Як воювати за місце в тролейбусі

Нині транспорт дорогий. У Києві проїзд тролейбусом чи трамваєм коштує три гривні (тим часом у Луцьку майже вдвічі дешевше), а водієві маршрутки доведеться віддати аж шість гривень. Тому війни за місце в громадському транспорті стають дедалі запеклішими: у бій ідуть не тільки лікті, але й заклики до моралі від аморальних людей.


«Нас учили уступать только пожилым! Нас, пионеров, так воспитывали», – коли це     лунало з вуст пенсіонера у тролейбусі, мої переконання про те, що слова «піонер» вже не існує, зруйнувалися. «В Советском Союзе было по-другому».

Тролейбусні історії про бабусь, які ледь не силою змушують молодь поступитися місцем – звичне для студентів явище. Навіть просто старші люди, у яких на язику ще залишився присмак «гарних савєцкіх врємьон» хочуть показати авторитет та викликати пошану. Проте їхня позиція жертви, переконання, що всі їм зобов’язані, змушує молодь скептично і, часом, зневажливо ставитися до них.
Поки ви ще не вирішили надіслати на мене скаргу до морального суду, хочу зазначити. Мої батьки виховані. І мене теж навчили поважати старших, поступатися їм місцем у тролейбусі та завжди усміхатися у відповідь. Але людей, які звинувачують молодь у всіх смертних гріхах, ввічливості не навчили. Журналіст Євген Спірін зазначає: «Все залежить від ставлення суспільства до людей похилого віку. В більшості країн Європи не заведено поступатися місцем старшим, адже це підкреслює старість і є проявом неповаги. А це вже дискримінація».
Тож, давайте ближче познайомимося з цими «тролейбусними монстрами». Зазвичай план їхніх дій такий: зайти у вщент заповнений людьми транспорт, де навіть повітря бракує. Обрати місце і прямувати до нього, штовхаючи всіх ліктями, наступаючи на ноги на ногу, а потім підійти до жертви та зневажливо наказати їй поступитися місцем. Зазвичай жертва не старша 30 років. Зустрічали таких? Якщо ні – вам пощастило. Ось вам типова історія.
Похмурий осінній день. Люди в тролейбусі виглядають нещасними. Хоча, можливо, водій усміхається, але його обличчя я не бачу. Радію від того, що встигла забігти через передні двері. Стою між сидіннями, адже далі дороги нема – скрізь люди. Тож до виходу доводиться пробиратися, просячи інших пасажирів відійди. За моєю спиною лунає жіночий голос: «Дай пройти». Відповідає дівчина-студентка: «Вибачте, я не можу». Я все чую одним вухом. Потім хтось штовхає мене, чую шум. Жінка в сірому круглому капелюсі, окулярах і шкіряних рукавичках продирається крізь натовп до виходу. Її нафарбовані рожевим губи стиснуті в лінію, брови зарозуміло підняті. Повертаю голову і бачу, що жертва «тролейбусного монстра» спантеличена і не знає, що відповісти. Люди мовчать, жінка задоволена собою. Нарешті дівчина-студентка промовляє:
– Те, що ви старші, не дає вам права мені грубіянити.
Здається, ця проста істина мала б подіяти. Однак жінка продовжувала обурюватись та грубіянити.
Такий випадок у громадському транспорті далеко не рідкість. Я неодноразово ставала свідком, а часом – навіть учасником таких суперечок. Але совість завжди закривала мені рот, і я не могла сказати нічого у відповідь. Вони ж старші.
Джош Ковенський, американський журналіст розповідає, що в США молоді люди не мусять автоматично поступатися місцем старшим. Звісно, якщо людина дуже стара або хвора, швидше за все, так і зроблять. Але в Америці це в більшій мірі є виявленням ввічливості, навіть старомодності, аніж обов’язкова норма.

Насправді, у древніх релігіях різних народів, у слов’янській зокрема, панував культ предків. Племена вірили, що померлі можуть втручатися у їх життя. Тому їм поклонялися, любили й боялися. Згодом у деяких народностей цей культ залишився і навіть переріс у новий. У слов’ян, наприклад, існував досить жорстокий звичай: якщо у людини похилого віку з’являлося сиве волосся, її відправляли «на той світ». Вважалося, що така людина не може належним чином виражати повагу померлим. Людину відвозили у ліс. Інакше її перебування у племені накличе біду, поганий урожай, хвороби, тощо. Але один хлопець пішов проти звичаю й заховав свого батька в ямі для зберігання хлібу. Він давав сину мудрі поради, які допомогли його родині виростити гарний урожай, і той згодом зізнався, що не відправив свого батька «на той світ».           З того часу старших стали шанувати, слухатись, і сиве волосся сприймалось швидше як «паростки мудрості». Діти були зобов’язані слухатись батьків у всьому, доглядати та годувати їх на старості.

А тепер перестрибнемо з історії древніх слов’ян у недалекі й для багатьох незабутні часи. Моральний кодекс комуніста виголошував дванадцять правил, серед яких: «Високе розуміння суспільного обов’язку, нетерпимість до порушення суспільних інтересів», «Колективізм і товариська взаємодопомога, кожен за всіх, всі за одного», «Гуманні відносини та взаємна повага між людьми. Людина людині друг, товариш і брат». Ось вам ще кодекс піонера: «Піонер – хороший товариш, дбає про молодших і допомагає старшим».

Здавалося б, це правила, на основі яких можна побудувати ідеальне суспільство. Однак насправді виросла імперія, котра після свого краху залишила людям комплекс неповноцінності та нестерпну ностальгію за життям у рожевих окулярах та червоній краватці.

Поклоніння предкам і комуністична мораль ґрунтувалися на страхові: слов’яни боялися, що прийде їхній мертвий дід і напустить хворобу на худобу, а громадяни Радянського союзу – заслань, репресій і гостей з КДБ. Всі дев’ять заповідей піонера можна було б закреслити й лишити одну: «Піонер любить свою батьківщину, Комуністичну партію Радянського Союзу. Він готує себе для вступу до ВЛКСМ». У цьому весь сенс – прикрити ідеологічну пропаганду гарною обгорткою ввічливості та примарним щастям.

Старше покоління, яке виросло під звуки фанфар на Дні Піонера, завжди допомагало людям похилого віку, батькам і дорослим, мріючи про те, як у поважному віці до них ставитимуться так само. А коли ж виходить інакше, коли якась малолітня дівчина сидить у тролейбусі, це викликає злість, обурення, невдоволення та образу на все життя.
– Та цієї країни вже не існує давно, – відповіла дівчина чоловіку, що розпалив сварку в заповненому транспорті.
– У нас такого не было! Мне 67, я же пенсионер! Вот это молодёжь пошла невоспитанная… – крутить він головою, а потім дивиться на чоловіка поруч. – Ты чего ржёшь? От дебилы!

Людмила Корнієвич