Як повернути дитинство, або Панацея від поганого настрою

«Життя занадто коротке, щоб гаяти його на дієти, дурних чоловіків і поганий настрій», — казала неперевершена Фаїна Раневська. Та чомусь на вулиці можна побачити переважно смутні, похмурі обличчя, серед яких інколи почуваєшся, як Їжачок у тумані. У всіх різні причини поганого настрою, але вони пов’язані з втратою того малого бешкетника, який у дитинстві був у душі кожного та не давав сумувати. Тож завдання № 1 — побачити замість капелюха удава, який проковтнув слона.


Дім-робота-дім

Повернути дитинствоНині люди дуже заклопотані, захоплені своїми проблемами й рутинним життям. Якщо йти вулицею в годину пік і зупинитися на хвилину, то осіб тридцять, штовхаючись і нецензурно висловлюючись, пройдуть повз. А пам’ятаєте дитинство, коли нікуди не потрібно було поспішати? Тоді кожен уявляв щось своє, спостерігаючи за сонцем, зірками та дощем. Діти вміють бачити більше прекрасного, ніж дорослі. Але хіба це вміння атрофується в процесі росту? Чи його розчавлює буденність?

Розкладемо по поличках життя офісних працівників за класикою жанру, і все стане зрозуміло. Зранку: запашна кава, прохолодний душ, сніданок нашвидкуруч. Потім їх можна умовно розділити за двома категоріями: ті, що з машиною та без неї. Людей із власним автомобілем чекає тест на витривалість у заторі під звуки улюбленого радіо. В категорії людей «без авто» буде ще приємніша подорож у громадському транспорті. Їй надають інтимності десятки людських тіл, щільно притиснутих одне до одного. Вдень: рутинна робота, нескінченні звіти, рахунки, домовленості. Як винагорода — невеличка перерва на обід, потім знову різні папірці та пасьянси, щоб відволіктися. Ввечері: така ж поїздка додому, улюблений серіал чи газета, бесіда з родиною і такий довгоочікуваний сон.

Так це бачать люди, в яких дитина сидить дуже-дуже глибоко. Але є й ті, які не дали такому ритму життя вбити в собі малюка. Вони щодня дорогою помічають щось нове, а не просто машини. На роботі намагаються якось урізноманітнити, прикрасити життя всіх навколо. Варіантів є безліч, наприклад, подарувати колегам квіточку з клумби чи осінній листочок. Затрати — нульові, а радість — безмежна. Головне — імпровізувати.

Якось зимою ми вирішили провести експеримент, щоби перевірити, як люди реагують на нестандартні речі. В неділю ми пішли до Маріїнського парку. Дорогою купили звичайну пляшечку з мильними бульбашками й велику шоколадку, у якій 18 квадратиків. Спочатку ми підходили до чотирьох одиноких жінок бальзаківського віку (30–40 років) із пропозицією. Її суть була в тому, що вони мали пустити бульбашки, а ми їм за це дали би шматочок шоколадки. Всі жінки відмовилися. Вони, мабуть, боялися за фігуру або не хотіли показатися смішними. Тому наступними «жертвами» були троє чоловіків приблизно того ж віку. Перші двоє відмовились, а третій погодився. Наш герой був у чорному пальті з краваткою, тому ми думали, що він зреагує дещо агресивно. Але він був дуже привітний і, як виявилось, чекав на свою даму серця. Чоловік кілька разів пустив бульбашки, і його очі світилися ностальгічною радістю. І хоча емоції були щирими, він побажав залишити своє ім’я в секреті.

Мильні бульбашки

Наступною нашою «жертвою» стала його кохана. Жінка теж досить неординарна. Вона з радістю згодилися на нашу пропозицію, а коли дмухала в кільце, заплющувала очі від задоволення. Потім вони обмінялися своїми шматочками шоколадки. Мабуть, закоханість у будь-якому віці пробуджує те сонне немовля.

Потім ми кілька разів зазнали невдачі з жінками, яким було більше за 50 років. Нарешті, одна відгукнулася на нашу пропозицію. Щоправда, завдання виконала без ентузіазму, але шоколадку взяла зі словами, що занесе її внукові. А далі нас здивувала одна бабуся, яка вперше в житті пускала бульбашки. Їй це настільки сподобалося, що вона запитала, де можна купити таку пляшку з мильною рідиною. Нашому подиву не було меж. Вона понюхала шматочок шоколаду та сказала, що він несправжній, бо там багато какао-порошку. Як виявилось, вона працювала у Львові на шоколадній фабриці. Тому повідомила, що онуків не годуватиме таким смаколиком, а залишить для сусідки.

Далі ми почали підходити до тінейджерів. Це той золотий вік, коли в тобі ще живе дитина, але вже загартовується характер. Ніхто з них не відмовився від нашої пропозиції. Підліткам ми віддали шість квадратиків, бо зустріли таку велику компанію. Вони постійно сміялись і питали, чи шоколад, часом, не отруєний. Проте було зворушливо спостерігати, як хлопці віддали дівчатам свої шматочки.

Потім ми запитували дітей віком до десяти років. Спочатку підійшли до трьох хлопчиків. Вони були здивовані, але не відмовились. Постійно повторювали, щоб ми не розповідали їхнім мамам. У трьох дівчаток, яким було дев’ять років, реакція була оригінальніша. Вони вирішили, що ми — феї Вінкс, а шоколадки зачаровані. Тому за якийсь час вони теж стануть феями. Ми віддали солодкий приз та пішли (феї приховують крила на людях). Якщо ви рахували шматочки, тоді, по-перше, ви вже дорослий, по-друге, помітили, що двох не вистачає. Маємо логічне пояснення: не могли ж дві дівчини спокійно стояти на морозі й дивитися, як інші їдять їхню шоколадку. Висновок експерименту: людям необхідно терміново покращувати настрій та якось змінювати погляд на життя.

