Вуличні музиканти. Який голос Києва?

Статті

Для того, щоб послухати вуличних музикантів, не обов’язково їхати до Берліна чи Нью-Йорка. Київ теж надзвичайно багатогранний, мелодійний і неймовірно голосний — але хто саме щоденно робить його таким пісенно-яскравим?


Якщо складати портрет міста Києва, то наш зір побачив би красиву архітектуру старого міста, нюх би дав зрозуміти, що десь за смогом від заторів пахнуть у ботанічному саду квіти бузку, акації чи навіть магнолій — залежно від пори року. Наші руки щоденно торкаються перил у метрополітені, поручнів у тролейбусі, або дзвінка квартири кращого друга. На смак Київ — це  й Київська перепічка, і «Київський торт», і звичайна, але улюблена наша їжа, яка зготована тут, у Києві. Але який Київ на слух? Що ми чуємо, гуляючи містом? Шум моторів? Сміх дітей? А якщо прислухатися? Десь неподалік на гітарі грає хлопець — вуличний музикант.

Вуличних музикантів можна по праву назвати однією з візитівок Києва, та і будь-якого великого міста. Звуки музики супроводжують гостей столиці майже усім історичним центром. Головні «точки», які до вподоби столичним виконавцям — це парк Шевченка, вихід зі станції метро Льва Толстого, вулиця Хрещатик, перехід на Майдані Незалежності та Контрактова площа. Але для артистичної діяльності, за словами музикантів, підходить будь-яке місце скупчення людей.

Скласти середньостатистичний портрет людини, якій заступником слугує сам бог Велес, доволі складно. У процесі дослідження виявилося, що жодного пріоритету у таких показниках як стать, вік, соціальний статус не було. Так, познайомити мене зі світом вуличного музичного промислу зголосилися: студент Саша двадцяти років, Маша дев’ятнадцяти років — також студентка, Роман — безробітний приблизно тридцяти років та Михайло Іванович, чоловік пенсійного віку. Історія кожного з них унікальна, кожен прийшов до цього заняття по-різному, але ніхто з них не хоче кидати музику.

Історія перша

З першим героєм і його історією я познайомилася у парку Шевченка. Прямо на бордюрі сидить хлопець, але дещо відрізняє його від безхатченка: на його плечах пристойне пальто, а у руках — недешева гітара. Роман з’являється на цьому місці  кожен день і вже став місцевою знаменитістю. З переносної колонки, до якої приєднана акустична гітара, лунають мотиви відомої рок-мелодії. Репертуар чоловіка — це здебільшого пісні всесвітньо відомих гуртів та виконавців — те, що знайоме людям і що знаходить у них відгук. Він грає вже не одну годину, але найвдячніша аудиторія вирішила дослухати його сольний кавер-концерт до кінця. За словами Романа, не кожен може стати вуличним музикантом. І справа тут не у навичках гри і співу, а у моральній витримці. Він стверджує, що сьогодні люди можуть сприймати його творчість із вдячністю, а завтра хтось може нецензурно висловитися в сторону музиканта. Був навіть випадок, коли молоді люди намагалися спровокувати бійку — на щастя, обійшлося.

— Я 10 років не брав до рук гітару. Для музиканта це занадто великий строк. Ось, тепер потроху надолужую втрачене, практикуюся тут кожен день з першої години до третьої. На вихідних — трохи довше. Я люблю музику і не хочу, та й не зможу ні на що її проміняти.

Історія друга і третя

Другий герой, вірніше, героїня — дівчина на ім’я Маша. Її постійне місце — вхід до станції метро Льва Толстого. Так само як і Роман, граючи на акустичній гітарі, яка здається занадто великою для тендітної дівчини, гучним потужним голосом вона співає “Creep” гурту Rаdiohead. Репертуар Маші — це також здебільшого західні композиції. Вона співає лише те, що їй самій до вподоби.

Налаштовуючи інструмент, вона ділиться таємницями цієї справи:

— Коли співаєш з акустичною гітарою, важливим є твій голос: тембр, сила і так далі. Саме за це тобі кидають гроші. Якщо ти прийшла з електрогітарою, отже, маєш показати майстерність музиканта.

Приблизно за півгодини до Маші наближається міліціонер. Він повідомляє їй, що з офісів у найближчій будівлі надійшла скарга на занадто гучну музику, хоча він особисто нічого проти її співу не має. Як розповідає дівчина, це перший випадок, коли правоохоронні органи втручаються у її діяльність.

Маша йде, але по секрету говорить мені, що повернеться о сьомій — коли робочий день закінчиться і офіси залишаться порожніми.

І як тільки дівчина зникає за рогом, на її місце стає хлопець, також з акустичною гітарою. Очевидно, що це улюблений інструмент типового вуличного музики. Згодом Сашко зізнається, що вміє грати і на барабанах, але власних не має, та і транспортувати їх незручно.

