У яскравому світі захоплень з-посеред різноманітних карате, скейтбордингу, стріт-арту автентичним українським розвагам важко проступитися. Серед них – і народні танці. Ні, хореографія то зараз в моді. Запитайте будь-яку школярку – і вона скаже, що займається чи то хіп-хопом, чи то контемпом, або ж джаз-фанком. Це стильно, модно і є на кого рівнятися: улюбленців з танцювальних талант-шоу – як грибів після дощу. Але чому немає культу народного танцювального мистецтва? Невже нашій місцевій хореографії немає чим здивувати?
Гопати – не перегопати
Якщо у Вас, читачі, запитати, які народні танці знаєте, першим, що Ви згадаєте, буде, без сумніву, гопак. Танець, що став легендою в Україні так само, як в Іспанії – фламенко, в Угорщині – чардаш, а в Чехії – полька. Раніше гопак виконували тільки чоловіки, що й не дивно: виник танець серед запорожців. Жінок на Січі не було, то ж це був чудовий спосіб розважитись, і, крім цього, потренуватися перед боєм.
Це підтверджує легенда про одного француза-мандрівника, який, потрапивши на Запорізьку Січ, був дуже вражений, що козаки впродовж усього дня тренувалися співаючи, а їхні динамічні рухи мали багато спільного з танцювальними па. Тому й не дивно, що елементи сучасного гопака – це затяжні стрибки, атакуючі удари ногами й руками, віртуозні оберти і гучний клич. Власне, від вигуку «гоп» і походить назва танцю, а також від дієслів “гопати”(тупати) та «гопкати» (стрибати). З плином часу гопак постійно змінювався: спочатку він був чоловічим змаганням за звання найсильнішого, згодом, коли долучилися дівчата, – протистоянням між чоловічою мужністю та жіночим кокетством… Провідна роль, щоправда, залишилася за чоловіками. Та хіба ж ми, українки, проти? Дати волю козакові – значить бути щасливою за його спиною.
Хто чоловік , той гайда до танцю!
Своєрідною посвятою в чоловіки (у легіні) називають гуцульський танець “аркан” (у деяких регіонах – «оркан», «арґон»). Двадцятирічний хлопець, пройшовши давній горянський обряд, мав право долучатися до танців, носити бартку (вузьконосу сокиру з тупим молоточком) та затягуватися широким поясом. Так його приймали в своє коло опришки – повстанці на Західній Україні. Саме у танці чоловіки-опришки проявляли свою силу, відчайдушність і командний дух, що відображено й у сучасній хореографічній обробці. Хлопці, поклавши руки один одному на плечі, стають в коло і починають рух, в якому крок за кроком закручуються у нестримний танець. Виконавці аркану уважно прислухаються до вигуків ватажка – і танець плавно стишується, ритм уповільнюється, аж поки знову не лунає “Батько встав!” – і танцюристи знову розправляють плечі, щоб пуститися в швидкісну круговерть.
В аркані, як і в усіх народних танцях, за кожним рухом ховається певний сенс. Ці потаємні знаки пояснюють особливості культури горян-прапрадідів, а може навіть й румунів, які також вплинули на розвиток аркану. Відомо, що слово «аркан» – латинського походження (arcanus – “таємний, мовчазний”), а подібну до арканової мелодію можна почути навіть у кельтів… Ось яким джерелом знань є народний танець.
Завзятий «Козачок»
Якщо уві сні Ви станцювали козачок, будьте обережні й бережіть свій авторитет, говорить словничок тлумачень снів. Якщо танцюєте козачок насправді – репутація майстерного танцюриста Вам гарантована. Адже зазвичай це сольний танець, і вся увага глядача зосереджена на кількох людях, ба навіть на одному. На відміну від гопака, де визначальна роль – за чоловіками, у козачку «керують» дівчата. Спритність, легкість у кожному русі і грайливість в кожному погляді – це козачок.
