Такий нерадянський Радянський провулок

Неможливо пізнати і зрозуміти Україну, відвідавши тільки Київ і центр Львова. Тим, кого вже не здивуєш «містами-вітринами», пропоную поглянути на подорожі рідною країною зовсім з іншого боку. Вирушаємо до… Дніпра! Сірий і депресивний «совок» – далеко не все, що можна побачити в цьому місті. Та, зрештою, естетика глибинки – також естетика.


Куди поїхати, не перетинаючи адміністративних кордонів, окрім мейнстрімних Києва, Львова, Одеси, Кам’янця-Подільського, Умані або Трускавця? Чи не видається цікавим місто, що донедавна мало комуністичну назву і таке саме минуле – Дніпропетровськ? Ні? Дозвольте переконати у протилежному. Одразу маю попередити, що жоден туроператор, жоден найпрофесійніший гід не зможе показати вам це місто так, аби до нього хотілося повернутися. Адже тут справа не у професіоналізмі, а у відчутті практично невловимого пульсу міста, якому вдалося побороти мазохістську психологію «свобода – це рабство». Чим відомий Дніпро – ніколи не здивуєш туриста-естета. Отже, дивувати треба тим, чим Дніпро невідомий. Наприклад, колишнім Радянським провулком, який є чи не найменш радянізованою вулицею всього міста.

Контраст як засіб художньої виразності екстер’єру

Моє дитинство минуло в добірному пострадянському просторі. Рядянщина займала всі 360 градусів мого несформованого світогляду. Проблиски «західництва» виконували функцію винятків, які тільки стверджували правила. Саме тому я вдячний батькам та решті родичів за зернини аристократичного виховання, які проросли у мої буржуазні звички, спосіб життя, сповнений поваги до себе, і гуманістичний світогляд. Втім, це лише внутрішні чинники становлення моєї особистості.

Зовнішні ж були настільки потужними, що лише одиниці втримались у боротьбі з їхнім згубним впливом. Страхітливі хрущовки, роздовбані дороги, які майже позбавлені асфальтового покриття (за негоди вони стають озерами), розкидане по вулицях поліетиленове сміття, поламані старезні й обшарпані спортивні споруди, труби колись потужних заводів, що димлять на горе легень місцевих, сп’янілі безпритульні; лайливі, безрадісні й жорстокі люди та інші невід’ємні атрибути всепоглинаючої безвиході. Якби якийсь режисер схотів знімати кіно про депресивну російську глибинку, то моє рідне місто стало б найкращою декорацією.

Та все не так погано, як здається на перший або п’ятдесят восьмий погляд. Коли ви опинитеся на дніпровському вокзалі, то більше не побачите пам’ятника комуністу-людиноненависнику Петровському, на безчестя якого було названо місто. Позаминулого року місто перейменували, а пам’ятник – знесли. Тож лякатися, щойно зійшовши з потяга, причин немає. Отже, сміливо сідайте на трамвай № 1 і прямуйте до спа-центру «Цунамі». Ваш маршрут пролягатиме раніше радянізованими вулицями: проспектом Карла Маркса (нині – Дмитра Яворницького), Жовтневою площею (нині – Соборною).  Однак у порівнянні з гнітючою атмосферою деяких депресивних районів міста, ці місця вигідно контрастують. Саме там, на одному з трьох пагорбів Дніпра, панує атмосфера старої доброї Європи.

До нудоти британський спокій

У будинку за адресою провулок Радянський (нині – Феодосія Макаревського), 4, всього 5 поверхів. Це – класична сталінка, розташоапна в типовому “тихому” центрі Дніпра. Квартири у цьому районі міста  – не з дешевих. Їхні власники – заможні містяни (так звана інтелігенція, яка звикла до хорошого) та спадкоємці, які від доброго теж не відмовляються. Їхні звички та устої зумовили прибране і квітуче подвір’я, а також охайні та відремонтовані сходові клітини. Навпроти дому – одноповерховий покинутий дореволюційний будинок. Паркан, що його огороджує, поріс плющем, фасад будинку віддає поважною застарілістю. Отак подивишся на нього з висоти поверху так четвертого і здається, наче живеш навпроти справжнього будинку з примарами.

