Дикі пляжі Бессарабії: зіткнення стихій

Статті

Не можливо заперечувати загадкову красу Чорного моря. Незважаючи на подекуди надто жирні мазки людського втручання в загальну природну картину, неприборкані береги Бессарабії змогли вберегти себе від усього штучного, розкриваючись по-справжньому не в сезон.


Весна – час довгоочікуваної відпустки, яку варто спланувати заздалегідь. Але, ковзаючи вказівним пальцем по мапі, не поспішайте зупиняти свій вибір на залюднених містах, адже що, як не природа, допоможе остаточно пробудитись від зимової сплячки? Обираючи між горами й лісом, пропонуємо звернути увагу на дещо іншу природну нішу – окраїни Причорноморського узбережжя – щоб особисто відчути смак морського вітру та свободу українського неоглядного степу.

Санжійка – батьківщина скіфів

Маленьке селище на Одещині із населенням усього лише близько 800 людей несе на своїх плечах історію Північного Причорномор’я, залишаючись дикуватим крізь століття. Ці урвисті узбережжя є частиною Овідіопольських курганів, що ховають давні останки скіфських поселень, а подекуди – козаків-запорожців. І хоча море поступово відкушує шматки глинистих круч і поглинає їх у свої темні води, Санжійка продовжує жити – хіба тільки маяк доводиться час від часу переносити вглиб села.

І все-таки цей край люб’язно вітає всіх охочих познайомитись – потрібно лише бути готовим до відсутності інфраструктури та мати щире бажання провести час у єднанні з оголеною природою. Дістатися Санжійки громадським транспортом буде нескладно: автобусами №25 або №80 з Одеси до Чорноморська, а звідти проїхати маршрутним таксі №18  безпосередньо до Санжійки. Якщо маєте власний автомобіль чи хоча б водійське посвідчення, щоб орендувати його, можете зробити вашу мандрівку до “українського Порту” ще зручнішою.

Звісно, що влітку, у розпал сезону, коли сонце обпалює носа, а сік кавуна не встигає дістатися ліктів, висихаючи в липкі потоки на руках, набагато простіше зняти гостьовий будинок чи номер невеличкого готелю. Однак, на нашу думку, цікавіше уявити себе скіфом, вирушивши навесні до безлюдних берегів із рюкзаком, аби поспілкуватись із прохолодним морем і зостатись хоча б на одну ніч у наметі під небесним склепінням. Для більш комфортного втілення такої авантюри можна попередньо поселитись у готелі Одеси, Чорноморська чи Затоки, виділивши день-два на відпочинок поза межами цивілізації.

Однак, варто пам’ятати, що земля тут схильна до зсувів, тому важливо бути пильним і не розташовуватись занадто близько до краю стрімчака чи прямо під урвищем на березі. Окрім цього, слід завчасно перевірити прогноз погоди, адже дощі перетворюють насипи глиняних порід на болотяні ріки, через які вкрай важко дістатися моря. Також радимо подбати про щільність намету, тому що вночі буйні вітри здіймають мільйони піщинок, котрі будуть хрумтіти на зубах разом із вашим сніданком. І, звичайно, слід обов’язково берегти своє здоров’я та прихопити зайву теплу ковдру про запас. Хоч там як, але ці незначні приготування однозначно варті майбутніх вражень.

Очевидно, що ранньою весною у Санжійці кавуна не поїси, та й засмага крізь кілька шарів одягу навряд чи затримається на тілі. Але багряний захід сонця, розпалення іскристого багаття у сутінках, розсипи яскравих зірок вдалині від мегаполісу, музика гітарних струн і шипіння хвиль впевнено стануть не просто альтернативою літньому відпочинку, а повноцінним туристичним досвідом, який захочеться повторювати знов і знов.

Лебедівка: життя між лісом і морем

Вздовж піщаних берегів Бессарабії простяглась довга Будакська коса, в яку вплетені маленькі села й селища. Серед них помітно виділяється Лебедівка. Напівдика природа робить ці місця по-особливому вільними, а невеликі маєтки між величними деревами та безкрайнім морем лише підкреслюють масштаб, в якому людина тут живе, допоки природа дає на це свій дозвіл.

Ставши ще у 1787 році місцем розселення німців-колоністів, Бад Бурнас – як тоді називалась Лебедівка – швидко здобув звання курорту через своє чисте повітря та лікувальні грязі – навіть Леся Українка, Юзеф Пілсудський та румунський король Міхай приїжджали сюди оздоровлюватись. І хоча з роками, в умовах радянського панування, село потроху ставало все менш популярним, цілющі властивості тутешньої атмосфери анітрохи не зменшились, а старовинні німецькі вілли збереглись до сьогодні, залишаючись єдиними в Україні зразками архітектури такого роду.

Дороги до Лебедівки більш непрохідні, якщо порівнювати із Санжійкою, але дістатися власним транспортом не буде проблемою. Також можна обрати шлях автобусом – двогодинний маршрут з Одеси із пересадкою у Білгород-Дністровському, і звідти вже прямим рейсом до Лебедівки. Все ж таки, аби потрапити до мальовничих та незайманих природних куточків, потрібно докласти зусиль та потерпіти деякі незручності.

