Качанівка – український Версаль на Чернігівщині

Качанівка – місце, де і сьогодні в повітрі вирує дух аристократичного дворянства. У маєтку в селі Петрушівці Чернігівської області колись вирувало культурно-мистецьке життя. Сьогодні ж це – Національний історико-культурний заповідник.


Першим власником Качанівської садиби був Федір Качанівський. Він і передав тепер уже заповідник своєму братові Івану. У 1824 році маєток переходить до рук Григорія Степановича Тарновського.
Три покоління Тарновських тримали у власності маєток понад 70 років. Протягом цього часу його відвідало понад 600 іменитих гостей (і це лише тих, хто засвідчив своє перебування в садибі) – саме така кількість підписів у сімейному альбомі Тарновських. Одним із постійних відвідувачів Качанівки був Микола Костомаров. За його словами, садиба – це «український вирій, до якого злітається художнє, учене та письменне панство». Окрім Миколи Костомарова, тогочасну резиденцію творчої еліти відвідали також Гоголь, Рєпін, Глінка, Врубель.
Атмосфера Качанівки надихає. Не дивно, що саме тут народилася опера «Руслан та Людмила» Глінки, яку він писав в одній зі світлиць Качанівського палацу. У 1880 році тут гостював Ілля Рєпін. Він продовжував роботу над знаменитою картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану». А протягом майже всього літа художник натхненно писав портрети господарів садиби, замальовував козацькі реліквії, пейзажі, а також захоплено працював над картиною «Вечорниці».
Не оминула садибу і доля Тараса Шевченка. Він часто відвідував Качанівку, де завжди був шанованим гостем. Родина Тарнавських, до речі, була першим читачем славетної поеми Кобзаря «Катерина». Рукопис протягом тривалого часу зберігався у стінах маєтку, і тільки з часом його надіслали до Чернігова. Найулюбленішим місцем Тараса Шевченка в Качанівці був тисячолітній дуб у парку садиби. Відпочиваючи під ним, Кобзар оспівував покріпачену долю українського народу.
Саме тут Шевченко зустрічає своє останнє кохання – Надію Тарновську. Він навіть пропонує їй вийти за нього заміж, проте Надія йому відмовляє, позбавляючи Тараса Григоровича останньої надії на щастя подружнього життя. І Надія Василівна, і Шевченко до кінця життя залишилися самотніми.
Неподалік маєтку знаходиться могила-курган художника Григорія Честахівського – товариша і духівника Шевченка. Саме Честахівський передав у музей Качанівки рукописи, особисті речі та художні твори Кобзаря. З 1898 року новим господарем Качанівки стає Павло Іванович Харитоненко – власник дев’яти цукрових заводів. Він намагається модернізувати маєток. У садибі з’являється боулінг, один з перших у Російській імперії. Проте згодом з рук роду Харитоненків Качанівку «вирвали» революційні події на початку XX століття. У той час маєток перетворюється на лікувальний заклад. Так продовжується до листопада 1981 року. А вже з того часу Качанівка – історико-культурний заповідник. Свій статус національного заповідника Качанівка отримує в лютому 2001 року.
Значно більше розповідає та показує інтер’єр палацу. Дореволюційна споруда налічувала 76 кімнат. Сьогодні меблі та інші предмети інтер’єру переважно не є автентичними, а належить до музейного комплексу маєтку. З автентичних речей залишилося лише кілька сервізів, старовинних крісел, порцеляна та рояль кінця ХІХ – початку XX століття, який знаходиться у банкетній залі. Саме тут свого часу лунали твори українських митців: Михайла Глінки, Семена Гулака-Артемовського та Миколи Гоголя.
Атмосфера Качанівки справді надихає та дивує естетичністю. Зрештою, Качанівська садиба – це ненав’язливий чистий білий колір Качанівського комплексу, понад 700 гектарів паркової зони. А посеред парку, на березі Майорського ставка, можна побачити парадоксальну напіврозвалену споруду, обліплену плющем. Примітно, що такою її не просто зробив час. За задумом архітекторів, вона одразу ж і планувалася як руїни. Як їх тепер називають, «романтичні руїни».
Тут справді є чим милуватися: арковий місток, дуб Довженка – під ним режисер відпочивав одразу ж після зйомок фільму «Щорс», туї, ставок – це необхідні складові специфічного спокою, який дарує садиба. Найголовніше, що тут кожен може відчути себе, як на забутому українському хуторі та, водночас, у неперевершеному та шанованому всім світом французькому Версалі!

Марія Юзич