Як вуличним художникам живеться в Україні?

Любите прогулюватися Андріївським узвозом? Ще б пак! Скільки оригінальних картин можна побачити. Рука так і свербить щось прикупити. А чи помічали ви за тими картинами обличчя художників? Ні, не тих, що за мільйони продають свої полотна, а тих, котрі шедеври віддають на вулицях за безцінь…


Попурі «Бідний художник»

Олександр Блок сказав: Мистецтво доступне тільки сильним. Спробуй-но бути слабким художником і вижити, коли в кишені – лише маленький шматочок вугілля та гумки. Та й ті треба за щось купити. А за хороші пітерські акварелі треба викласти від 500 гривень; один тюбик олійних фарб коштує щонайменше 30 гривень, а за набір доведеться віддати усі 800. А ще – полотна, мастихіни, пензлики, пастелі, папір… Цей список може рости в нескінченній геометричній прогресії. Для повного щастя ще б не завадила майстерня, але в наш кризовий час це звучить скоріше як фантастика. Тому митцеві й доводиться, як то кажуть, крутитися на одній нозі.

Життя художника завжди було складним. А у 21 столітті, коли комп’ютер може зробити практично все, митцям роботи катма. Ілюструвати книги авторськими роботами художників видавництвам дорого, а «вибитися в люди» усім талантам не вдається. Так і виходить: одиниці здіймаються на Олімп (і не завжди ці люди наділені божою іскрою), а тисячі скромно живуть у тіні чужої слави. Ті, хто не має змоги виставляти свої роботи у фешенебельних галереях, часто розмальовують стіни та паркани, поширюючи субкультуру графіті, або просто виходять на вулиці.

Олександр Шребс, один з вуличних художників Києва, розповів про свою не надто поетичну долю. Вуха не різав, квадратів не малював, а з його життєпису навряд чи вийде захоплююча історія про відчайдушного митця. Скоріше – про відчайдушне невезіння.

Олександра часто можна зустріти на Оболонській набережній побіля гольф-клубу. Там він малює за 100 гривень невеличкі етюдики закоханих парочок та дітей. Публіка просто в захваті, та й конкуренції в нього немає.

Юродивий ще з капусти

– Ви не шкодуєте, що стали художником?

– Я ним не ставав. Я, певне, таким і народився. Бабця мене за мої ранні «каракулі» на папері називала юродивим і казала, що мене в гнилій капусті знайшли, бо я завжди дуже замурзувався, коли брав до рук олівці чи вугілля. Бачте, лелеки таких, як я, вже не носять.

Усе життя мені доводиться шкодувати, що я став художником. Так, шкодую! Батьки бачили в мені не художника, а інженера чи хоча б архітектора. А я тоді крутив дулі горобцям і мріяв ілюструвати дитячі книги. Кепсько це в мене виходило, якщо чесно. Сюрреалізм і всілякі фантасмагорії – то справа великих. А я маленький, не геніальний. Я ось портрети добре малюю. Скінчив школу і на тому все. В університет не пішов, просто полінувався.

– Який у вас заробіток? Чи вистачає на життя?

– Буває, що за день намалюю від двох до п’яти портретів – тоді маю до 500 гривень, але так буває дуже зрідка. Часто цілий день сиджу і не заробляю ні копійки. Інколи тижнями отак просиджую, і добре влітку, коли тепло. Зимою на морозі – то вже дрижаків ловитиму. А зараз, коли таке робиться в країні, людям не до мистецтва. Народ збіднів і озлобився на владу, звичайно, тепер кожен береже копійку і відкладає на чорний день. Навряд чи ви тепер погодитеся витратити зайві 100 гривень на портрет. Скоріше купите щось поїсти.

– Бачите якийсь вихід з цієї ситуації? Що робитимете, якщо у вас зовсім не буде замовлень?

– Таке вже бувало. Не вперше доводиться стикатися з кризами в Україні. За весь час незалежності я не пам’ятаю року, коли б люди не скаржилися на життєві труднощі. І я скаржився. Як стане зовсім тяжко жити, піду на підробітки.

– А де ви зазвичай підробляєте?

– Як був молодшим, то розвантажував товар на складах. Сили були і здоров’я. А тепер хіба податися десь підлогу мити або охоронцем у якусь школу.

– Не шкода вам віддавати свої роботи за безцінь тим часом, як інші продають полотна за тисячі доларів?

– Знаєте, це все дуже відносно. Я не вважаю свої роботи шедеврами, тому морального права вимагати за них тисячі теж не маю. Це питання власної самооцінки. Хтось мазанину й примітивізм вважає великим досягненням і вимагає за це відповідні кругленькі суми. Так художники пестять себе і ніжаться у власній самозакоханості. Мовляв, бач, як я дорого себе продав. Ну а в мене з цим ділом проблеми: десь не показав себе, десь засоромився і змовчав, тож мушу тепер продавати свої вміння за гріш. Така моїй самозакоханості й ціна.

– Чи бачите ви себе, наприклад, в амплуа знаменитого епатажного художника Сергія Пояркова?

– А чом би й не бачу! Та тільки не стану вже таким ніколи, старий я. То хай молоді. Не було везіння в молодості, на старості воно з неба теж не впаде.

– А як склалося сімейне життя?

– Та ніяк! Перша дружина не втерпіла мене й року. Розвелися. Сказала, що мої походеньки й малювання на вулицях – це ганьба для митця. Та й до мистецтва вона була загалом байдужа. Бухгалтер – людина, що живе у раціональному світі цифр, а у моєму ірраціональному світі фарб їй було некомфортно. Друга дружина розуміла мене як ніхто. Хоч ми ледь зводили кінці з кінцями, я ні разу не чув від неї жодного слова докору. Вона померла від раку, і після того я до жінок зась. Нині живу з сестрою.