Внизу кожна квартира має свій підвал. Їхня система нагадує підземні катакомби, в яких неважко заблукати, а перелякатись до напівсмерті – справа з найлегших. Та все ж потрапити туди можуть тільки «свої», адже для цього необхідно пройти три рівні кодових і не тільки замків. Люди тут привітні і відкриті, однак чітко усвідомлюють, що живуть не в лондонській suburbia – а значить, додаткові заходи безпеки не завадять.

З вікна відкривається вид на Дніпро і Монастирський острів. Десь позаду них – відоме “Сонце” (незрозуміла конструкція, яка височіє над колишнім заводом Карла Лібкнехта). Його призначення лишається загадкою не тільки гостям міста, а й корінним дніпропетровцям. Тож зыйдемося на тому, що це така собі фішка.

Сам провулок розташований у павутині вуличок, що утворюють урбаністичний ансамбль навколо парку Шевченка. На сусідній вулиці імені Юліуса Фучика (нині – Івана Акінфієва) розташований автентичний ірландський паб, хоча назва у нього слов’янська – «Банка». Поруч, на Соборній площі – Преображенський Собор, навколо нього – газони і скульптури, щоправда військового спрямування. Тут містяни здебільшого вигулюють собак, а ліцеїсти – прогулюють пари.

Навпроти – відома на всю країну лікарня імені Мечникова, яка приймає поранених в АТО. Її територія скоріше нагадує парк відпочинку чи санаторій для акторів-пенсіонерів.

Внизу вулиці Дмитра Донського (нині – Донцова) раніше функціонувала канатна дорога. Вона сполучала Радянський провулок із пляжами Монастирського острову. На жаль, зараз вона покинута, а кабінки застрягають у гіллі дерев, ріст яких тепер ніхто не контролює. Дістатися пляжів, мешкаючи тут, можна на велосипеді, практично не обертаючи педалі. При цьому доведеться постійно контролювати свою швидкість, аби не розчавити людей, які гуляють у парку – схил тут аж надто різкий.

Та повернімось до “павутинки”, у серці якої розташувався маленький Радянський провулок. Оскільки це престижний район, то не дивно, що дороги тут рівні, а їхні узбіччя усіяні зеленими насадженнями. Місце це не багатолюдне, а вулиці заокруглені і мають доволі рельєфний ландшафт. Таким чином, нечасті автомобілі тут, наче човни у відомому творі Кобзаря, то виринають, то потопають. Складається враження, що час тут зупинився, а люди живуть у своєму закритому затишному мікросвіті. Їх не цікавить, що відбувається поза ним, а цілком влаштовує розмірене і неквапливе життя у до нудного британському спокої.

ПередІсторія

Як і будь-яке українське примусово індустріалізоване місто, Дніпропетровськ має дорадянський період історії. На теренах сучасного обласного центру проживав осавул війська Запорізького Лазар Глоба. Пішовши у відставку, він оселився на правому березі Дніпра і посадив три сади, які зараз є парками культури і відпочинку. Один з них – парк, який тепер носить ім’я Тараса Шевченка. Починається він біля Соборної площі і спускається вниз до Дніпра. Тутешня набережна – найдовша у Європі. Тут ідилія продовжується, хіба що спокій зникає. Містком закоханих можна потрапити на Монастирський острів. Нещодавно його фронтальний схил облаштували у вигляді водоспаду. В глибині – атракціони й пляжі. Є доволі  непогані.

Та все ж уночі на острів краще не йти. Тут можна наразитися на нетверезих підлітків, охочих побитися або привласнити ваші гаманці. Та якщо таки зважитесь – нічні купання у Дніпрі під гучну музику острівних нічних клубів залишать незабутні враження.

І чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь

Дніпро ніколи не стане Львовом, Києвом, Лондоном або Нью-Йорком. Та все ж, осередок Радянського провулка увібрав у себе такі привабливі аж ніяк не радянські, а західні традиції устрою життя. Цей провулок – маленька Європа в середині великого пострадянського Дніпропетровська. І це наклало свій відбиток. Прогулюючись вниз по Донцова, а потім звертаючи в Радянський провулок, неможливо оминути увагою магазинчик, який запропонує вам купити вареників або чіпсів, горілку – тільки до 22. Цигарок у продажу немає. Магазин не цілодобовий хоча б тому, що його клієнти вночі сплять. Може, у цьому ключ до успіху? Увібрати найкраще від інших і при цьому залишитися собою.

Олександр Шевченко