Назва танцю походить, очевидно, від добре знайомого нам слова «козак». Його применшена форма – «козачок» – хлопчик, який прислужував багатому пану, козаку. Інша версія походження слова пов’язана з виникненням наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ століття вертепу – українського лялькового театру. У другій частині вертепної вистави головним героєм був козак, що добре грав на бандурі і безтурботно танцював «козачка». Схожий танок можна зустріти і в російській версії, і в кубанській, а його мелодія у ХVІІІ ст. була популярною навіть у французьких балетах. Український козачок прирівнюють до гопака, проте перший не має стількох трюків для чоловіків, і, незважаючи на шалену швидкість супровідної музики, він більш ліричний та жіночний.
«Ой, шиги-риги-дай,шиги-риги-дана»
Слова з «Коломийки» співачки Руслани, мабуть, знайомі усім. Взагалі коломийка – це синтетичний жанр західноукраїнської народної творчості, що дає назву і пісні, і танцю, й інструментальній п’єсі. Дуже часто всі ці коломийки об’єднують в єдине ціле: хор співає, оркестр грає, а танцюристи бігають за велінням Терпсіхори. Танець коломийка багатий на бурхливі й енергійні танцювальні рухи, які, доповнюючись барвистими костюмами, зливаються у неймовірний хореографічний малюнок.
Невідомо, коли саме виникла коломийка як жанр, але його назва, можна припустити, походить від міста Коломия Івано-Франківської області. Існує також версія, що назва танцю народилася через основну фігуру у гуцульському танці – коло. Коломийку полюбляли і українці, і поляки. Вона була популярна також у Словенії: на північному сході країни її знали як танець kalamajka.
«Дам лиха закаблукам…
…Закаблукам лиха дам», – обіцяють дівчата з народного фольклорно-етнографічного 
ансамблю «Веснянка», виконуючи ще один український танець – «тропак».
Близький до гопака, він у ХVІІІ – ХІХ ст. був дуже популярний на українських землях. Проте, пояснюють у «Веснянці», в сучасному народному побуті тропак не зберігся. Давні традиції знайшли відображення лише в назві танцювального руху: слово «тропак» походить від давньоруського “тропати”, тобто тупцювати ногами. Керівникам “Веснянки”, які натрапили на фольклорний матеріал про тропак на Київщині та Полтавщині, вдалося відновити цей старовинний танець разом з автентичними костюмами. Тож тепер можна тішитися цим буревійним грайливим танцем, переймайти його потужну емоційну силу. А ще краще – самим вдарити тропака, наче Дідонина сестра Ганна з поеми Котляревського «Енеїда»:
Тут танцювала викрутасом,
І пред Енеєм вихилясом,
Під дудку била тропака.
Між іншим, у тропака може бути французьке коріння: у Парижі “trop pas” перекладають як “занадто багато кроків”. Та як би там не було, більше в ньому українського: жваві й експресивні рухи, бравурна музика і широта наддніпрянської душі
Щоб душа росла увись
У народному танці немає беззмістовних рухів і фальшивих почуттів. За кожним вихилясом, бігунцем і обертасом стоїть жива українська історія. Кожен танець – і життєрадісний, і сумно-журливий – це енергія, це джерело сили, з якою виростає душа…
Коментарі:
Про силу народних танців і їх місце в розвитку національної культури розповіли танцюристи та художній керівник народного фольклорно-етнографічного ансамблю «Веснянка» Володимира Нероденка Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ярослава Нероденко.
– Яке місце в сучасній культурі займають народні танці? І яка їх роль у духовному розвитку українського суспільства?
Я.Н.: На сьогоднішній день, на жаль, ніяка. Це, мабуть, пов’язано з потужною пропагандою західного мистецтва, сучасних танців. Народне мистецтво відходить на другий план, належна увага йому не приділяється. Хоча за останні п’ять років багато діячів, зокрема у «Мамаєвій Слободі», музеї Пирогово, намагалися відновлювати народні звичаї, але досі не з’явилася загальнодержавна програма, яка повинна була б все це підтримати. Не дивно, що більшість батьків, більшість дитячих закладів захоплюються сучасними танцями, зокрема бальними. Батьки хочуть бачити своїх діток на сцені в гарних костюмах і абсолютно не цікавляться тим, що саме вони роблять з точки зору хореографії та фаховості. Це стосується не тільки дитячих колективів, а й ансамблів при вищих учбових закладах. «Веснянка» – чи не єдиний студентський колектив у Києві, який оберігає саме народний танець, народний спів і підтверджує звання народного фольклорно-етнографічного ансамблю.