– Що такого є в мистецтві, що все-таки дає вам наснагу жити далі?

– Визнання, компліменти, похвала картин і задоволені від споглядання люди. Якщо я можу звеселити своїми малюнками чиюсь душу, значить, недаремно я тут землю топчу.

– Як ставитеся до свого статусу «вуличного художника»?

– Сприймаю себе часом як безхатченка, а інколи пишаюся цим. Однак художник мусить працювати в хорошій майстерні, а не тинятися в пошуках копійки вулицями. Це вже не мистецтво – це тупе заробляння грошей на хліб. Справжнє мистецтво стиха помирає там, де починається вулиця.

Бестія Васька

Якщо Олександр Шребс представляє класичні течії в образотворчому мистецтві, то художник Васька на прізвисько Бестія репрезентує постмодерні віяння андеграундної культури у форматі графіті.

Парубку 23 роки, навчається він у КПІ, а за бунтарський характер і мистецькі вибрики колеги та друзі частіше величають його Бестією. Розмальовувати стіни він почав у 13 років. Тоді першим полотном для юнака стали шпалери у власній кімнаті. За ці вибрики Василь добряче отримав на горіхи від матері. Малювати йому ніхто не забороняв, але розгулятися творчій молодечій фантазії можна було лише в межах ватману. Цього для Василя виявилося катастрофічно мало. Батьки хлопця сварили і далі, та врешті-решт змушені були визнати, що в сім’ї юристів виріс некерований художник.

– Я люблю говорити в мистецтві масштабно, щоб почули всі. Коли мене називають вуличним художником, я пишаюся цим. Лаври академіків, які вимішують у рівних пропорціях фарби у баночках, мені не потрібні. Грошей я з цього не маю, зате маю сатисфакцію. Якщо ти обираєш вуличне життя, будь готовим до злиднів. Цього не уникнути. Комусь круті галереї в Німеччині, а комусь – паркани в Києві. І за ті ще треба повоювати, – розказує Васька.

Мистецтво графіті, яке так полюбляє Бестія Васька, – це насамперед закодований текст, символіка якого відображає актуальні соціальні події або явища. Саме контекст розкриває основний зміст того, про що розповідає конкретне графіті.

У більшості людей слово «графіті» асоціюється з малолітніми хуліганами, розбишаками та халамидниками, що обписують нецензурними словами (найчастіше використовуючи іноземну мову) все, що тільки бачать: стіни у під’їздах, громадських туалетах та метро, на закинутих будівлях тощо. Звичайно, у людей складається різко негативне враження про цю течію в мистецтві. Однак не плутайте справжнє графіті і хуліганські ігрища підлітків. Для створення хоча б однієї вуличної картини Бестія Васька витрачає щонайменше тиждень. Та й не малює будь-де, а попередньо погоджує всі питання з районною адміністрацією або ЖКГ.

Якщо й досі ваша думка про графіті залишається різко негативною, тоді вам варто навідатися на Оболонь. Я довгий час не помічала, що в моєму районі з’явився прекрасний приклад мистецтва графіті. Наголошую: мистецтва, а не блюзнірства. Стару дев’ятиповерхівку на вулиці Маршала Тимошенка 29-А неподалік від станції метро Мінська прикрасили незвичайним графіті: на стіні будинку з’явився 3D-малюнок у вигляді прапора, що розвівається, з намальованими на ньому вікнами.

Місцеві жителі творчістю загалом задоволені.

– З нами ніхто не обговорював, що саме буде зображено, але нам подобається. Замість сірої сумної стіни – така краса, – каже мешканець будинка Павло Кучеров. – Приємно, що майстри не просто пофарбували стіну будинку, але і утеплили її перед цим, так що користь подвійна.

Звичайно, це нетиповий приклад андеграундної культури, оскільки все відбувалося офіційно, та й художників назвати аматорами язик не повертається. Однак графіті – все-таки вуличне мистецтво. Бестія Васька назвав цю картину хорошим стріт-артом, однак художників відніс до когорти «любителів вишуканого манірного мистецтва».

Щодо мешканців будинка, то деякі припускають, що вишуканий дизайн стіни призначений не для них – просто поряд будують елітну висотку, вікна якої саме виходять на цю облуплену стіну.

– Думаємо, графіті намалювали, щоб у заможних мешканців новобудови був гарний вид із вікна, – міркує мешканка будинка №28 Анна Турчина. – Втім, яка різниця. Головне, що красиво. Ми не проти, щоб і наш будинок так розмалювали.

Бестія Васька висловив категоричне несхвалення подібних тенденцій:

– Вуличне мистецтво – це надбання громадськості. Не можна робити щось для втіхи окремої групи людей. Тоді це вже не мистецтво, а чергові вибрики розбещених «мажорів».

Галереї просто неба

Тепер, ідучи підземним переходом до станції метро «Майдан Незалежності» ви, певне, ще раз звернете увагу на дідка, що там час від часу малює портери, коли його не виганяє поліція. І на Андріївському узвозі поглянете не лише на чудові пейзажі, але й на людей, що скромно ховаються за ними. Бо скільки ж копіткої праці в одній картині, скільки часу в неї вкладає художник! І він не просить за полотно мільйонів доларів, його картин не продають на аукціонах за п’ятизначні суми. Ці люди намагаються вижити і своєю тяжкою (хоч і надзвичайно красивою) працею додають у наш похмурий світ своїх яскравих барв.

Ярослава Бреус