Усе вирішують деталі

Останнім часом у транспорті досить часто можна почути, як люди кажуть: «У мене осіння (зимова, весняна, літня) депресія». Усі звикли прив’язувати свій емоційний стан до пори року та погоди. Йде дощ — сумно, бо приходиш на роботу мокрий і відчуваєш дискомфорт. Світить сонце — і знову все не так: нічого не видно, ще і спека. Сніг іде — обліпить тебе так, що світу Божого не видно. Він починає танути — під ногами багнюка, від якої псується взуття. Однак, такі думки виникають не через погоду, а через рутину, яка затягла вас, як павук здобич у свої сіті. Що ж робити, щоб не ходити завжди засмученим? Адже не можна покинути роботу.

Передусім треба навчитися радіти кожному дню та будь-яким погодним умовам. Для цього треба розвивати здатність помічати дрібнички. Є безліч вправ на розвиток уваги, яких навчають майбутніх режисерів та художників. Є серед них і такі, що не потребують багато часу, ними можна займатися дорогою до роботи (це ж вам не прес качати чи присідати). Коли йтимете звичним шляхом до зупинки чи до машини, подивіться на будинки, як з «Іронії долі», та знайдіть у кожному з них щось особливе. Потім опишіть хоча би два з них так, щоб вони були зовсім різними. Те саме ви можете робити й на своєму робочому місці з будь-якими предметами.

Повернути дитинство та радістьІншу вправу можна виконувати з людьми у транспорті або з колегами на роботі. Вдивіться в обличчя людини, але не намагайтеся запам’ятати його повністю. Вловіть окремі риси, які вам одразу впали в око. Потім придумайте цій людині якесь прізвисько, яке б відображало її особливість і відмінність від інших. Згадайте смішні «клички», які були у ваших друзів, які ви, може, давали вчителям. Це заняття корисне не тільки через те, що розвиває вміння бачити деталі — так можна покращити настрій. А якщо займатися цим регулярно, то за деякий час ви зможете безпомилково визначати настрій людини, а може, навіть і характер. Звісно, до Холмса вам ще далеко, але доктор Ватсон із вас може вийти непоганий. Ще один плюс у тому, що під час виконання вправи ви виглядатимете настільки задумливо, ніби хочете додати до законів Ньютона ще четвертий. Люди думають, що ви — великий філософ-мислитель у той час, як ви вигадуєте їм кумедні прізвиська — це ідеальний злочин.

Антидепресанти з дитинства

Якщо ви навчилися помічати незвичайне в буденному, переходимо до наступного кроку реабілітації дитячої душі. Найбільша перешкода — це поганий настрій. Пригадайте, коли ви в дитинстві падали, спершу дивилися, чи немає поруч когось, хто би вас пожалів. Якщо таких людей не було, ви підводилися та бігли собі далі, забувши про біль. У дорослому житті теж можна так боротись із болем, щоправда, моральним. Коли відчуваєте, що на душі стає дедалі тяжче, йдіть до спортзалу або на пробіжку. Спеціалісти радять боротися з депресивним станом саме за допомогою фізичних навантажень. Наприклад, Олена Шелюг, київський психолог-практик, зазначила: «Робота м’язів сприяє виробленню ендогенних опіатів, що викликають легкий ейфорійний стан. Якщо вам хочеться підняти собі настрій — активніше рухайтеся!»

Якщо немає змоги скористатися цією порадою через брак часу, коштів або через банальну лінь, не засмучуйтесь: є ще багато дієвої зброї проти цієї недуги. Один із найулюбленіших методів із дитинства має назву «щось смачненьке». Замість звичного обіду візьміть на роботу шоколадку або улюблені цукерки, і ви помітите, як настрій поповзе вгору. ШоколадА коли побачите заздрісні очі колег (особливо жінок, що вічно на дієті), він підскочить ледь не до максимальної позначки. Якщо ж у вас є трохи вільного часу на вихідних, ви можете приготувати щось смачненьке самостійно або всією родиною — спільне заняття покращить ваші стосунки. Цей варіант підходить винятково для людей, які вміють готувати, бо інакше є ризик ще більше погіршити настрій собі та зіпсувати його сусідам.

Тепер згадайте, про що ви мріяли все дитинство? Так, про домашню тваринку. Психологи кажуть, що коти та рибки — найкращі антидепресанти. Тож якщо у вас ще немає пухнастих ліків, швидко до зоомагазину. Ви тільки подумайте про несамовиту радість, коли вдома з’явиться тваринка. Звісно, у такої мрії дитинства є свої мінуси: по-перше, прибирати за цим дивом доведеться вам, по-друге, якщо воно буде більшим за хом’ячка, кінець вашим шпалерам. З іншого боку, м’якенький клубок шерсті з легкістю підніме вам настрій. Звісно, також можете зігнати на ньому злість, полаяти його, але тоді чекайте в гості Ґрінпіс.

До речі, якщо вам таки хочеться посумувати, це теж треба робити правильно. Зануртеся в теплий плед, зробіть чай із медом і почитайте книжку. Такі хвилини теж необхідні нашій психіці. Але не перетинайте межі, адже життя дається нам лиш раз. Тож живіть на повну, насолоджуйтеся кожною миттю, помічайте дрібнички, які роблять світ яскравішим, і ніколи не втрачайте дитину в душі.

Ольга Цецевич