Нечепурна Австрія: соляний (к)рай для медитацій

Австрія цікава не лише столицею, а й околицями. А ще красивою природою й курортними озерами. Швидко сідайте в автобус і поїхали, все інше розповімо дорогою.


Вирушаємо із не менш аристократичного Зальцбурга. Не Відень, але все ще чепурний, з невеликими будиночками й трьома гірськими шпилями на фоні. А ще вогкою й часто прохолодною погодою.

Їдемо в озерний край Зальцкаммергут. Якими тільки словами його не описують в путівниках: «рай», «небачена краса», «захопливі пейзажі». Вартість білетів туди й назад 30€.

Тут зараз відпочиває середній клас Зальцбурга. А раніше приїздили придворні кайзера. І це невисочезні паркани Конча-Заспи, а охайні сільські обійстя з худобою і копицями сіна. Півгодини їзди такими сільськими околицями до місця призначення. Тут оглядовий майданчик над озером в долині річки Траун. Вода у ньому густо синьо-зелена, як на кращих рекламних постерах відпочинку на тропічних островах. А з протилежного боку озеро оточують альпійські гори. Розмірений стиль австрійської провінції починає змінювати туристичний хаос. Купа машин з номерами з усього Європейського Союзу, ятки з фастфудом і розваги для спраглих.

Це Зальцкаммергут, озерний край Австрії. А дослівно – майно Соляної палати. Назвали його так ще тоді, коли соляний видобуток, аж надто прибутковий для імперії, контролював цей державний орган із Відня. Доїхати сюди крученими гірськими серпантинами непросто. Тут дорогі готелі, дорогі розваги і неймовірні краєвиди. Чепурний стиль колишньої імперії розбавлений невимушеною атмосферою відпочинку й усамітнення.

Санкт-Вольфганг. Назвали містечко півтисячі років тому на честь регенбурзького єпископа Вольфганга. Туристи з палатками просто біля дороги влаштовують пікніки і розкладають надувні човни.

Це містечко ніби списане з казки про пряниковий будиночок. Вони тут на кожному кроці, у яскравих кольорах, з дерев’яними балконами і мереживом квітів. Усе оздоблене, розписане й прикрашене. Вулички настільки вузькі, що в давнину, мабуть, тут ледве проїжджала карета чи господарський віз.

На причалі швартують невеликі приватні катери й прогулянкові пароплави. Вони чимось схожі на такі самі з київської набережної, тільки не «Говерла» й «Островський», і технічний стан набагато кращий. Знахабнілі качки і лебеді підпливають до туристів, які обсіли край пристані, і вимагають хліба й уваги.

У цьому містечку поєдналися порядок старої Австрії, трішки готичної Франції, дрібка італійської розміреності, і все це під знаком білого коня –символ цього міста. Він і на вивісках магазинів мила, і на пакетиках для сувенірів, і на чотириповерховому готелі червоного кольору з назвою «Гостинний двір «Білий кінь». Раніше це був притулок для ченців-пілігримів, а потім у будівлі зробили світський готель, ідеальний для любовних зустрічей і класичних романів. У XIX ст. письменники Оскар Блюменталь і Густав Кадельбург під враженням написали романтичну комедію «В готелі «Білий кінь».

На пагорбі височить готичний собор ще XV ст. Легенда, яку охоче переказують туристам, пояснює діру в стелі в одній із заалтарних кімнат. Мовляв, туди вилетів нечистий дух, коли один зі священників потай сповідався перед іконою. Але відверто, більше схоже на діру для більш прагматичних потреб, як-от вилізти на горище церкви.

На кожному кроці магазини мила й солі. Сіль з чебрецем, з італійськими травами, з лавандою для ванни, з ромашкою для грілки, в кристалах для декору. Неймовірні запахи зливаються в один аромат, з яким конкурують хіба що пахощі свіжоспеченого брецеля з корицею в кондитерській через дорогу. Усе для туристів – ціни від 5 €.
Десь тут, на цих вузьких вуличках з горбатою бруківкою і хочеться загубитися.

Гальштат – ще один край соляного промислу. І теж перекладається як місто солі, тільки в цьому випадку в назві сіль не «зальц», а «галь» із мови кельтських племен. Добувають її тут майже 3 тисячі років. А з кінця XVI ст. не возять крутими альпійськими горами, а в розчиненому вигляді спеціальним трубопроводом доставлять в Ебензе, де й переробляють. Хоча метушні промислового міста давно не відчувається ні на околицях, ні в самому Гальштаті. Можливо, тому що всі траси заховані, в горах побудували тунелі, і вже там, подалі від очей, перевозять усе видобуте.

Карликове місто, до тисячі людей населення. Привертає увагу тим, що схожий на казку. А й справді схожий, це помітно ще здалека, зі стоянки для великих автобусів. Здається, їм просто не розминутися на цих крихітних вузьких вулицях, серед будинків, схожих на помешкання для гномів з кращих казок Андерсена чи братів Грімм.

З вікон видно, як озеро обіймає гірських масив Дахштайн, його навіть внесли в список світової спадщини ЮНЕСКО. Краєвиди з оглядового майданчика цього міста Ви точно бачили серед результатів пошуку в Гуглі «кращі фотошпалери для робочого стола». Тут запаморочливо красиво.

У місті всього дві вулиці – набережна просто біля озера і паралельна вулиця для місцевих трохи вище на схилах скель. А ще одна невелика ринкова площа й одна євангелістська церква. Поруч на невеликому клаптику землі на цій скелі місцеве кладовище. Але настільки мале, що кожні 10 років монахи викопують кості похованих, чистять їх, підписують і перекладають у льохи церкви, аби звільнити місце для нових могил.

Думати про вічне й тлінне чудово виходить на балконі біля церкви із краєвидом на весь Гальштат. Озеро видається морем, з чистого плеса якого стримлять гори.

Мультикультурного тут вдосталь: від хот-догів до італійського морозива. Воно з особливими смаками, наприклад, традиційним австрійським яєчним лікером. Берете дві кульки і прямуєте до води. Такі причали є на кожному подвір’ї, поруч – обов’язково підписані паркувальні місця, тільки не для машин, а для катерів і човнів. Тут не чути захоплених криків китайців, звуків фотоапаратів американських туристів і зойків європейців, тут спокій і тихо. Тільки якийсь човен здіймає хвилю по всьому озеру на хвилину. І потім знову тиша.

Не хочеться їхати з райського Гальштату. За спокоєм і медитацією – тільки сюди.

Марія Писаренко