Сашко переспівує здебільшого російський та український рок, хоча зазнається, що останнім часом все ж частіше грає саме українську музику.

— Найбільше людям подобається «Бумбокс» та «Океан Ельзи». І це чудово, тому що це мої улюблені гурти.

Але люди небайдужі і до гурту «Кіно». Вони зупиняються коло Сашка та підспівують йому «Звезда по имени Солнце».

Історія четверта

Прогулюючись центральною вулицею Києва, ви почуєте звук акордеона. Якщо йти на цю мелодію, дуже скоро ви побачите чоловіка середнього віку. Коли його побачила я, пальці чоловіка почервоніли на холоді, а потертий капелюх трохи сповзла набік.

Мелодія «Як тебе не любити, Києве мій», є значущою для Михайла Івановича. Він з родиною покинув зону АТО у червні — коли обстріляли їх рідний Маріуполь. Документи, більшість одягу та цінних речей — усе залишилось там. Без нічого вони приїхали до столиці, винайняли квартиру, голова родини знайшов роботу — неофіційно та на півставки, без трудової книжки та паспорту інакше не виходить. Тепер Михайло Іванович — концертмейстер у школі степу. Він пише власну музику і мріє зареєструвати її в авторському бюро, аби отримувати відсотки від її використання, наприклад, у музичних школах. Але, знову ж таки, без документів це неможливо.

Кілька годин, які музикант проводить на Хрещатику, дозволяють Михайлові Івановичу прийти ввечері додому не з порожніми руками. Попри усі труднощі чоловік не хочу зв’язувати життя з професією, що не стосується музики.

— Кожен має бути на своєму місці. Я люблю музику. Мені подобається бачити, як люди поспішають по своїх справах, а потім чують знайому мелодію, і їхнє обличчя змінюється. Вони посміхаються. І взагалі, публіка у Києві хороша, дуже добре приймають, ніхто не заважає грати…

У свій репертуар Михайло Іванович обирає лише українські народні пісні, або ті, які вже стали народними. Спеціально для мене музикант презентує власний акомпанемент на вірші Тараса Шевченка. Так, вибір музики не випадковий – чоловік протягом інтерв’ю увесь час повторює, як сильно хоче миру та єдності в Україні.

Права та обов’язки

Але наскільки легально вуличні музики практикують свою діяльність? Невже можна в будь-який час, у будь-якому місці просто стати і заробляти гроші?

Наприклад, у Празі, столиці Чехії, у 2013 році закрили центр міста для музичних груп і ввели комендантський час для оркестрів: грати можна лише з 10 ранку до половини десятого вечора, і на одному місці дозволено перебувати не більше як 90 хвилин. У РФ же хочуть легалізувати діяльність вуличних артистів та виокремити спеціальні зони для їх творчості.

Відповіді на запитання, що мене зацікавили, я намагалася знайти у фахівців.

Перш за все я звернулася до правоохоронців, що патрулювали прямісінько на вулицях — на Хрещатику та Майдані Незалежності. Обидва, як один, сказали мені, що не мають нічого проти вуличних музик, їм дуже подобається їхня творчість. Причини, які змушують міліціонерів просити музикантів піти — це скарги громадян та нетверезий стан самих артистів. Далі, як за сценарієм, представники правоохоронних органів говорили, що дуже зайняті, та ретирувалися.

Таке пояснення мене не задовольнило, і я звернулася до юриста. Марія Скиба зазначає, що спеціального закону, що б регулював діяльність вуличних музикантів, не існує. Але є певні обмеження в Адміністративному кодексі України, що стосуються шкідливого впливу шуму та додержання тиші у громадських місцях:

— За порушення статті 183 Кодексу України адміністративних правопорушень спочатку дається попередження, а потім — накладання штрафу: від п’яти до десяти мінімальних доходів громадян. Тобто, з семи годин ранку до одинадцятої вечора будь-яка особа має право співати та грати на вулиці.  Вулиця, підземний перехід — це громадське місце,  у якому дозволяється підвищений рівень шуму. У той час, коли, наприклад, біля жилих будинків рівень гучності не може перевищувати санітарних норм.

Голос Києва

Голос Києва звучить багатьма мовами: він наспівує англійські пісні, російський рок, сучасні українські популярні мотиви, та з гордістю повертає до життя вірші Шевченка, пробуджує український фольклор у сучасності. Не обов’язково ходити у вишиванці, аби бути патріотом, так само, не обов’язково співати лише українське, аби презентувати місто та країну гостям. Музичний Київ показує себе як місто інтернаціональне, по-справжньому європейське, просякнуте як і своїм власним, неповторним, так і всесвітньовідомим.

Усе ще не чуєте, який він, Київ? Прислухайтеся, чуєте звук гітари або акордеону?

Самойленко Катерина