереотипізації. Ми знаємо, що все це не так або може бути не так.

Щоб змінити стан речей, необхідно позбавлятися будь-яких стереотипів у собі. Знати, як вони діють у свідомості людей, які підпадають під їх вплив. Нюанс із визнанням гендерної проблеми полягає у наступному.

По-перше, залучений до стереотипізації не бачить далі за рамки власного стереотипу. Відбуваються антагонізми між різними стереотипізованими групами, як-то «горда дівка» та «покірна овечка». У цій суперечності кожен виступає з позицій свого стереотипу. Перемогою було би встановити саме свій погляд на світ як правильний.

Стереотип – за своєю природою соціальний конструкт. Ясно, що сфери приватного та суспільного нерозривно пов’язані. Наразі в усьому світі постульована рівність статей. А це означає, що описані вище стереотипи існують скоріше в особистому житті. Вони не значно впливають на суспільство. Хоча?

Тут виникає такий собі парадокс ситуативності Лап’єра (якщо матимете суперечку на тему гендерної рівності, обов’язково використайте цей термін, щоб показати свою освіченість). А тепер простіше: суспільство змушує нас діяти певним чином. Ми якомога сильніше намагаємося дотримуватися цих правил у суспільстві, натомість вдома робимо так, як хочемо. Наприклад, ви вважаєте, що жінки не мають мати право голосу, але ви зобов’язані приймати рівність, адже надворі – 21 століття. Дехто може бити жінку вдома, але не секретарку на роботі. Інакше кажучи, соціальне регулювання власне створює це протиріччя переконань та поведінки. Воно вирішує виключно суспільну проблему.

Насправді проблема усувається в приватне життя. При цьому причина не зникає. Вона досі ховається всередині людини. А зовнішні прояви її все одно з’являться. Рано чи пізно. Тож варто боротися із самим собою. Чи самою собою.

Олена Іщенко