Здавалося б, чим може привабити туриста звичайне промислове місто? Червоноград, незважаючи на свою радянську назву та сірі будинки, вражає красою своїх церков, місцевого парку та щирістю людей.


Як живе шахтарський край?

До міста Червоноград, що за 72 кілометри від Львова, я добиралася з Києва потягом. Мене чекала довга дорога до Львова, а звідти маршруткою до місця призначення. Усю поїздку мене супроводжували неймовірні краєвиди за вікном: широкі поля, заможні села з доглянутими хатами та багатими церквами.

Через 1,5 години дороги я дісталася Червонограда. Наближаючись до міста, я помітила баштові копри шахт, а при в’їзді в місто стоїть великий пам’ятник шахтарю, адже саме це місто є центром гірничобудівної промисловості Львівсько-Волинського басейну. Перше, на що звертаєш увагу на автовокзалі — це старі автобуси, на кшталт львівських ”ЛАЗів”, які курсують між селами Сокальського району і Червоноградом. Через розбиті дороги, автобуси теж не в найкращому стані.

Місто вирізняється великою кількістю зелені. Жителі кажуть, що можуть посперечатись щодо того, Київ чи Червоноград є містом каштанів, адже алеї головних вулиць і центрального парку перебувають під покровом саме цих дерев. На величезній площі в центрі міста колись стояв Ленін, та у Червонограді у 1990 році найпершими скинули вождя, і тепер на тому місті пам’ятний хрест. Поруч з Палацом культури встановлений пам’ятник жертвам політичних репресій, а сучасним героям теж встановлено пам’ятну стіну. Напевно, жодне місто в Україні не забуває своїх захисників. Також в центрі міста стоїть пам’ятник Тарасу Шевченку, на який так хочуть вилізти дітлахи, бо Кобзар сидить на зручній для них висоті. Неподалік фонтан, а за ним колишній кінотеатр, де зараз проводяться ремонтні роботи.

У парку багато молоді, переважно шкільного віку. Усі голосно сміються, роз’їжджають на велосипедах та ганяють площею на роликах. Підходжу до найближчої лавки, навколо якої зібралась компанія підлітків, і починаю розпитувати їх про Червоноград, як вони тут проводять час.

“Парк – єдине місце, де ми тусуємось, щовечора гуляєм тут. На якісь свята організовують концерти, а  ще у нас проводяться турніри з спідвею, ну і на футбол можна сходити”, — відповідає школярка Аня. Також у місті є молодіжний хаб “Космодором”, де збирається найактивніша молодь — учнівський парламент. На запитання про те, що б вони показали туристу у своєму місці, відповіла Ірина: “Та палац Потоцьких напевне, і Вегас (сміється)”. Потім мені розповіли, що палац у напівзруйнованому стані, а “Vegas” — то найпопулярніший місцевий клуб.

Заснування міста

Палац Потоцьких розташований в більш давній частині міста, її так і називають – “старе місто”. Саме з цієї будівлі починається історія Червонограда. Місто засноване у 1692 році краківським воєводою та  коронним гетьманом Польщі  Феліксом Казимиром Потоцьким на землях села Новий Двір. Тут він і збудує розкішний палац, а місто назве Кристинополем на честь своєї дружини Кристини. Зараз у приміщенні — Червоноградська філія Львівського музею історії релігії. Вхідний квиток коштує 20 грн, а для студентів та школярів — 10 грн.

Скрип дерев’яної підлоги, рештки карнизів та архівольтів як частини експозиції, широкі зали — все це дозволяє відчути себе справжньою панянкою, можна навіть втнути вальсу у бальному залі. У музеї є кілька виставкових залів, в одному з них часто відбуваються концерти. Основу колекції музею складають твори українського сакрального мистецтва XVII-XIX ст.

Обійшовши ледь не все місто за кілька годин, найкрасивішими пам’ятками архітектури виявилися церкви: від барокових до модерних. Церква Святого Володимира, яка колись була костелом Святого Духа і Святоюрський монастир Василіян є найстарішими храмами. В останньому в 1892 році складав монаші обіти майбутній митрополит Андрей Шептицький. У монастирському храмі зберігається чудотворна ікона Пресвятої Богородиці, звана Кристинопільською.

У власному ритмі

Згідно з радянсько-польською угодою у 1950-х роках місто передали СРСР і воно було перейменоване на Червоноград. У цей же період розпочинається будівництво шахт. Пан Володимир, якого я зустріла на подвір’ї церкви, розповів, що шахтарська праця зараз не цінується: “Колись це може й престижно було, край розвивався, заселявся, а зараз на шахтах бракує людей, бо хто ж хоче працювати в таких умовах з невчасною виплатою зарплатні”. За словами пана Володимира, шахти зараз зі старим обладнанням, і ніхто не збирається їх модернізовувати. Молодь по-трохи виїжджає на заробітки, працювати нема кому. Та це зовсім непомітно на перший погляд: місто грає барвами, молодь заходиться гучним сміхом, подружні пари вигулюють собак. Червоноград живе своїм власним ритмом.

У неділю все місто заповнить биття дзвонів, мешканці підуть до тих прекрасних церков на службу Божу. А місто не перестає чекати своїх туристів, які приїдуть до Червонограда подивитися на палац чи помилуватись териконами та церквами.

Юлія Довгайчук