– Побутує стереотип, що займатися народними танцями не модно і не престижно. Як все-таки привабити людей до народної хореографії?
Я.Н.: Ви знаєте, це залежить від родини. Якщо в родині батьки знають колискові, якщо вони дитину привчають змалечку, що народне – це прекрасно, що вона має долучатися до такого мистецтва, то ця дитина буде його любити, популяризувати і буде за те переживати. Але якщо дитина виросла біля телевізора, постійно переглядала безглузді мультики й, окрім цього, нічого не бачила й не знала, то, відповідно, й суспільство її такому не навчить, хіба що вона випадково потрапить у належний культурний осередок.
– Які особливості української народної хореографії у порівнянні з відповідним мистецтвом інших країн?
Я.Н.: Мабуть, це своєрідний гумор, своєрідне ставлення чоловіка до жінки. У нас в багатьох танцях провідна роль належить жінці, на противагу, наприклад, грузинським, де сильнішим завжди є чоловік. Це пов’язано з тим, що в Україні з давніх-давен був поширений матріархат. Особливості українських танців також в тому, що вони створювались не заради мистецтва, а, насамперед, заради спілкування і донесення певної думки до оточуючих. Сьогодні цього дуже бракує нашому суспільству. Бажання спілкуватись з кимось, допомагати один одному, йти на відкритий контакт ніби кудись зникло. Всі дуже зайняті своїми справами, постійно кудись поспішають. Люди отримали доступ до загальносвітової інформації, а ось сенс спілкування втратили.
Катерина Білоус, 17 років, випускниця гімназії «Фортуна», танцює з 5 років: «Ці танці проносяться крізь роки, століття, в них є щось таке особливе, що захоплює подих. Приходжу на репетиції після важких буднів, але не відчуваю втоми, а, навпаки, ще більшою сповнююсь енергією. Є бажання викладатися на всі 100, тим більше з таким колективом, як у нас».
Валерій Буханько, 21 рік, студент хім. ф-ту КНУ ім. Т. Шевченка, 1,5 роки займається народними танцями: «Занятия народными танцами – это не только пляски и прыганья. Тут важен смысл каждого движения. Например, в аркане держать руку нужно так, потому что таким образом закрывались от солнца. Это сложилось на протяжении веков, это наша история».
Людмила Сердюк, студентка мех.-мат. ф-ту КНУ ім. Т. Шевченка, 5-й курс, 12 років у танцях: «Головне – любити те, чим займаешся. Більшість людей, які підтримують стереотип про непрестижність народних танців, ніколи не танцювали. Для мене це – мистецтво і спорт одночасно, це вшанування давніх традицій та, що найважливіше , дружній коллектив».
Тарас Савчук, 24 роки, хімік-синтетик, танцює більше 5 років: «Народні танці викликають у тобі відгомін душі української, їх не можна забути. Займайтесь танцями, бо вони прискорюють ритм життя, приносять багато задоволення і допомагають тримати себе в формі».
Катерина Коваль, 21 рік, студентка геолог. ф-ту КНУ ім. Т. Шевченка, танцювальний досвід – близько 1 року: «Народні танці – це беззаперечний символ самобутності українського народу. Зверніть увагу, що далеко не кожна країна може цим похвалитися (як наприклад, усіма звеличувані США). Ми маємо це як пам’ять, історичну реліквію, а таке не може просто вийти з моди чи бути непрестижним. Сказати таке – те саме, що “вишиванка вийшла з моди” – нонсенс».
Ольга Михайленко