Лебедівка унікальна своєю красою: оточена з одного боку соснами й дубами, а з іншого – лиманом Бурнас та Чорним морем, вона ніби під покровом своєрідного шатра недосяжності, тому, як і багато інших приморських селищ, трохи призупинилась у розвитку. Мабуть, одноманітність протяжних степових пейзажів власне й створює перед очима ілюзію консервування часу. Незважаючи на ці обставини, саме відчуття сповільнення ритму життя ціниться у такому місці найбільше.

Навіть у літню пору курорт не переповнений – це без сумніву робить його привабливим для тих, кому важливе перебування сам-на-сам із природою. Хоча водночас це може викликати деякі труднощі з орендою житла навесні, адже та невелика кількість готелів і баз відпочинку, що є в Лебедівці, розпочинає працювати переважно з кінця травня. Хіба що можна скористатися можливістю бронювання гостьового будинку у приватних власників, які весь сезон проживають на курорті, однак і таких в селі вкрай мало – до тридцяти чоловік. Але ж ніхто не забороняв влаштувати собі кемпінг – тим паче, що ліси тільки сприяють повноцінному відпочинку в наметах. При цьому варто пам’ятати, що глиняні ґрунти тут так само, як і в Санжійці, мають схильність обвалюватись, тому треба уважно обирати місце привалу та спуску до пляжу.

Міцний сон під колискову весняних вітрів, милування рожевим світанком з висоти крутого схилу, захід сонця за мілководдя солоного дзеркального лиману, спостереження за рідкісними перелітними птахами у заливах, приготування їжі на свіжому повітрі, потріскування дров, живе спілкування – навіть живе мовчання пліч-о-пліч із близькими людьми – всі ці південні атрибути наповнюють наснагою та змушують дбайливо проживати кожну мить у Лебедівці, ретельно записуючи все на свій диск пам’яті.

Курортне: земля, що впадає в море

Нинішнє селище Курортне, що продовжує ланцюг прибережних поселень піщаної коси Одещини, в середині ХІХ століття називалося Будакі-Кордон, а його мешканці вели тихе життя, займаючись виловом риби. У 20-30-ті роки ХХ ст., коли Бессарабія входила до складу Румунії, тут витворився справжній курорт зі здравницями, куди з’їжджалися румуни, молдовани та навіть європейці, тулячись один до одного під спекотним сонцем на вузькому узбережжі. Сьогодні ж Курортне втратило колишню відомість і фактично злилося разом із сусіднім селом Приморське (у минулому Будакі), єдиною межею між якими служить радянський Приморський санаторій, а точніше – покинута будівля, що від нього залишилась.

Плануючи свою подорож до Курортного весною, ви навряд чи зіткнетесь із натовпом туристів, що, безумовно, є перевагою. Але в напівпорожньому селищі краще подбати про тимчасове житло заздалегідь. Якщо ми не впевнили вас у магії кемпінгу біля моря, то в Курортному достатньо комфортних баз відпочинку, невеличких готелів та гостьових будинків у приватному секторі, треба лише зв’язатись із власниками, контактна інформація яких міститься на сайтах бронювання житла.

Що стосується закладів харчування, то навесні на них краще взагалі не розраховувати, оскільки, як уже відомо, таким компактним селищам просто немає сенсу відчинятись не в сезон. Але рядові крамнички працюють цілий рік, тому голодувати точно не доведеться. І, наостанок, звичайно ж, не слід забувати після привалів прибирати  за собою сміття, з повагою ставлячись до нашого спільного дому.

Як і всі інші поселення, скромно розстелені на сипких причорноморських пісках, Курортне може похизуватися своїми краєвидами, різнобарвними цвітіннями мулу Шаболатського лиману, пологим берегом моря і навісними земляними скелями. Сюди немає сенсу їхати в пошуках вражаючої інфраструктури, приморських ресторанів на кшталт одеських чи зіркових готелів. Курортне не рукотворне: воно максимально зберегло свій первісний вигляд – такий, яким його виточили голодні хвилі, вигріті сонячним промінням затони, анархічні вітри. Усе те, що здається тут недосконалістю, насправді дарує можливість роздивитися незамуленими очима світ, що зростав самостійно задовго до нашого народження та існуватиме далі, ну а ми – лише можемо скористатися щасливою можливістю його пізнавати, вдивляючись крізь повітряні потоки за обрій, де земля впадає в море.

Курорти в куртках: бути чи не бути?

Для тих, хто бачив море лише влітку, скоріше за все, важко уявити, як воно – добровільно замерзати там, де зазвичай на шезлонгу їси солодку кукурудзу, носиш захисні окуляри та вигорілі пасма, а ввечері – мастиш плечі від сонячних опіків.

Але важливо усвідомити, що разом із літом море не закінчується. І якщо влітку ваша відпустка до бессарабських диких пляжів – радше втеча від міської буденщини, то прохолодною весною – цілеспрямована зустріч, яка дозволить пірнути глибше за новими відкриттями Одеського краю.

Анна Іванова